Савмак зустрів їх вороже, але сього почуття вистачило з нього ненадовго, й він сам собі визнав, що радіє людям, до яких звик од малих років.

— Вертайся назад, великий лоґофете! — дружньо тьопаючи Савмака по спині ручищем, прогримів Евтихій.

Савмак і досі не міг відтанути:

— Чого се раптом? Комусь моя голова смердить?

— У кожного в голові свої гниди! — зареготав Евтихій, не перестаючи ляскати Савмака по хребті.

Євнух поважно перебив німфейського купця й сказав Савмакові:

— Ми приїхали не з власної примхи, лоґофете. Нас прислав басилевс.

— А ти з власної волі не приїхав би навідати свого учня? — Савмак знав, яке відразливе стає в нього обличчя, коли він починає так ото кпити, але втриматися не міг.

— Чи ти зрадив свого коханого родича Архелая?

Розмова заходила в глухий кут, і євнух міркував, як ліпше вийти з нього.

— Усі тепер у Пантікапеї за тебе, великий лоґофете. — Чинні слова дуже не личили, та він мав на оці щось набагато значніше й незворушно провадив далі: — Й Евтихій за тебе, й я, недостойний, також. І знаєш чому? Бо Перісад ліпше віддасть вінець римському сенаторові, ніж людині з роду Археанактідів. Або ж підляже Мітрідатові, й се ще гірше, бо багато хто з-поміж евпатридів уже зневіривсь у Перісадові, сі люди стануть під Мітрідатову руку. Як не віриш — поспитай у нього.

Лоґоґраф кивнув пухкенькими пальчиками на Евтихія, й той закивав сивим огривком:

— Атож, атож. Я перший. Ніж іти під чобіт римських леґіонів, то вже ліпше — Мітрідат, хай би його Харібда ковтнула або Ґорґона зробила каменем! — Він раптом схопив євнуха за круглі плечі й заходився ним трясти: — Слухай, чого ж тобі заціпило? Скажи ж йому й про оте, гладка бабо! Речуть же, що коли чоловіка вихолостити, він стане ганчіркою. Чого ж мовчиш?

Савмак здивовано глянув на євнуха. Полікрат сидів і сором'язливо тупився додолу, ховаючи посмішку в жовтих складках жіночого виду.

— Та вже сам і доказуй, коли вже почав, — обізвався він тоненьким голосом.

Евтихій другого припрошення чекати не став:

— У тебе, великий лоґофете, більше друзів, ніж ти думаєш! Хай я провалюся в тартар, коли се не так! Вона жде тебе в Ґорґіппії…

— Хто? — Савмак іще боявся вірити власному здогадові.

— Елена… — тихо проспівав євнух.

Евтихій докинув, гуркочучи голосом на всю світлицю:

— Елена ж, Елена! Її посадовили на мою трухляву діеру й звеліли діерархові везти в Тесалоніки, бо сьому женоподібному чоловікові вже перестали довіряти. Ну, мій діерарх і повіз, а мене саме не було в Пантікапеї. Коли се вертається й каже, мовляв, евпатриде, господарю, твою діеру спалили пірати, все позабиравши! Як то, кажу, спалили, ми ж, кажу, відкупилися в Одноокого Дібоспорита. Каже, спалили й годі. Ми з веслярами заледве випросились, каже, а то були б і нас потопили, як цуценят. Ну, я в крик, у бійку, мало не вбив того злодія. Тоді приходить от сей гладкий розбишака: «У Фанаґорії, кажуть, прибило до берега якусь діеру, мотай подивися, чи не твоя!» Й так масно лиже мене своїми очицями… Я через протоку — та туди. Гойдається якась діера, й ніхто не знає, де її господар. Ні, кажу, не моя. Один фанаґорієць каже: а ти придивися ліпше. Ні, кажу, вже б я не знав своєї трухлявки! А то геть нова, ще й насади не потемніли. Той фанаґорієць мені вдруге: подивився ліпше, всередину заглянь! Я поліз у короб — а там усе моє: й линви, й скрині з тонким скіфським полотном, і міхи з ячменем та пшеницею, й амфори з медом, і на кожному мій характер викарбуваний: ЕН — Евтихій з Німфея. Ще й сокира моя, колись у сьому-таки Неаполі Скіфському купив, стримить у щоглі. Оттака замашна, одне слово — скіфська! — Деспот Евтихій з любов'ю глянув на свого давнього друга євнуха й закінчив: — Тоді ся безборода потвора сказала, що до чого. Й про твою Елену, хай Афродіта дарує їй вічну молодість, я від нього ж довідався: сидить у Ґорґіппії жива й здорова! А як се він викрутив — і мовчить, жовтощока баба, хай би нею об землю тіпнуло!..

