Емма була надзвичайно приємно здивована: наразі саме відсутність містера Елтона і була потрібною. Вона віддала належне його винахідливості, але зовсім не манері, в якій він сповіщав про свої наміри. Своє обурення він максимально відверто висловив через поштиві вирази на адресу її батька, в яких їй зовсім не знайшлося місця. Про неї не йшлося навіть у привітальних побажаннях. Її ім'я не згадувалося взагалі. Незвичайність листа була разюче очевидною, тон прощання і вирази вдячності — недоречно серйозними, тому спочатку їй здалося, що батько неодмінно щось запідозрить.

Однак він так нічого й не запідозрив. Містер Вудхаус був настільки здивований таким раптовим від'їздом і настільки поглинутий хвилюваннями про благополучне завершення подорожі містера Елтона, що не вбачив у стилі листа нічого незвичайного. Це був дуже корисний лист, бо він надав свіжий матеріал для думок і розмов упродовж решти їхнього самотнього вечора. Містер Вудхаус розповідав їй про свої побоювання, а Емма розвіювала останні з усією притаманною їй спритністю та кмітливістю.

Емма вирішила більше не тримати Гаррієт у невіданні. Вона мала підстави вважати, що та майже одужала від своєї застуди, і їй бажано було мати достатньо часу, щоб подолати ще одну недугу до того, як повернеться вищезгаданий джентльмен. Отож наступного дня вона пішла до пансіону місіс Годдард, аби через правдиву розповідь спокутувати свої гріхи. Важкою була та спокута. Їй довелося знищити всі надії, що їм вона сприяла з такою винахідливістю, виступити в непривабливій ролі щасливої суперниці і визнати, що всі її уявлення про певну особу, всі її спостереження, всі її переконання, всі її пророкування протягом останніх шести тижнів були страшною помилкою і величезною необачністю.

Це зізнання змусило Емму знову відчути болючий сором, а вигляд заплаканої Гаррієт наштовхнув її на думку, що вона вже ніколи не житиме у злагоді сама з собою.

Гаррієт перенесла цю звістку дуже добре — нікого не винуватила — і в усьому виявила таку щирість вдачі й таку скромну самооцінку, що постала перед своєю подругою в найвигіднішому світлі.

Наразі Емма ладна була піднести простоту та скромність до небес; і все люб'язне й привабливе було, здавалося, на боці Гаррієт, а не на її боці. Гаррієт не вважала, що їй є на що скаржитися. Любов такого чоловіка, як містер Елтон, була б завеликою честю. Ніколи не була б вона гідною його любові — і лише така небайдужа та добросерда подруга, як міс Вудхаус, змогла припустити подібну можливість.

Сльози котилися, мов горох, але її смуток був настільки щирим і безпосереднім, що викликав у Емми повагу більшу, ніж будь-який вияв стриманості й почуття власної гідності. Отож вона вислуховувала Гаррієт і всім серцем та розумом намагалася заспокоїти її, бо в ту хвилину дійсно була переконаною, що з них двох Гаррієт є особою більш достойною і що коли вона уподібниться їй, то її добробуту і щастю це сприятиме більше, ніж розум та обдарованість, разом узяті.

Щоправда, для того, аби почати нове життя і стати безхитрісною та неосвіченою, година була вже надто пізня; але Емма пішла від Гаррієт, іще більше зміцнивши свою попередню рішучість бути скромною та обачливою і впродовж решти життя стримувати свою уяву. Тепер її другим за важливістю обов'язком, що поступався лише необхідності піклуватися про батька, буде забезпечення душевного спокою Гаррієт і намагання довести свою симпатію до неї у якийсь відмінний від сватання спосіб. Вона перевезла її до Гартфілда і виявила доброту надзвичайну, намагаючись чимось її зайняти та розвеселити і з допомогою книжок та розмов вигнати містера Елтона з її думок.

Вона знала, що для того, аби зробити це як слід, потрібен час; не вважаючи себе великим знавцем у подібних справах узагалі й зовсім не бажаючи співчувати Гаррієт у її симпатії до містера Елтона зокрема, Емма все ж сподівалася — і, на її думку, небезпідставно — що у віці Гаррієт, та ще й коли будь-яка надія зникла, на час повернення містера Елтона можна буде досягти такого прогресу у відновленні душевної рівноваги, що це знову уможливить їхні подальші зустрічі як звичайних знайомих і усуне небезпеку відкритого вияву почуттів або їх посилення.

