Елена пішла в холодний екус і довго й збуджено перекидала в скриньках свої фібули, гребінці, скронні підвіски та серги, й руки їй тремтіли від нетерплячки. Й коли знайшла те, що шукала, так само принишкла й сіла на крайньому ложі.

Се була старовинна застібка до гіматія не знати коли й ким перероблена зі ще давнішої напівстертої золотої номисми. Елена приклала її до теплої від подушки щоки й хвилину-другу сиділа, дослухаючись внутрішніх голосів. Колись вона дуже хотіла показати Архелаєві сей тоненький пелюсточок золота з ледь видимим ликом на ньому, але тепер одчула, що вже пізно. Се був талісман її незайманої матері, й Елена не знала навіть, од чого він береже. Лик вродливого молодого царя на золотому статері проглядав наче з імли, й Елені здалося, ніби він вигонів од її палких поглядів, бо з сим статером були пов'язані всі дівочі мрії Елени.

Коли надворі перестали шкрьобати капці й почувся грудний голос Раїс, Елена вмить сховала застібку на дно скриньки. Він нічим не завинив, сказала собі Елена, й кленучи свою безвільність і шарпання, пішла назад до таламуса.

Архелай іще спав, так само закинувши голову, та його вид уже не нагадував їй лику давнього царя з македонської номисми. Коли він під її пильним поглядом заворушивсь, переповнена відчуттям несвідомої провини, що раптом обпекла її всю й стисла серце, Елена пригорнулася щокою до його щоки й почала пестити м'яку молоду борідку, вклавши в той рух усю свою ніжність.

Я люблю його як сина, спробувала вона витверезити себе, але то вже були тільки слова. Ховаючись у його хвилястому скуйовдженому волоссі, сама собі дивуючись, Елена раптом почала розповідати й про свої перші почуття, й про сумління, й про першу людину, з якою звела її доля в сьому місті, відчуваючи, як тверднуть м'язи Архелая під її пальцями. Нащо се я кажу, знову дивувалась Елена та знову розповідала.

— А тоді я побачила тебе…

Вона ледве стримувалася, щоб не сказати, як заманювала Архелая в свій дім, безсоромно використовуючи Клеопатру, мов приманку для рибини, й була б, може, сказала й се, бо вже геть утратила владу над собою, але він устав, сердито струсив із себе її руки й почав одягатись, красивий, мов Аполлон Мірона, що стояв у перістилі в Дельфах. Афродіта позаздрила мені, в розпачі думала Елена, неспроможна опанувати себе. Позаздрила й одібрала розум…

Архелай пішов умитися, й поки ходив, Елена встигла бодай трохи дати собі ладу. Він теж повеселів, змивши водою похмурість і заціпеніння, навіть обійняв її й поцілував ув обоє віч, але якась холодна зачаєність лишилася між ними, й у тому Елена могла винуватити лише себе, бо добре знала, що вимовлене слово вражає, а затамоване пече вогнем.

Уже коло хвіртки, на прокиданій Ніневією стежині, вона впевнилася, що Архелай не забув розмови. Раптом закам'янівши обличчям, він тихо проказав:

— Я колись уб'ю сього смердючого скіфа.

Елена розгубившись, поспитала зовсім по-дурному:

— Хіба він — скіф?..

— Роб! — крикнув їй в обличчя Архелай і вискочив на вулицю.

Тим повним зненависти криком Елену відкинуло назад, мов ляпасом, вона обініж улізла в сніг і збила оскому на Раїс, яка нагодилася під гарячу руку:

— Понамітали цілі кучугури, ще й снігу не було!

Се вона мала б сказати Ніневії й ще дужче розстроїлась. Але в очах у молодої фріґійки не було й тіні посміху, тож Елена сказала собі: се він од великого кохання… Закохані чоловіки завжди звіріють.

Однак і се вже не втішало Елену до самого вечора.

У самій осередині Херсонеса, городу великого й славного, що вже понад п'ятдесят літ платив данину спочатку скіфському князеві Буйтуру, чиє ім'я в перекладі на грецьку звучало як «Скілур», а тепер його синові старійшому Палакові, котрого скіфи поміж себе називали «Борисом», на міській аґорі, біля пишного пілона найкращого в Херсонесі хорому Діви, захисниці міста, на високій, гарно обрамленій, по краях білій, мов молоко, дошці з сицилійського мармуру було викарбувало:

«Клянуся Зесом, кумирою Землі та кумиром Сонця, кумирою Дівою та всіма кумирами олімпійськими й героями, що стережуть поліс, усі землі та тверді херсонітів.

