Мешканці Гайбері, яких довго годували обіцянками скорого прибуття містера і місіс Саклінґ, зі скорботою дізналися, що до осені це подружжя ніяк не зможе приїхати. Наразі ж їхні інтелектуальні запаси ніякими новинками збагатитися не могли. В своєму щоденному кругообігу новин їм знову довелося обмежитись іншими темами (до яких колись певний час входив і приїзд Саклінґів), наприклад, відомостями про місіс Черчілль, стан здоров'я якої мінявся з кожним повідомленням, а також станом справ у місіс Вестон, чия радість од приїзду сина мала зрости, як можна було сподіватися, тією ж мірою, що і радість всіх її сусідів від наближення цієї події.

Місіс Елтон була вкрай розчарована. Відстрочка приїзду означала відстрочку можливості повеселитись і похизуватися. Тепер усі її намічені знайомства та рекомендації мусили зачекати, а про кожний запланований прийом залишилося поки що тільки говорити. Так вона гадала спочатку; але, трохи подумавши, переконалася, що нічого відкладати не потрібно. Чому вони мають утриматися від вилазки до Бокс-хілла тільки через те, що Саклінґи не приїхали? З ними можна побувати там і восени. Тож вони вирішили поїхати до Бокс-хілла без Саклінґів. Про те, що така поїздка має відбутися, вже було всім і давно відомо; виникла навіть ідея ще однієї такої поїздки. Емма ніколи в Бокс-хіллі не була; вона хотіла побачити те, на що всі вважали вартим подивитися, тож вона і місіс Вестон зійшлися на тому, що потрібно вибрати погожу днину і поїхати туди. Вирішено було взяти з собою лише ще двох-трьох обраних осіб і зробити все спокійно, без претензій, елегантно і на рівні безмірно вищому за ті товкотнечу, шумливі приготування, пікнікову показуху з обов'язковою обжерливістю і пиятикою, котрі обов'язково супроводжуватимуть пікніки в Елтонів і Саклінґів.

Це було для них двох настільки зрозуміло і природно, що Емма не без певного здивування і не без певного роздратування почула від містера Вестона, що він запропонував місіс Елтон — оскільки зять та сестра підвели її — об'єднати дві компанії і поїхати разом і що місіс Елтон з готовністю надзвичайною на це пристала; тож якщо Емма не має заперечень, нехай воно так і буде. Оскільки єдиним запереченням була її велика нелюбов до місіс Елтон, що про неї місіс Вестон була добре поінформована, то про це не варто було зайвий раз нагадувати: бо обов'язково довелося б докоряти містеру Вестону, а значить завдавати прикрощів його дружині; тому Емма просто змушена була пристати на цей план, уникнути якого вона так хотіла, — план, котрий може навіть спричинитися до її приниження, бо люди думатимуть, що це місіс Елтон милостиво запросила її до своєї компанії! Вона почувалась ображеною у всіх своїх почуттях; а те велике внутрішнє зусилля, якого коштувала їй чисто зовнішня згода, залишило в душі важкий осад роздратування та неприємних думок про безмірну поблажливість вдачі містера Вестона.

— Я радий, що ви схвально ставитеся до мого вчинку, — сказав він, мов нічого особливого не трапилося. — Я знав, що ви зі мною погодитеся. Такі плани нічого не варті, коли немає достатньої кількості учасників. Надто багатолюдних компаній не буває. Велика кількість народу вже сама по собі є запорукою веселощів. Зрештою, жінка вона добросерда, і не треба її ігнорувати.

Емма вголос не заперечила сказаного, але подумки ні з чим не погодилася.

Була вже середина червня, і погода стояла прекрасна. Місіс Елтон кортіло якомога швидше призначити день виїзду і вирішити з місіс Вестон питання про пиріжки з голуб'ятиною і холодною бараниною, але тут якраз скульгавів кінь із каретної упряжки, і над усіма приготуваннями нависла неприємна невизначеність. На одужання коня може піти кілька тижнів, а може — всього лише декілька днів, приготування слід було припинити, і все поринуло в меланхолійний застій. Місіс Елтон явно не вистачило внутрішніх ресурсів, щоб пережити такий удар долі.

— Який кошмар, Найтлі! — вигукнула вона. — А погода ж якраз підходяща для виїзду! Оці відстрочки, розчарування — це така гидота! Що ж нам тепер робити? Отак і рік закінчиться, а нічого ще не зроблено. Кажу вам, у цей самий час минулого року ми влаштували чудову вилазку з Кленового Гаю до Кінґсвестона.