Більше Савмак нічого не довідався, євнух теж скромно замовчував свої таємничі зв'язки з піратами Одноокого Дібоспорита, й ніяка сила не владна була стулити Савмакових очей. Він просидів у ліжку до сходу сонця, й коли з'явивсь От, котрого поселили в гостиному домі, сказав:

— Поїдемо.

Лоґоґраф Полікрат і німфейський деспот ушанували володаря землі Турицької дарами Перісада — срібною амфорою, й князь прикликав свого наймолодшого серед вісімдесяти братів.

— Видиш, — сказав він, — усе потекло на ліпше.

Савмак ображено супився, й не тому, ніби не хотів їхати до Пантікапея взворот, се минулої ночі він уже вирішив, а тому, що його від'їздові так радів Борис. Хотілося сказати йому щось дошкульне й лихе, та він тільки глибше вдихнув повітря:

— Хочеш мати на пантікапейському столі свою людину?

— Авжеж! — погодився князь Турицький. — А котрий би сього не хотів. Та ще коли ся людина є тобі рідним братом… — Він замовк, аби Савмакові не здалися надто слинявими його речіння, й додав по довгій хвилі: — Інакше я мусив би підібгати Перісадів стіл під ноги собі…

— А мене й не питаєш, — таки вилив свої образи Савмак, але на пам'ять знову припливли Арістотелеві мудрощі, й хоч вони тепер і здавалися йому безсторонньою істиною, він у думці повторив їх собі, бо зовсім виправдовували й дії брата, й його радість од так удало розплутаного клубка.

— Тебе не питаю, бо й сам єси між і маєш у жилах кров вітця мого. — Борис підвівся й провів його до дверей увішаної золотими й срібляними щитами світлиці. — Коли ж надумаєш повести царівну жоною, гукни: буду тобі за садженого вітця чи бодай за кума. Коли се в вас весільний місяць: в антестеріоні?

— В гамеліоні, — без жодного смаку відповів наймолодший Будимирович. Весілля з Веронікою було тим, про що б він зараз найменше хотів думати.

Борис полічив на пальцях і, зіставивши місяці грецького року зі своїми, сказав:

— У місяці стичні. Молись кумирам, аби-м я був живий до твого весілля: — Він уклонивсь молодшому братові, а потім гукнув уже через поріг: — Я-м звелів сольству рушати сьогодні!

Савмакові кортіло спитати в нього про євнуха, та він уже знав, що може відповісти на се Борис. Кожна людина прокидається не тим, ким лягла звечора, сказав він собі подумки, й се була правда.

Наприкінці літа, в третю декаду третього аттічного місяця боедроміона, коли день зрівнявся з ніччю й сонце навіть ополудні лишалося лагідним, Савмак із Отом та доброю сотнею пантікапейців рушили п'ятьма діерами через протоку Кіммерійського Боспору до азійських берегів царства. Земля на тому боці становила більшу частину володінь Перісада, й десь посередині її, на березі Понту Евксинського, який скіфи своєю мовою називали хто Руським, хто Чорним морем, стояло місто з уславленими святищами кумира морів Посідона й олімпійського вісника Гермеса.

Ґорґіппія здіймалась на березі зручної теплої затоки з незапам'ятних часів. Довкола жили хлібороби та скотарі сіверських племен, місто, оточене ровом і валом, слугувало їм і за городище для схову, й за святилище Сварога та Дани. Тут збиралися старійшини на віча, оскільки ж віча в них звались общинами, то се слово згодом стало й іменем города: Община.

Грецькі колоністи, з'явившись на сих берегах перед п'ятьма стами років, увійшли в дотики з мешканцями города й називали його так само, лише своєю мовою: Сіндіка; так давній лоґоґраф Геродот під сим іменем і ввічнив її в своїй «Історії». Й лише по добрій сотні після його смерти літ, коли сюди сягнула рука боспорського царя Перісада Першого Безсмертного, царський намісник і найближчий деспот по материній лінії Ґорґіпп вирішив перейменувати город на честь власної особи.