Трохи здивований Діофант не втерпів:

— Ти ж збирався дати їм повну ісотелію, а тепер обіцяєш саме лиш одпущення. Не схочуть…

— А ти мислиш, вони мені повірили б, коли б я пообіцяв дати кожному з них по пригорщі золота? — Діофант кліпнув, але не заперечив, і він зверхньо ляснув свого старого воєводу по плечі: — 3 робами треба говорити як з робами, Діофанте. Тоді й віритимуть.

До самого вечора по той бік мурів не стихали голоси, не стихали вони й по півночі, над ранок у двох місцях спалахнули пожежі, й коли розвиднилося, рипнула спершу одна, тоді друга й третя брами. Феодосія наче вимерла чи бодай не прокинулась після бурхливої ночі, лише де-не-де видніли окремі постаті робів, які вчинили нічний заколот. Остерігаючись пастки, Діофант наказав уходити в город обережно й насамперед зайняти мури та вежі, а потім — акрополь і найбільші вулиці навкіл аґори. Однак остороги його виявилися зайвими — Феодосія й не думала сперечатись, про що вночі належно подбали роби.

Цар і раб - image002.jpg

Розділ 29

Цар і раб - image001.jpg

Окрилені несподіваним щастям, Діофант і Мітрідат відмовилися зимувати в Феодосії. Зріджене січами військо вони поповнили двома тисячами феодосійських робів, яким обіцяли волю відразу після взяття Пантікапея, й наприкінці третього місяця, метагетніона, ладді всією потугою рушили понад берегом на схід, у бік Пантікапея. Феодосія тепер належала понтійському цареві, се радувало його, та разом з тим і бентежило, бо лани кругом Пантікапея вже були вижаті й жодна глуха облога не могла злякати Савмака.

А молодий цар Боспорської держави ходив ще пригніченіший. Падіння Феодосії видавалось незбагненною випадковістю, й він довго сушив собі голову над сим. І коли нарешті знайшов причину, ладен був устромити собі в груди меч. В усьому винен я й тільки я, сказав він з безжальністю мандрівного стоїка, та коли чад розпачу трохи розвіявся, вирішив, що вмерти ніколи не пізно, треба щось робити бодай зараз.

Він так і сказав на раді в троннім екусі, куди вперше зайшов після смерти Перісада. Великий колісничий От прикликав іще чотири місяці тому вдарити на Діофантову рать, що стояла тоді під мурами Феодосії, й ударити, не чекаючи приходу князя Бориса. Савмак заперечував, бо Феодосію такою раттю, як у Діофанта й Мітрідата, не можна було взяти, воїв же та припасу Никон мав досить. Тепер Савмак сподівався від Ота яких завгодно докорів, але великий колісничий у коротенькій і рудій, наче в роба, хламиді лише замислено чухав ногу об ногу, й сим мимовільним рухом теж скидаючись на роба.

Великий лоґофет, яким був тепер колишній архонт-маґістрат Гіпподам, сухотно сапав запалими грудьми й мовчав, а євнух зиркав то на царя, то на Ота, й Савмак багато б дав, аби дізнатися, що в нього на думці. Далекий родич померлого царя Евтихій перемовлявсь із морським архонтом Тімокреоном, але так тихо, що навіть лункі стіни порожнього екуса не чули їхніх слів.

Кремезний вождь робів-одпущеників Платон, якому пощастило два дні тому дивом вирватись із захопленої ворогом Феодосії, єдиний горів бажанням сказати щось, але Савмак і так добре знав, що він скаже: треба вичавити з евпатридів срібло й золото до драхми й роздати демосові. От негайно підтримає його, подумав Савмак, а що ми робитимемо потім? Евпатридське срібло він тримав на крайній випадок, до того ж і взяти його можна було тільки приставивши меч до горлянки, та й то навряд, бо ж евпатриди досі так глибоко позакопували свої скарби, що їх не змогли б знайти навіть підземні духи кумира багатства Плутоса.

Єдиний, хто по-справжньому хвилював Савмака, був Дамон. Старий евпатрид уперше погодився прийти на царську раду, тепер же сидів, заплющивши вічі й схиливши голову на широкі круглі груди. Тільки борода, яка час од часу ворушилася на животі, свідчила про те, що позбавлений чину великий колісничий Перісада не спить і все чує.

Савмак обвів поглядом своїх радців, і тільки євнух не сховав очей.

— Скажи ти, — звернувся цар до нього.

