— Здавалося, що між ними всіма було чудове взаєморозуміння… — почав було він, але швидко перервався і додав: — Однак я не можу сказати, якими були їхні істинні стосунки; що насправді відбувалося за кулісами. Можу сказати лише, що зовні все було пристойно. Але ви, хто знав її з дитинства, можете краще, ніж я, судити про її вдачу і про те, як міс Ферфакс буде поводитися в критичних ситуаціях.

— Так, я знала її з дитинства; ми зустрічались і як діти, і як дорослі жінки; тому цілком природно припустити, що мусимо бути друзями. Але ми ніколи ними не були. Важко сказати, чому так сталося; можливо, був гріх і з мого боку, бо я терпіти не могла дівчат, яких обожнювали і з якими носилися, мов дурні з писаною торбою, що і робили її тітка, бабця і всі їхні знайомі. А ще — її замкненість; я ніколи не відчувала симпатію до таких потайливих людей.

— Що ж, це дійсно надзвичайно неприємна риса, — сказав Френк. — Безперечно, часто вона буває дуже корисною, але приємною — ніколи. У замкненості людині безпечно, але відтак їй бракує привабливості. Неможливо відчувати симпатію до людини потайливої.

— Можливо — коли ця замкненість не стосується тебе самої; і тим сильнішою буде тоді симпатія. Тепер мені як ніколи потрібна подруга чи приємна компаньйонка, навіщо ж до її пошуків мені ще й додавати клопоти з подоланням чиєїсь замкненості? Про нашу з міс Ферфакс дружбу і мови бути не може. Я не маю підстав думати про неї погано, абсолютно ніяких, окрім отієї надзвичайної і незмінної обережності в словах і поведінці, отого остраху сказати про когось щось чітке і виразне! І це породжує підозри, що їй є що приховувати.

Він погодився з нею цілком; після такої довгої прогулянки і такої подібності думок в Емми з'явилося відчуття, що вони знайомі вже давно і дуже добре; якось не вірилося, що це була лише друга їхня зустріч. Френк виявився не зовсім таким, як вона очікувала, — менш прагматичним у деяких своїх переконаннях, менше схожим на зіпсовану дитину багатих батьків, а значить — кращим. Його погляди здавалися поміркованими, почуття — приязними і теплими. Особливо вразила її манера, у якій Френк споглядав будинок містера Елтона, на який — і на церкву теж — він ходив дивитися, причому не погодившись із ними в тому, що будинок цей має багато недоліків. Ні, він не вважає, що це поганий дім; його власник зовсім не потребує співчуття. А якщо в ньому житиме ще й кохана жінка, то про яке співчуття може йтися взагалі? В цьому домі, безперечно, вистачить місця для всіляких мислимих зручностей. Треба бути ідіотом, щоб бажати більшого.

Місіс Вестон засміялась і сказала, що він не знає, про що говорить. Сам звикши тільки до великого будинку, ніколи не задумуючись над тими численними перевагами і зручностями, що пов'язані з такими розмірами, Френк не міг реально судити про прикрості, що чекають у маленькому будинку. Але Емма сприйняла його слова як ознаку того, що в дійсності він знає, про що говорить, і що в такий спосіб він виявив дуже схвальний намір якомога скоріше почати самостійне життя й одружитися, виходячи при цьому з високих міркувань. Може, Френк і не усвідомлює тих загроз для миру в сім'ї, що інколи несуть із собою відсутність приміщення для економки чи погана буфетна, але він прекрасно відчуває, що в Енскумі йому не бути щасливим, а коли знайде свою любов, то радо поступиться частиною багатства заради того, щоб якомога раніше почати самостійне життя.

Те гарне враження, що його справив на Емму Френк Черчілль, дещо зіпсувалося наступного дня, коли вона довідалася, що він поїхав до Лондона тільки для того, щоб зробити зачіску. Казали, що ця несподівана забаганка спала йому на думку під час сніданку, тож він послав за фаетоном і від'їхав, сподіваючись повернутися до обіду. І все це для того лише, щоб підстригтися. Звичайно ж, нічого особливо поганого в тому, що з такого дріб'язкового приводу він збирався проїхати шістнадцять миль туди і шістнадцять — назад, не було, але все це відгонило недоладністю і фатівством, а поставитися до цього схвально вона не могла. Це суперечило і здоровому глузду, і ощадливості, і навіть ставило під сумнів ту безкорисливу доброту, яку вона завбачила в ньому вчора. Марнославство, екстравагантність, прагнення до перемін, непосидючість (аби тільки щось робити, добре, погане — все одно), неповага до почуттів містера і місіс Вестон, байдужість до того, як загал сприйме його поведінку — у всьому цьому Емма готова була його звинуватити. Батько ж лише обізвав його франтом і поставився до цього як до кумедної історії, не більше; але видно було, що місіс Вестон це явно не сподобалося, бо вона намагалась якомога швидше закрити цю тему, зазначивши тільки, що «у молодих людей — свої маленькі дивацтва».

Емма бачила, що за винятком цієї примхи, її подруга поки що мала тільки гарні враження про Френка. Місіс Вестон нахвалитися не могла, яким приємним і ввічливим компаньйоном він виявився, як багато приємних рис характеру мав узагалі. Він показав себе людиною відкритої вдачі — бадьорої і життєрадісної; нічого поганого в його поглядах, що були здебільшого дуже правильними, вона не вбачала. Про батька відгукувався з теплотою і повагою, любив розповідати про нього, зазначаючи, що якби йому дали спокій, то він був би найкращою людиною в світі. Говорити про його любов до тітки не доводилось, але він із вдячністю визнавав її доброту і завжди волів відгукуватися про неї не інакше, як з повагою. Усе це було багатообіцяючим, і якби не ота прикра примха стосовно зачіски, не було б інших причин вважати, що він не достойний тієї надзвичайної честі, якою Емма наділила його у своїй уяві; честі якщо не бути в неї закоханим, то майже закоханим і врятованим лише завдяки її власній байдужості (бо вона залишилася твердою у своєму небажанні виходити заміж), коротше кажучи, честі — згідно з думкою їхніх спільних знайомих — бути її майбутнім обранцем.

Містер Вестон, зі свого боку, вказав на ще одну неабияку сприятливу обставину. Він дав їй зрозуміти, що Френк захоплюється нею надзвичайно: вважає її дуже гарною і чарівною; тож при всіх тих численних позитивних моментах Емма не поспішала судити про нього суворо. Зазначила ж місіс Вестон, що «у молодих людей — свої маленькі дивацтва!»

Але серед нових Френкових знайомих був у Саррі один чоловік, що ставився до нього не так поблажливо-доброзичливо, як інші. Загалом у всіх парафіях Донвелла і Гайбері до Френка ставилися з теплотою надзвичайною; йому як красеню-молодику пробачалося багато — йому, хто посміхався так часто і так гарно умів робити поклони! Та була серед загалу одна особа, на суворі судження якої ні поклони, ні посмішки не мали ніякого пом'якшувального впливу — містер Найтлі. Про несподівану поїздку Френка до Лондона йому розповіли в Гартфілді; якусь мить він мовчав, а потім сказав, наче сам собі, крізь газету, що тримав у руках: «Гм! Пустопорожній дурнуватий телепень — як я і говорив!» Емма хотіла було заперечити, але миттєве спостереження переконало її, що це було сказано лише для того, щоб відвести душу, а не для того, щоб роздратувати; тому вона вирішила не реагувати на репліку містера Найтлі.

Хоча, з одного боку, цього ранку містер і місіс Вестон принесли і не дуже добру звістку, з іншого боку, їх візит став дуже доречним, бо за той час, що вони були в Гартфілді, сталася подія, котра змусила Емму звернутися до них за порадою, а обставиною ще більш сприятливою було те, що вона отримала саме таку пораду, яку хотіла.

Сталося ось що: родина Коулів мешкала в Гартфілді ось уже декілька років. Це були люди надзвичайно гарні: приязні, з широкими поглядами і без надмірних претензій; але з іншого боку, вони були низького походження — зі стану торговців — і якоюсь особливою витонченістю манер не вирізнялися. Коли вони тільки приїхали в ці краї, то жили відповідно до своїх доходів: тихо, уникаючи великих компаній і тому витрачаючи небагато грошей. Але за останні рік-два їх прибутки значно зросли: будинок, що вони мали в Лондоні, став давати більші прибутки, та й взагалі — доля всміхалася їм. Разом із багатством зросли і їхні потреби: захотілося більшого будинку, ширшої компанії. Вони зробили прибудову, збільшили кількість слуг, почали витрачати більше грошей на всілякі потреби; і на цей час своїм багатством і стилем життя поступалися лише гартфілдівській родині. Коули були люди компанійські, мали нову столову кімнату, тож усі налаштувалися на те, що вони даватимуть обіди; і дійсно, декілька заходів уже відбулося, присутніми на них були здебільшого неодружені чоловіки. На думку Емми, вони навряд чи наважилися б запрошувати сім'ї найкращі та найдостойніші — з Донвелла, Гартфілда чи з Рендоллза. Ніщо б не змусило піти її, якби вони запросили; вона жалкувала, що всім відомі доброзичливі манери її батька тільки зменшать ту вагомість, яку вона хотіла б надати своїй відмові. По-своєму, Коули були гідні всілякої похвали, але не їм було визначати умови, на яких вони запрошуватимуть до себе вищі за статусом родини. І урок цей — боялася Емма — зможе подати їм лише вона, бо на містера Найтлі було мало надії, не кажучи вже про містера Вестона.