Почувши про нічну подію, Перісад утратив розум і нестямно шкрьобав по анфіладах не знати навіщо взутими на ноги бойовими кованими чобітьми. Пригода могла обернутися чим завгодно, бо залежний од Риму Родос мав усі підстави вимагати пояснень і скаржитися Римському сенатові. Савмак, нічого не домігшись од басилевса, який безпорадно розводив руками й щось сам до себе шамкав, — наказав Клісфенові, «рябоголосому» декархові царських махерофорів, знайти маґістрата митної маґістратури Тімокреона й кинути його до в'язниці.

Декарх Клісфен повернувся надто швидко й на здивований погляд Савмака відповів:

— Ті-ті-тімокреон сам з'я… з'явився!

Савмак одіслав «рябоголосого» Клісфена обстежити спалене родоське судно, зачинивсь у своїй чинницькій світлиці й не відгукувавсь навіть ґрамматеям. Почуття порожнечі заповнило йому душу, й він тоскно думав про те, що коли людина дала себе раз обдурити, то мусить бодай надалі бути сміливішою й випростатись. Довгі лави попід стінами чинниці, в якій колись господарював купецький безневинний гладун Еак, викликали в нього байдужу гидливість. Еак уже давно відійшов у царство тіней, але все тут зберігало його доторки, дух, і навіть голос, тихий і незлобливий голос вірного царевого служки.

Ненавидячи себе за свою слабодухість і невміння обстояти власну гідність, Савмак вийшов на подвір'я перед царським хоромом. Побачивши там євнуха, він хотів удати сліпого, та лоґоґраф підійшов сам. Одколи став Перісадовим деспотом і лоґофетом, Савмак уникав зустрічей зі своїм колишнім учителем, а той теж не вельми накидав себе новому лоґофетові. Найдужче відштовхували Савмака єлейні очі євнуха, за якими досвідчена людина могла легко вхопити нещирість.

Очі в євнуха Полікрата сьогодні теж були мов закапані оливою, та неспокійна зморшка на жовтому чолі змусила Савмака притлумити роздратування.

— Не волієш уже бачити нещасного євнуха, великий деспоте? — сказав він, шанобливо піднявши свою жіночу руку.

Савмак спробував усміхнутися:

— Ти задля сього й прийшов?

Єлей ув очах євнуха висох, і він одгарикнувся, як бувало раніше, писклявим голосом:

— Ні, не задля сього!.. На пристані був?

— А що там сталось?

— Піди й глянь. Вчорашні діери прибули не з Родосу.

— А звідкіля ж?

— Розпитай он у нього! — махнув євнух рукою в бік царського клімакса, звідки, підтримуючи поли хламиди, швидко йшов «рябоголосий» Клісфен.

— Розповідай, що там сталося! — звелів Савмак, побачивши, що Клісфен вагається говорити при євнухові.

— Не р…р…родосці то були! А якщо й ро-родосці, то не куп… куп… куп… — Слово «купці» йому ніяк не давалося, й він за кожним «купанням» згинався й згинавсь, аж доки переломив себе, мов жердину: — Не купці!

Ледве продираючись крізь частокіл нездоланних слів, Клісфен узявся розповідати, що в спаленій діері знайдено дві сотні перських мечів, щити, сулиці, списи та стріли, й жодної амфори з олією чи вином, жодного міха з фінікійськими ягодами, що здебільшого привозили раніше родосці до Пантікапея.

— А про інше забув, заїтинако? — насіпавсв на нього євнух, мало не з кулачечками лізучи перед ніс «рябоголосому» декархові.

— Й срібла два котли, великий де-де… де-деспоте! Й золота котел, і мі-міді п'ятеро, а один… — Клісфенові заціпило, але потім він таки доказав: — Один упустили в воду…

Узявши Савмака за полу гіматія, євнух настійно потяг його до Царського клімакса. Молодий деспот-лоґофет сердито висмикнув полу, та євнух так виразно глянув йому в очі й таким благальним голосом попросив піти до пристані, що Савмак лише здвигнув плечима й рушив услід.

На пристані й досі було багато людей. Кінчивши на аґорі базарювання, вони йшли не додому, як завжди, а через Полунічний пілон — до моря. Вчорашня подія схвилювала й пантікапейців, і селян з околиць, і в натовпі точилися суперечки, робилися здогади, чим можуть покарати мстиві кумири пантікапейців за їхню жорстокість.

Савмака вітали з усіх боків, і се не дивувало царевого деспота й лоґофета, за час після заколоту робів Савмак уже звик до подібного. Євнух вів його між купками пантікапейців та невільників, грюкаючи ціпком по бруківці, й народ слухняно шарпавсь, даючи царському чинцеві та його вчителеві дорогу.

