Савмак підняв старого царя за кощаві передпліччя й посадовив на ложе, лаштуючись висловити йому все, що накопичилося в душі й про нього, й про його загниле й затліле іграшкове царство, бо для сього й прийшов до царя в таку ранину. Він узяв Перісада за благеньку нитяну борідку й накрутив собі її на руку, щоб цар не тупив очей. Та раптом голова старого повисла в його руці, бляклі вічі пойнялись імлою, Савмак пустив бороду, й цар ліг бока, звісивши ноги з ложа. В грудях йому захрипіло, ротом і носом пішла кров, тіло з останніх сил сіпнулося й утихло.

Перісад одійшов у царство тіней.

Вероніка тихенько, навшпиньки, приступила й, ховаючись нареченому за спину, глянула на батька.

— Я казатиму, що се не ти його вбив, — прошепотіла вона, заворожено дивлячись у розплющені, але вже невидющі очі. Савмак здивовано озирнувся на неї, та лише здвигнув плечима. Перісад надірвався, надто різко замахнувшись на нього скіфським ножем. У голові майнула думка — щоб убити людину, для сього багато треба. Перісад не зумів, і се взайве стверджувало думку.

Савмак обернувсь і, відсторонивши Вероніку, яка плуталася в довгому гіматії, вийшов, зіткнувшись у порозі з євнухом і німфейським купцем.

— Він мертвий, — сказав Савмак, і евпатриди нараз поклякли, несміливо заглядаючи в двері, звідки виходила бліда Вероніка.

— Ти вбив його? — Обличчя євнуха нап'ялось, розгладивши зморшки, й очі з-під капшучків дивилися так само нестямно, як допіру й очі Вероніки. Евтихій топтався, не наважуючись одчинити дверей, тоді таки ввійшов, і звідти почувся його приглушений голос.

Не дослухаючись, Савмак стенув плечима й пішов геть. Прийшли всі троє, майнула його думка. Нема лише Ота, четвертого. Він дійшов до своєї робської комірчини, де за ширмою незмінно сиділа Лія, й коли глянув на неї, раптом усвідомив усе. Стара плакала й одверталась, і се означало, що й вона має його за вбивцю. Всі вони так думають, сказав Савмак. Єдина Вероніка знає правду, але вона теж утішала мене, мовляв, казатиме не те, що думає. Всі…

Савмак ліг, але влежати не міг і швидко вийшов. Євнух із Евтихієм, а побіля них і Вероніка й досі топталися під дверима в уже мертвого царя.

— Тобі не можна виходити, — сказав Евтихій. — Вони тебе розтерзають, хай я провалюся в тартар!

Кого мав на оці німфейський родич Перісада, Савмак не знав, але бажання вийти на вулицю в нього пропало — він просто забув, чого збирався виходити. Вероніка підступилася й, по-дитячому криючись од двох евпатридів, дістала з пазухи скріплений царським характером згорток перґамену.

— Що се? — спитав Савмак.

— Декрет… декрет… Отець не порвав його, я встигла сховати. — Вона й досі шепотіла, лякливо озираючись на євнуха й Евтихія. — Сьогодні — декади гамеліона, — так само тихо додала басиліса.

Євнух теж підійшов:

— Декади… Ми замкнемо сі двері й виставимо коло них махерофорів. Перісад нездужає й на врочисту відправу не прийде. Жертву Аполлонові Лікарю принесеш ти сам. Я піду звелю зачинити браму Царського пілона, щоб ніхто не міг ні ввійти, ні вийти з Акрополя. Городяни встигнуть освятити свої весілля й потім.

Він рішуче викотивсь і длявся значно довше, ніж треба було часу, аби дійти до брами на Сьомій терасі Акрополя й повернувся назад. Евтихій тупцявсь, мов на жарині, двічі вибігав з хорому вигладати євнуха й лише по третьому разі повернувся разом з ним. Третім увійшов От у дивному строї: на грудях у нього яскріла римська латниця з цупкої буйволячої скори, бронзові кнеміди, що захищали коліна й гомілки, були грецькі, а короткий меч виказував руку скіфського коваля. Скіфським був і шолом, одкинутий на потилицю. Савмак чекав, що скаже фратер, але той спинився віддалік, а заговорив, блискаючи маленькими очицями, євнух:

— Нема Діофанта!.. Нема!..

— А де ж він подівся?

— Накивав п'ятами! Вони, — євнух дружньо ляснув Ота по торохкій латниці, — вони перебили їх сьогодні рано! Тільки той утік: якась гієна відчинила йому браму, й він утік херсонеською діерою.

От аж тепер сказав те, задля чого з'явився, й сказав по-скіфському:

— Нарід волає, хче видіти царя.

— Царя не стало, — сказав Савмак грецькою мовою.

От кивнув:

— Тебе хче видіти нарід, царю.

Минув рівно місяць, і в день «Діжок», одного з найбільших еллінських свят — Антестерій, спонукуваний лоґоґрафом і новим великим колісничим, Савмак пішов у золотарські ерґастерії Тараса, який карбував номисми з ликом нового царя. Євнух умовляв Савмака взяти ще бодай кількох евпатридів та з десяток варти, але цар, глянувши на Ота, який виконував при ньому чин великого колісничого й таксіарха, махнув рукою:

— Цареві-робу не личить стерегтися власних підданців.

Свій чин От перейняв від Дамона й досі вимовляв його не без глузування, так і не звикши до нього за місяць. Не міг звикнути й до любови, якою раптом перейнявся євнух, нащадок династії Археанактідів, до нового таксіарха й великого колісничого. Ще в перші дні після скромного й по-своєму врочистого поховання царя-небіжчика в кургані за Мірмекієм Савмак сказав євнухові:

— Ти, що так ненавидиш скіфів, невже полюбив Ота?

— Людина — то загадка природи, — з якимось ніби сумом у голосі відповів євнух. — Коли її приречуть до страти, а потім одрубують лише руку, вона щаслива…

У тому був глузд, і Савмак розумів його. Великий колісничий Перісадів Дамон уже місяць прикидався хворим і не виходив з дому, в той час як усі в Пантікапеї знали, що саме він допоміг Діофантові втекти від повсталих громадян у Синопу херсонеською діерою. Його шуряк Архелай теж відмовився слугувати новому цареві, але лоґоґраф Полікрат зневірився в ньому не через те, а тому, що Архелай єдиний міг повернути царську діадему старовинному родові Археанактідів, але був запеклим прибічником понтійського царя Мітрідата й не втік тоді разом з Діофантом тільки тому, що не встиг.

Він і мене терпить, як найменше з усіх лих, подумав Савмак про євнуха, коли вони вже входили до розташованого під східним муром Акрополя золотарського ерґастерію, та се вже не дуже хвилювало його, бо він знав євнуха чи не найліпше від усіх людей у Пантікапеї.

Господар ерґастерію Тарас був скіф і звали його скіфи по-своєму Будимиром, що було одне й те саме. Савмак знав золотаря давно, та лише тепер придивився до сього вже не молодого, років на шістдесят з гаком, техніта. Будимир носив тільки грецьку бороду, як усі пантікапейські скіфи, зате штани мав на собі свої, й вишиванку також, а зверху — коротку баранячу гуню. В ерґастерії, проти сподівань, було майже тихо. Срібні кружала майбутніх тетрадрахм були вже готові й старанно виважені — кожна дорівнювала точно двадцяти чотирьом оболам. Тетрадрахми стояли в двох мідних котлах побіля золотаревого столика, білі й ще зовсім гладесенькі, Будимир же чаклував різцем над куценьким бронзовим копилом.

— Осе так хіба, — по-скіфському сказав золотар, і в голосі його Савмак учув непевність.

— А як би-с хотів ти? — так само запитав Савмак. Тепер у Пантікапеї не соромилися розмовляти скіфською мовою, навіть у хоромі нового царя, бо тутешні скіфи вчинили змову проти Діофанта й перебили всіх його дружинників числом п'ятсот, та ще й царем наставили Савмака, теж скіфа.

— Я би-м зладнав отак-о… — відповів Будимир і показав Савмакові інший копил, гіпсовий, зроблений для проби.

— Хто се на нім? — здивувався Савмак, і лоґоґраф із Отом теж нахилилися над копилом. На зрізі була людина з довгим вусом, довгою косою посеред голеного тім'я й геть поголеним підборіддям, а круг її голови стрибали різки та хрестики.

— Тута по-нашому вирізано, — пояснив Будимир: «Сьомак Буйтурович, Великий князь».

— То се-м я? То моя мармиза?