Євнух перелив увесь міх свого тіла на ліву руку, яка затремтіла від напруги й почала вгинатися. Тоді він обіруч сперся на коліна й утяг безбороду голову в плечі, та се не знакувало, ніби він злякався рішучого погляду царя.

— Хай Платон скаже про своїх робів, — ураз заткався він сухими зморшками, мов болотяний павучок — павутинкою. — Роби продали Феодосію Діофантові, то чи не думають вони продати й Пантікапей?

Цар сподівавсь од Платона вибуху, та колишній роб дуже швидко взяв себе в руки, всівсь по-сірійському ногами навхрест і тихо проказав:

— Мої люди в Діофантовому стані не сидять і мух не ловлять, лоґоґрафе. Й Пантікапей — не Феодосія.

— Таке! — сплеснув пухкими долоньками євнух. — А чи не згадають твої роби того дня, коли Перісад зламав своє слово й почав їх розпинати на хрестах?

— Не згадають. — Платон ледве стримувався проти євнухових кпин. — Не згадають, бо вони вже не роби, та й Перісад не басилевс, маємо собі свого басилевса.

Схитрував, майнуло Савмакові, й перед очима виринула Платонова постать того дня, коли той сидів так само ногами навхрест у переходах амфілад під час невільничого заколоту три роки тому. Тоді роб не наважився піти далі сіней, і се було дуже схоже на день сущий. У мені теж є щось робське, криво посміхнувся Савмак, згадавши, що теж уперше переступив сьогодні поріг тронного екуса. — Не привчені смо ми до волости, подумав він, звикли, щоб нас поганяли інші, в тому всі причини й притичини…

Він раптом усвідомив, що мислить не по-грецькому, й се болісно відгукнулось у його серці. Виходило, мовби «ми» — се й він, і От, і всі решта, кого греки називали «скіфами». Він знову підохотив радців говорити, та думка вже не пускала його, й серце так само млоїлось, аж поки ввійшов ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат.

Савмак запросив на раду й сього нащадка общинних жупанів і дивувався, чому той не приходить.

Каллістрат-Добривой збентеживсь од загальної уваги й довго не міг умоститись, та ся його бентега додала впевнености Савмакові.

— Що мислиш про Діофанта, Каллістрате? — спитав він, і той ще дужче розгубився.

— Про Діофанта чи… про його царя?

— Се не важить. — Савмак розповів йому все, що було відомо про наближення понтійської рати, та Каллістрат-Добривой одразу перевів на себе:

— Тут увесь мій полк, басилевсе. В Ґорґіппії лишилася жменька — ледве стачає відчиняти й зачиняти на ніч брами пілонів.

Савмак вислухав його речіння з подивом — мав надію, що Добривой-Каллістрат чимось утішить його, хоча згодом, подумавши, прийшов до висновку, що надто мало знає сього приємного для себе чоловіка й однокревця. Й тут увагу його привернув Дамон. Чинець покійного царя мовби прокинувсь і наставив око на ґорґіппійського вельможа, й дивився доти, поки той удруге зчервонів.

Йому навіть байдуже, що я про нього подумаю, сказав собі цар, йому стало враз незручно сидіти на старовинному троні Спартокідів, спинка почала муляти, підлокітники — теж, але він не зводив погляду з Дамона. Й сей його раптовий прихід на раду, й ще менш сподіване зацікавлення по-суті ж дрібними словами ґорґіппійського посадника, й навіть запізнення Каллістрата-Добривоя, що вже й геть не тулилося сюди, переплелись у суцільний клубок, який Савмак вирішив згодом неодмінно розплутати. Великий колісничий От, його давній друг і приятель, теж виринув із задуми, й се взайве переконало Савмака, що Дамон прийшов сьогодні не просто так.

Скарбник царської скітниці Евтихій заходився переконувати всіх, що евпатридів, власників суден, земель та ерґастеріїв треба негайно обкласти форосом — коли завтра підійде Діофант, буде вже пізно. Се вони вирішили з Отом, щоб говорив першим Евтихій, купець, евпатрид і родич покійного царя, вирішив Савмак і вдячно глянув на своїх щирих друзів. Коли б узявся про форос говорити Платон, решта б обурилась і почала товкти його носом у невдалі події під мурами й за мурами Феодосії. Тепер же Гіпподам тільки сухо викашлявсь, Тімокреон кивнув головою на знак згоди, Дамон перестав дивитися на Каллістрата чи вдавати заснулого, й лише євнух неспокійно переливався то на ліву, то на праву руку, проте й він нічого не сказав, і се означало, що Евтихієві з Отом пощастило домогтись обкладання евпатридів податком-форосом.