— Краще зробити вилазку до Донвелла, — відповів містер Найтлі. — Тут можна обійтися і без коней. Просто приходьте і смакуйте мої полуниці. Вони незабаром достигнуть.

Містер Найтлі сказав це спочатку жартома, але потім змушений був поставитися до своєї пропозиції з усією серйозністю, бо вона була підхоплена з ентузіазмом і захватом. Навіть не стільки у словах, скільки в поведінці місіс Елтон звучало: «О, я хотіла б цього більше за все на світі!» Донвелл славився своїми полуничними грядками, і це було ніби підставою для запрошення, хоча ніяких підстав і не потрібно було: для пані, котрій просто не сиділося на місці, вистачило б і капустяної грядки. Знову і знову нагадувала вона йому, що прийде обов'язково — хоча він і так у цьому не сумнівався, — і була втішена надзвичайно таким виявом дружби, таким, як їй здавалося, визначним компліментом своїй особі.

— Можете не сумніватися, — сказала вона. — Я прийду обов'язково. Призначте день, і я прийду. Можна, я візьму з собою Джейн Ферфакс?

— Я не можу призначити день, — відповів містер Найтлі, — доки не перемовлюся з декотрими людьми, що їх теж хотів би запросити.

— О, залиште все це мені. Лише надайте мені свободу дій. Ви ж знаєте, я — леді Покровителька. Це буде пікнік на мою честь. Я приведу друзів сама.

— Сподіваюся, що з вами прийде Елтон, — сказав містер Найтлі. — Але я не хотів би завдавати вам клопоту з іншими запрошеннями.

— Он який ви хитрун! Майте на увазі: вам не слід боятися передати повноваження мені. Я у цій справі не новачка. Ви ж знаєте, що на відповідальність заміжніх жінок можна покладатися. Це моє свято. Дайте мені можливість вирішувати. Я сама запрошу ваших гостей.

— Ні, — спокійно заперечив містер Найтлі. — Лише одній-єдиній заміжній жінці я зможу дозволити запрошувати гостей до Донвелла на власний розсуд, і ця жінка…

— Місіс Вестон, еге ж? — перебила його явно пригнічена місіс Елтон.

— Ні — місіс Найтлі; і доки вона не з'явиться, ці питання вирішуватиму я сам.

— Ви — великий оригінал! — вигукнула вона, вдоволена тим, що нікому не віддали перевагу перед нею. — Ви — гуморист і кажете все, що вам заманеться. Ну просто гуморист, та й годі. Гаразд, я візьму з собою Джейн — Джейн та її тітку. Решта гостей — на ваш розсуд. Я не маю нічого проти того, щоб побачитись із гартфілдською родиною. Не вагайтеся — я ж знаю, що ви любите їх.

— Ви неодмінно їх зустрінете, якщо мені вдасться їх умовити; а до міс Бейтс я зайду по дорозі додому.

— У цьому нема потреби — я бачуся з Джейн щодня — а втім, це ваша справа, робіть як хочете. Знаєте, Найтлі, пікнік треба запланувати на ранок — от і все. Я надіну великого капелюха, а в руку візьму маленького кошика. Ось так — може, навіть оцей кошик із рожевою стрічкою. Простіше простого — бачите! А Джейн матиме ще один такий самий. Усе відбуватиметься без офіційності та пишності — щось типу циганської ватаги. Ми будемо походжати вашими садами, самі збиратимемо полуниці, сидітимемо під деревами; і все, що ви зможете нам запропонувати, відбуватиметься надворі: стіл, накритий під деревом і все таке. Якомога простіше і природніше. Ви ж це так само собі уявляєте?

— Ні, не так само. Згідно з моїм уявленням про природність і простоту, стіл потрібно накривати в (дальні. На мою думку, простота і природність панів та пані разом із їхніми слугами та меблями найкращим чином виявляється в тому, що вони їдять у приміщенні. Коли ви стомитеся від споживання полуниць у саду, то на вас чекатиме холодне м'ясо в будинку.

— Що ж, воля ваша; тільки не влаштовуйте грандіозного прийому. І, до речі, якщо вам знадобиться моя порада чи порада моєї економки, то будь ласка… Тільки чесно, Найтлі! Хочете — я перемовлюсь із місіс Ходжес, і ми оглянемо…