А вранці скіфський цар, устигши сховати за мурами всього зо дві тисячі ратників, прислав до Діофанта слів і талів. Решта рати, руси-роксолани, яким пощастило видертись із несподіваної пастки, зайняла своїх коней і зникла.

Цілу осінь Перісад вилежав у краваті, й усі думали, що цар, так і не давши ради державі, оддасться в руки провідникові душ Гермесові. Та коли надійшла чутка, що Діофант після блискучої перемоги під мурами Калос-Лімена, чи Красної Заводі, як називали її своєю мовою скіфи, вийняв і скіфську наймогутнішу твердь — город ратників Хови, тобто Хавей, а свою столицю скіфи й самі спалили, — цар Перісад мов воскреснув для нового життя.

Йшов сьомий, найхолодніший місяць року, гамеліон, купці та люди ще їздили на той, азійський берег протоки по кризі кіньми й волами, але вдень сонечко вже пригрівало, віщуючи весну. На декади гамеліона всі елліни справляють весілля, й Перісад, який заручив свою донку з деспотом Савмаком ще два роки тому, а тоді й забув про се, раптом звелів оголосити в усіх містах і селах свого царства, що на декади весільного місяця віддає заміж єдину доньку й спадкоємицю.

Уже з нуменія — першого дня місяця гамеліона — в Пантікапеї творилося невірогідне. Весілля готували кілька сот родин, аґора з досвіта нагадувала потурбований вулик, із якого збирався вилітати рій, але він не тільки вилітав, а й забирав із собою те, що можна було забрати. Рундуки та ятки потрапляли в облогу, бо кожна господиня, яка лаштувалась оддати доньку в чужий дім чи привести в свій дім невістку, намагалась не осоромити ні себе, ні свого чада. Весілля вимагало десятків амфор вина, тутешнього й заморського, міхів пшенишного борошна, й круп, і сиру, й часнику та меду, без яких не зробиш головного ласоща — міттлотоса. Батьки та матері закуповували родзинки й сушені яблука, в'ялені в меду груші, сливи та персики, хурму, фініки, інжир та смаженого огіркового насіння.

Раніше сього добра бувало на аґорі купами. Торгівці ретельно готувалися до весільного місяця гамеліона ще з осени й літа, а потім, узимку, до схід сонця, коли город спав, звозили товар возами. Тепер же товару в ятках і рундуках було зовсім обмаль, і хоча ціни зросли втричі й вп'ятеро проти минулих років, але народ рвав усе з рук, бо торгівля в Пантікапеї занепала, се так, і міді та срібла стало нізвідки брати, се теж так, але весілля в усі часи лишалися весіллями, й кожен пнувсь із власної шкури, аби не потьмарити радости ні собі, ні своїм дітям, які так швидко повиростали.

До того ж сьогорічний день весіль мав бути особливим і запам'ятатися городянам на все життя. Коли через багато літ жони зберуться чи на Діонісіях, чи на «котлах» у третій день Антестерій, вони згадуватимуть день свого весілля, й особливою пошаною користуватимуться ті жони, які виходили заміж на декади, разом із царівною Веронікою.

Й найбільше за всіх пантікапейців були вдячні цареві лихварі-трапедзити, купці та перекупники, флейтисти, шевці й власники золотарських ерґастеріїв, і перетоптана вщерть аґора клекотала пристрастями від світанку до пізніх полуднів. Роби-азійці носили важкі міхи й амфори на головах, підмостивши на маківку вовняний бублик, а хто не мав роба, той тяг придбане на власній спині, пріючи й на ходу підраховуючи, скільки драхм лишилося вдома й скільки він переплатив за свою покупку проти хоча б позаминулого року.

Усі хвіртки Пантікапея, за якими жили наречені, рясніли жінками та ґірляндами з колосся торішніх ужинок, соснових гілочок, барвінку й дафінового листя — лавра. Та найбільше вражав Акрополь. Величезна зелена ґірлянда, де-не-де поцяткована яскравими квітами з ясно забарвленої соснової стружки, провисала над Царським пілоном двома розкішними кінцями. Вінки висіли на всій вулиці, що вела від брами Царського пілону до Царського клімаксу, навіть на шиях чотирьох ґрифонів, з нагоди царського весілля вимитих лугом і до блиску натертих сукниною. Вінки з барвінку й калини яскріли на шиях подоб Перісада Безсмертного й усіх решти царів Спартокідів, які володіли колись Боспорською державою. А сам царський хором був прикрашений двома гірляндами: одна тяглася попід фронтоном, друга ж провисала з кожної колони довжелезного перістилю. В глибині над дверима головного входу зеленіла третя, в якій поблискували золоті кульки та золоті лідійські статери з ликами давніх царів. Обабіч стояло два високих необмолочених снопи — житній і пшеничний, а між ними збігав сходами вгору, в ґінекей, довгий червоний килим, поки що накритий зверху рогожами: на декади, в день весілля, рогожі познімають і ним в обійми свого чоловіка зійде царівна, яку евпатриди, ставши обабіч під парапетами внутрішнього клімаксу, обсипатимуть зерном і золотими та срібними номисмами.