Гаррієт дійсно вважала містера Елтона уособленням бездоганності та продовжувала твердити, що немає нікого рівного йому за рисами вдачі і добротою; отож виявилося, що кохання її було глибшим, ніж здавалося Еммі, однак намагання приборкати це почуття при відсутності взаємності видавалось їй настільки природним і неминучим, що їй було незрозуміло, чому воно триває так довго і неослабно.

Якщо містер Елтон під час свого повернення виявить власну байдужість виразно і недвозначно (а вона не сумнівалася, що саме так він і вчинить), то Гаррієт навряд чи стане бурхливо радіти при його появі чи при згадці про нього.

Їхня повна й абсолютна прив'язаність до одного й того ж самого місця погано прислужилася їм, усім трьом. Жоден з них не мав змоги перебратися кудись іще або здійснити докорінну зміну товариства, в якому обертався. Вони були просто змушені бачити одне одного та якось пристосовуватися до цієї ситуації.

Гаррієт не поталанило ще й стосовно тону розмов її приятельок у пансіоні місіс Годдард: річ у тім, що містер Елтон був предметом поклоніння всіх виховательок і дорослих дівчат; і лише в Гартфілді вона мала змогу чути, як про нього відгукуються з тверезою неупередженістю або відразливою правдивістю. Там, де рану заподіяли, там — і більше ніде — її треба було гоїти; і Емма відчувала, що не буде миру в її душі, доки вона не побачить, що її подруга перебуває на шляху до одужання.

Містер Френк Черчілль не приїхав. Коли підійшов сподіваний час, побоювання місіс Вестон підтвердились отриманням листа з вибаченнями. Зараз, на превеликий жаль і розчарування, його не можуть відпустити, але він все ще не втрачає надію приїхати до Рендоллза в недалекому майбутньому.

Місіс Вестон була засмучена надзвичайно — фактично набагато більше, ніж її чоловік, незважаючи на те, що її сподівання на приїзд Френка були значно реалістичнішими. Однак натури життєрадісні — попри те, що звичний для них оптимізм ніколи не справджується повністю, — далеко не завжди розплачуються сумірною депресією за надії, що не збулися. З легкістю надзвичайною вони невдовзі забувають про недавню поразку і знову починають сподіватися. Містер Вестон жалкував і засмучувався цілі тридцять хвилин, але потім йому почало здаватися, що намір Френка приїхати на два-три місяці пізніше — це і справді план набагато кращий: краща і пора року, і погода… Отоді він точно зможе побути з ними набагато довше, ніж коли б приїхав раніше.

Такі думки швидко відновили його душевну рівновагу, хоча місіс Вестон, маючи вдачу песимістичнішу, не пророкувала нічого, крім чергових вибачень і відстрочок. Переймаючись тими розчаруваннями, яких іще доведеться зазнати її чоловікові, вона страждала значно більше, ніж він.

Емму в її нинішньому душевному стані не надто турбувало те, що містер Френк Черчілль не приїхав; вона могла лише розділяти те розчарування, котре з цього приводу відчували в Рендоллзі. Наразі знайомство з сином містера Вестона її не приваблювало. Скоріш їй хотілося мати спокій і не мати ніяких спокус; та через необхідність поводитися так, наче нічого не сталося, вона потурбувалася виявити такий інтерес до цієї події і висловити подружжю Вестонів співчуття настільки щире, наскільки того природно вимагала їхня дружба.

Вона першою сповістила про це містера Найтлі; і, засуджуючи поведінку Черчіллів, які в черговий раз не відпустили Френка, вигукнула настільки обурено, наскільки належало (а може, — дещо перегравши, — і сильніше, ніж потрібно було). Потім вона багато говорила (набагато більше, ніж відчувала) про те, як гарно було б мати таке поповнення до їхнього вузького кола в Саррі, про приємність бачити нову людину, про те, що приїзд Френка був би справжнім святом для всього Гайбері; а наприкінці, знову згадавши про Черчіллів, несподівано вступила у відверту суперечку з містером Найтлі. На свій великий подив Емма виявила, що їй довелося боронити точку зору, протилежну власній, і використовувати аргументи місіс Вестон проти себе ж.