Широкою дутою біля спаленого судна стояло десятеро списоносців, і Савмак приспинився. Й стишені голоси пантікапейців та селян, і чорні обвуглені насади діери змусили його серце замлоїтись, але се тривало одну мить, а наступної миті Савмак притлумив у собі той острах і рішуче ступив на перекинуту з берега на корабель дошку з уже постираними від ходіння щаблями. Переливаючись у своїй широкій одежині, євнух теж посунув за ним, тихий і мало схожий на себе дотеперішнього.

Та в недопаленому коробі ладді вже не було жодного трупа — їх устигли прибрати. Савмак із євнухом полегшено відітхнули. Під чорною кормою лежала купа закіптюженої зброї, ремінці на щитах та ратища списів і сулиць місцями обвуглились, а під згорілими лавами веслярів стояло кілька мідних та бронзових судин із номисмами та зливками.

— Ось такий самий котел за насади впав, — нахилився євнух і дістав із судини дешеву номисму.

Савмак узяв номисму й мимоволі глянув через насад. До дна в сьому місці було тридцять кроків, про підняття котла не могло бути й мови. Він кинув мідяк назад, у судину, але євнух нахилився вдруге й знову подав йому. Савмак аж тепер побачив на мідяку образ малоазійської богині Кібели й розкидані літери кругом її голови: «Мітрідат Евпатор». Він уже сам загріб жменю номисм, і на кожній були ті самі знаки. Тоді Савмак почав роздивлятися срібні та золоті номисми в інших котлах, але з ім'ям понтійського царя знайшов лише два срібні кружальця.

— Се ще нічого не означає, — сказав він урешті євнухові.

Євнух підійшов до нього впритул і показав очима через лівий насад. Одмежована від них трьома різними суднами, там стояла, погойдуючись на довгій линві, струнка просмолена діера.

— Бачиш?

— Ну й що?

— То діера Мітрідата! — просичав євнух.

Савмак подивився на нього з темряви глибоких очниць і посміхнувся.

— Коли я тобі скажу ще слово, ти перестанеш сміятися. — сказав євнух, сповнений похмурої таємничости.

— Може, вчора приплив був сам Мітрідат, а наші митники спалили його разом із судном? — прискалив око Савмак.

— Не смійся, бо плакатимеш. Я тобі кажу не про сю, спалену, а про ту діеру. Нею сьогодні раненько завітав до Пантікапея Діофант, син Асклепіодора, відомий тобі каппадокієць і таксіарх усього Мітрідатового війська.

— Де ж він? — з недовірою поглянув у бік стрункої діери Савмак. Діофант не міг припливти, не завітавши до царського хорому. Та виявилося, що таки приїхав, приплив і гостює в Дамона, великого колісничого. Савмак знову щось подумав, але ниточка думки не в'язалась вузликом, і він неприязно буркнув: — Ну то й що?

— А те, — знову стишив голос до жеботіння євнух, — що його діера блукала десь поблизу цілу ніч.

— Се тобі хто сказав? — Савмака дедалі дужче дратував таємничий голос євнуха, й він дивився на нього майже люто.

Євнух теж вирячив оченята й, озирнувшись на причал, чи не слухають сторожі, швидко заторохтів у самий вид своєму колишньому вихованцеві й учневі:

— Слідом за Діофантом прибув на своєму трухлому кориті Евтихій. Він каже, щд в одкритому морі Діофанта не було: наздогнали вже аж отут, неподалік, у затоці.

Савмак нахмурився й більше не спитав євнуха ані слова. Вони мовчки дійшли до самих мурів Акрополя, проте тут Савмак уже не дав євнухові шаснути в хвіртку свого дому, а повів із собою до Царського клімакса.

Нарешті скинувши з себе непотрібний обладунок, Перісад знесилений сидів на ложу в екусі біля тронної світлиці. Він довго не міг утямити того, про що розповідав йому євнух, спонукуваний Савмаком. Свого історика цар узагалі зневажав, і не тільки за його чоловічу неповноцінність, а й через те, що той належав до зрубаного дерева Археанактідів. Але згодом до царя таки дійшов зміст його слів, і він ще недовірливіше від Савмака заблимав на лоґоґрафа. Євнух був лютий ворог, хоч і прикритий лагідним усміхом посадженого на цеп лиса, тож Перісад не міг повірити в його щирість. Убачаючи за словами євнуха хитро сплетену брехню, він прискалив око: