Ся тиша тривала до кінця дня й до сходу сонця, й коли сонце ожило й осяяло визубні муру за Савмаковим вікном, усе раптом ожило й загомоніло довго тамованими голосами. Цареві в гості завітав Діофант, який досі сидів у Дамона, та се гостювання тривало дуже коротко, й він знову пішов, дзенькаючи срібними острогами об мармурову підлогу хорому.

Як потім довідався Савмак, Діофант вельми люб'язно попрощався з Перісадом і ще люб'язніше запевнив його, що незабаром знову повернеться. Понтійська рать квапливо кидала город і точилася крізь браму Полунічного пілону до пристані, а городом уже гуляла радісна звістка, що скіфський цар Палак, якого Діофант розбив ущент і поклав був на обидві лопатки, раптом відкинувсь і повернув собі городи Керкенітиду й Калос-Лімен, званий скіфами Красною Заводдю.

Пантікапейці раділи з того, що ще вчора лякало їх, і в тому теж була вічна істина, бо від радости до смутку кумири лишили відстані в один-єдиний крок.

Цар і раб - image002.jpg

Розділ 23

Цар і раб - image001.jpg

Забравши воїв з Пантікапея, Діофант одіслав їх до Херсонеса й, лишивши на Дорілая, а коли внавсправжки, то під оруду самого царя Мітрідата, подавсь однією лише ладдею через Понт Евксинський до стольниці Понтійського царства Синопи, де вже чекав споряджений добрий полк важко зоружених комонців і пішаків.

Доки він барився в Синопі, Мітрідат запасся в Херсонесі харчем, бо в голодранському Пантікапеї всі припаси скінчилися, й почав відходити до Керкенітидської затоки.

Він підійшов увечері, бо весняна буря серед білого дня відкинула була його ладді далеко в море, й се несподівано повернуло йому на користь. Скіфські вивідники на човнах-чайках, уздрівши понтійців далеко від берега, донесли се Борисові-Палаку, й той поквапивсь перевести всі ладді турицького княжича Гойка на полуніч, сподіваючись появи ворога спершу коло Красної Заводі — Калос-Лімена.

Й се була головна помилка Бориса-Палака.

Слідом за ладдями він вирядив і свою рать у Калос-Лімен, лишивши в Керкенітиді брата, старого князя Рядивоя, з малою залогою. Вже десь на півдорозі він зрозумів, що чинить не те, але доки повернувся до Керкенітиди, минув увесь день і ціла ніч, за сей час понтійські ладді пристали до берега й Мітрідат без особливих трудів вийняв з Керкенідити й Рядка, й усю його нужденну рать у триста п'ятдесят мечів і зачинився в городі сам, тримаючи пристань під прицілом легких катапульт.

Борис-Палак спробував виправити свою помилку, та марно. Катапульти кидалися з мурів камінням і важкими, мов сулиці, стрілами, князь постояв оддалік день, а після смерку знявся.

З такою малою раттю, як у нього, можна було хіба що відсидітися за високими мурами, й він рушив угору, до Красної Заводі.

Сей город створили самі кумири, ліпшого місця годі було знайти. Красну Заводь, у якій спочатку жили туричі, потім обжили греки, поступово витіснивши первожителів, оточили город невисоким кам'яним муром. Вищого зводити й не виникало потреби, бо город лежав на довгому півострові між морем, затокою та гарним озерцем. Лише з одного боку, східного, від суходолу, мур був значно вищий і товщий і мав дві надбрамні та дві наріжні вежі. Рів сполучав затоку з озером, се була найтихіша в світі пристань, ще в давнину поморяни-тури назвали її Красною Заводдю, а греки сю назву переклали по-своєму: Калос-Лімен.

Коли мешканці городу хотіли, вони могли не пропустити в озеро через рів жодної ворожої ладді. Їхні ж судна стояли попід полудневими мурами, захищені від обстрілу широкою гладінню заводі.

Ворог не міг наблизитися до городу й з боку моря, бо на п'яти вежах полунічного та східного мурів стояли пороки й катапульти. В сей город, який удався ще під руку його вітця Буйтура, й поспішав тепер князь Турицької землі Борис, якого греки звали Палаком.

Під Борисовою булавою були його брати Войко, Станко, Грядич, Ізімир і Стоїл, був син верховинського князя Горіслава — Гойко, навіть велій болярин Богдан, якого Борис викупив у Діофанта після поразки восени. Та раті під рукою в Бориса було всього три з половиною тисячі й чотирнадцять ладь Гойкових на два ряди весел кожна.