Савмак спершу подивував з тієї зміни — Перісад ненавидів його кожним подихом своєї душі, й се не становило таємниці ні для кого. Тоді він подумав, що справа не в любові чи зненависти, а в чомусь більшому — й ще дужче здибився. Діофант із своїм приховуваним царем побив Бориса-Палака, й тепер Перісад хоче знову скористатися ним, Савмаком, як огорожею для свого нікчемного, хиткого, зубожілого й по-суті сміховинного царства. Він оддає мені Вероніку, щоб царями в сій землі й надалі були його нащадки, сказав собі Савмак, бо мої сини будуть його внуками й матимуть у жилах загуслу кров Спартокідів.

Тоді він згадав старшого брата Бориса, про якого останнім часом дуже багато думав, сміховиння готованого Перісадом весілля раптом обернулося до нього іншими гранями, й він більше не чинив опору.

Та й Перісад, після довгих місяців хвороби ставши схожий на власну тінь, усіляко запобігав перед майбутнім зятем, знаючи його впертість і незгідливу вдачу. Тепер я ждатиму Перісадової смерти, — подумав Савмак, і він теж се знає не гірш од мене, та головне не в сьому…

Головне було в іншому, й воно тісно перепліталося з братом. Бориса підібгав під себе Діофант, отже ж і Мітрідат, Борисові належало допомогти звільнитися від їхньої важкої опіки, а се можна було зробити, тільки здобувши всю повноту волости тут, у Пантікапеї.

У Савмакові раптом прокинулися братні почуття, й він із завмиранням у серці дослухався їх, щемких і досі не звіданих. А згодом, поступово й непомітно, вони почали перекидатися з Бориса на інших братів і на все, чим вони жили, й на їхню землю, й на їхніх людей, які так несподівано виявились одноплемінцями. Савмак дякував кумирам і сліпому випадкові, що розтулили йому вічі й вивели з зачарованого кола, бо почуття крови було чимось геть відмінним од усього, що всі роки оточувало Савмака, чужинця й самітника серед чужих людей.

Він ходив нескінченними екусами й таламусами своїх нових покоїв, куди нарешті згодивсь переселитися, й думав про рідного брата. Був тетрас істамену, четвертий день місяця, до весілля лишалося шість день, похмурий ойконом-домажирич, колишній метек, а тепер — один з найбагатших громадян, Зеноній, порядкував зі своїми робами, готуючи покої до весілля. Роби тягали ложа й столики, з кутка в куток переставляючи порожні гідрії та триноги, хоч усе стояло на місцях давніх і звичних.

І ще думав Савмак про Вероніку, сю тепличну мімозу, яка перед весіллям несподівано для нього обросла шипами. Вона довго чекала сього дня, думав Савмак, і тепер боїться за себе й за мене. Ті шипи не личили їй і здавалися чужими, се Савмак знав і не дуже дослухався до голосу Вероніки, який лунав то в одному, то в другому екусі.

Довгі місяці, коли вона ночами приходила до нього, перебравшись у гіматій своєї роби, змирили їх і навіть зблизили, чого Савмак найменше сподівався. Вероніка в його обіймах була втіленим вогнем, і, думаючи тепер про неї, Савмак не без жалю знаходив причину сього невірогідного зближення не в тому вогні й навіть не в дитячих мріях, ущерть заповнених Веронікою, а в чомусь, що вивищувало його у власних очах. Вона перша розкрила переді мною таємницю жіночого тіла й жіночого світу, подумав Савмак, хоча се було дуже дивно, бо навіть наймолодші ефеби мали власних наліжниць, а чи бодай бігали до дешевеньких міських гетер, якщо наліжниця виявлялася не по кишені.