Я разом з усіма дбатиму про волю й рятунок поліса та громадян його і ніколи не зраджу Херсонеса, Керкенітіди, Калос-Лімена й решти земель, якими володіють херсоніти…»

Дошки видніли кругом усієї аґори, великі й менші, мармурові й з вапняку, сторчові й поздовжні. Одні вже потемніли від старости й східних вітрів, інші ще сяяли тьмявим блиском, виставлені біля хоромів та міських служб на славу безсмертним і смертним, і ніхто ніколи не підходив до сих плит, напам'ять знаючи кожну їхню літеру й кожну тріщину. Плити були схожі на старих людей, що вже сказали своє слово в житті й більше нічого не скажуть, похмурі, мовчазні й байдужі до смертних, як і смертні до них.

Зате ся плита кричала кожним своїм рядком і кожним словом, і херсоніти, охоплені радісним шалом, ще й ще раз підходили до високої й вузької мармурової дошки, переповідаючи один одному вже всіма завчені напам'ять слова.

Такого збудження Херсонес не бачив бодай од молодих років нині вже небіжчика Буйтура-Скілура. Клятва не була безневинною низкою буквиць. Кожен знак мармурової дошки свідчив про те, що херсоніти кинули виклик могутньому й грізному володареві скіфів, хоч імені їхнього володаря Бориса-Палака ніхто там не згадував.

Аґора вирувала й захлиналась од захоплення, бо якщо кожному херсонітові скіфський цар здавався мало не Зевсом, то тут, на аґорі, серед сотень і сотень одноплемінців страхи відсувались назад і лишалася рішучість та звитяга.

Навіть численних робів з херсонеських ерґастеріїв, суден та осель захопила незбагненна радість, і вони, мов рівні з рівними, розмовляли зі своїми господарями, гомоніли про скіфського царя та про Мітрідата Евпатора, царя понтійського, міркували, скільки воїв може озброїти Херсонес, коли разом з вільними громадянами виступлять проти варварів і роби.

Такого стовпища людей аґора не бачила й на останніх Діонісіях минулого року, скрізь, мов перед потопом, народ гомонів, співав і пускався в хороводи, до мармурової плити на хоромі Діви годі було й підступити, та коли з протилежного краю з'явилася невеличка купка чужинців, перед ними, наче сніг перед факелом, розступились.

То був Діофант, син Асклепіадорів, громадянин Синопи й найуславленіший таксіарх понтійського царя Мітрідата Шостого Евпатора. Минулого дня Діофант не прийшов на ту бурхливу й десятки, довгі десятки років не бачену в Херсонесі еклесію, хоча його тричі, як велів уклад, запрошували на головну площу міста. Вчора він виправдовувався важкою хворобою, сьогодні ж просто репавсь од здорових соків, у ту хворобу ніхто не вірив, і тепер усе місто чекало, як він подивиться на нову мармурову дошку й що скаже, бо, зрештою, й ся дошка, й несподівана клятва на ній, і бурхливі народні збори вчорашні були розраховані на Діофанта й молодого, але вже могутнього володаря Понтійського царства — Мітрідата.

Разом із Діофантом ішло двоє інших сановитих чужинців, і все місто вже знало, що то — римський сенатор Публій Муцій Сцевола та новий Перісадів лоґофет Савмак. Діофант відчував на собі загальну увагу херсонітів і, свідомий, чого від нього сподіваються, йшов умисне тихим рівним кроком. З його невиразного обличчя годі було второпати настрій і думки сього Мітрідатового вельможа.

Решта чужинців нікого не цікавила, херсонітів лише трохи дратували й тілистий, стрижений, мов роб, римлянин, і негарний довгоносий пантікапеєць. Натовп розтсупався й розступався перед Діофантом, і се було навіть дивно, як така рясна череда голів і плечей, серед котрої ніде й гранатові впасти, може так широко й вільно розступатися перед високим золоченим ціпком понтійського таксіарха. Вже до хорому Діви лишалося кроків з десять, і коли попереду сяйнула новим мармуровим карбом дошка, Діофант, не глянувши на неї, звернув у праву руку.