Коли підходили Керкенітидським шляхом до города й над тихим плесом заводі побачили низькі мури, велій болярин Богдан зітхнув, і князь теж зітхнув, упіймавши його на думці.

— Аби смо були здорові, — сказав він сам до себе. — Доведеться піднімати сей західний мур.

Але болярин не погодився:

— Піднімай — не піднімай, до неба ж не піднімеш…

Княжич Гойко почав ще здалеку лічити свої ладді й недораховувався двох. Він зострожив коня й погнав понад берегом заводі до рову, болярин же неприязно дивився йому вслід. Борис перехопив його погляд і собі погнав, лише не за Гойком, а до Західної брами. Сей княжич дозолив йому чи не найбільше за всіх. Після осінньої поразки Борис мусив підкоритися Діофантові, брат же Вишата, нарешті змирившись із Гойком, разом із ним пішов на власний розсуд правити дань з нікчеми Перісада. Й вони були б узяли дань, коли б знов не зрадив Гойко.

Тепер уже Борис усе знав. Діофант не зміг би подолати Гойка та Вишату навіть під мурами Пантікапея. Тоді хитрий грек удався до іншого. Він підіслав до Верховинського княжича свою людину, й людина спитала: «Скільки ви дані заправили сте з пантікапейців?» Гойко відповів: «Сім талантів сріблом». — «А скільки дає тобі твій новий тесть?» — «Два». — «Пощо так мало?» — «Бо вої Вишатині вчетверо многші». Діофантів підслужник засміявсь: «Ось тобі три таланти. Підеш усп'ять?» — «Ні». — «А за чотири?» — «За чотири піду», — сказав Гойко, вирішивши, що срібло падає йому просто з неба, без помаху меча й жодної краплі крови. Коли вранці до Пантікапея підійшов ладдями Діофант, Гойка вже не було під мурами, він ще серед ночі знявся й пішов у бік Феодосії. Кленучи зятя всіма вогнями Пека, Вишата не зважився самотуж боронити город, до того ж і зачинений, і теж одійшов на захід, а Діофанта в Пантікапеї зустріли, мов визволителя.

Коли єси зрадив раз, то зрадиш і вдруге, сказав Борис у бік братового зятя, й се навернуло його на думку, якої не висловив велій боярин Богдан. Спинивши коня біля рову під брамою, князь дочекався голови полку, хоча брама була вже навстіж одчинена. Вгорі на вежі майоріли два сині з перехрещеними стрілами прапорці — знак турицького князя, й вони здалися Борисові надто низько. Зведу мур угору, сказав він. Од озера до моря, всенький осей західний мур.

Але пригадалися події останніх днів і геть нерозумно віддана ворогові Керкенітида, й він одчув, що мусить схилитися до думки велійого болярина Богдана, хоч як би се здавалося неприємно.

Греки нишкли по своїх домівках, «скіфи» теж не виказували особливої радости, бо війна затяглась, чутка ж про здачу Керкенітиди понтійцям, як буває щораз, уповзла до города поперед рати.

Наступного, сьомого дня травня місяця вої з ранку почали виводити західний мур угору, підкоряючись окрикам десятників та зідарів, інші ж длубались у рові, поглиблюючи його ще на чотири лікті. Робота тривала й сього дня, й наступного, й до кінця травного місяця, рів розширився й поглибивсь, мур теж виріс на чотири лікті, так само, як і всі його чотири вежі, й коли з заходу підійшли понтійські ладді, Борис ізвелів зачинити всі брами.

Ладь було вдвічі більше, ніж тоді, під Керкенітидою, й він знав, що понтійський воєвода Діофант за сей час устиг привести підмогу з самої Синопи. Князь ходив з братами та веліїм болярином за визубнями муру. Камінь лежав добре, міцний і широкобрилий, позчіплюваний мідними скобами вперехрест. Аби зруйнувати такий мур, Діофантові довелося б виставити сотню важких пороків, яких у нього не було. Й однаково, дивлячись із мурів униз, не до моря, де віддалік спинились понтійські ладді, а в глибокий, виструганий і политий водою рів, болярин Богдан хмуривсь, і його настрій передавався князеві. З усіх п'яти братів, які були поряд, тільки Ізімир підтримував Бориса. Якщо вклонимося Великому князеві, сказав він і вчора, то не сидіти нам у вітчині.