Еммі подумалося, що її послання заслуговувало на кращу відповідь; але безглуздо було суперечити записці, тремтливий почерк якої так виразно демонстрував небажання, тому вона подумала тільки про те, як би найліпшим чином подолати це небажання приймати допомогу і з'являтися на люди. Тож усупереч такій відповіді вона послала за каретою і поїхала до місіс Бейтс, сподіваючись, що це спонукає Джейн приєднатися до неї — але надаремне; міс Бейтс підійшла до дверцят карети, уся з себе — сама чемність, вона з готовністю погодилася з тією думкою, що свіже повітря стало би хворій у великій пригоді, усе це міс Бейтс обіцяла переказати Джейн — але марно. Міс Бейтс довелося повернутися ні з чим; ніякі умовляння Джейн слухати не хотіла — здається, що від самої пропозиції кудись поїхати їй стало ще гірше. Емма хотіла побачитися з нею, щоб самій спробувати її переконати, але не встигла вона натякнути на таке бажання, як міс Бейтс дала зрозуміти, що пообіцяла своїй племінниці ні під яким виглядом не пускати до неї міс Вудхаус. «Мабуть, і справді бідолашна Джейн нікого й близько не хоче бачити — зовсім нікого, може, хіба що тільки дозволить пустити до себе місіс Елтон, і місіс Коул на цьому наполягала, і місіс Перрі також — але окрім них, Джейн і справді нікого не бажає бачити».

Емма воліла, щоб її не ставили на одну дошку з усякими там місіс Елтон, місіс Перрі та місіс Коул, які пролізуть у будь-яку шпарину; не хотіла вона також, аби для неї робився якийсь виняток, тож скорилась і тільки й зробила, що поцікавилась у міс Бейтс апетитом і дієтою її племінниці, котрій вона так хотіла допомогти. Стосовно цього сердешна міс Бейтс була дуже засмученою та дуже балакучою: Джейн не їсть майже нічого, хоча містер Перрі порекомендував поживну їжу; але все, що вони їй тільки не пропонували — а з такими турботливими сусідами їм усього вистачає, — видається їй несмачним.

Діставшись додому, Емма відразу ж покликала економку, щоб та пошукала в комірчині чого-небудь смачного; і незабаром міс Бейтс надіслали певну кількість арроруту якості надзвичайно високої, супроводжувану запискою з дружніми запевненнями. Через півгодини аррорут повернули в супроводі численних подяк з боку міс Бейтс, бо «бідолашна Джейн не заспокоїлася, доки його не відіслали назад; вона не їсть такого, більше того — вона наполягала, щоб переказали, що їй нічого не потрібно».

Коли трохи згодом Еммі розповіли, що бачили, як Джейн Ферфакс прогулювалася луками віддалік від Гайбері того ж дня, коли під приводом нездужання вона так безапеляційно відмовилася проїхатися з нею в кареті, у неї вже не залишилося ніяких сумнівів. Склавши докупи все побачене й почуте, вона зрозуміла, що Джейн рішуче налаштувалася не приймати ніяких послуг саме від неї. Їй стало сумно, дуже сумно. Їй було неймовірно гірко за людину, незавидне становище якої здавалося ще гіркішим від такої дратівливості, непослідовності дій і явної неадекватності можливостей. Емму глибоко пригнічувало те, що так бездумно погребували її щирими почуттями і визнали недостойною бути подругою; але її втішало те, що наміри її були щирими та добрими, те, що вона могла сказати собі: якби містер Найтлі був утаємничений в усі її спроби допомогти Джейн Ферфакс чи навіть заглянути їй у душу, то він не побачив би там нічого такого, за що їй можна було б дорікнути.

Якось уранці, приблизно через десять днів після смерті місіс Черчілль, Емму покликав донизу містер Вестон, котрий «не міг і п'яти хвилин зачекати і хотів перемовитися саме з нею». Він зустрів її на вході до передпокою і, ледь привітавшись із нею нормальним голосом, одразу стишив його так, аби не чув її батько, і спитав:

— Ви можете зайти сьогодні вранці до Рендоллза в будь-який час? Будь ласка, якщо можете — зайдіть. Вас хоче бачити місіс Вестон. Їй необхідно вас побачити.

— Вона що, нездужає?

— Та ні, зовсім ні — просто трохи схвильована. Місіс Вестон могла би приїхати до вас каретою, але вона воліє побачитися з вами наодинці, і ви розумієте — чому. — Кивнувши в бік її батька. — Гм! Тож ви прийдете?

— Неодмінно. Якщо хочете — то можу й зараз. Неможливо відмовити, коли ви так просите. Але що могло трапитися? Вона й справді не захворіла?

— Повірте моєму слову, але більше нічого не питайте. З часом про все дізнаєтеся. Це надто неординарна справа! Але — т-с-с-с! Тихіше!

Навіть Еммі неможливо було збагнути, що все це означало. З його вигляду можна було судити, що сталося щось дійсно важливе; але оскільки з її подругою нічого не трапилося, то вона спробувала взяти себе в руки, домовилася з батьком, що піде прогуляється, і незабаром, вийшовши з будинку, попрямувала швидкою ходою разом із містером Вестоном до Рендоллза.

— А тепер, — мовила Емма, коли вони відійшли достатньо далеко від воріт, — скажіть мені, містере Вестон, що все-таки трапилося?

— Е ні, — із серйозним виглядом відповів той. — Не питайте мене. Я пообіцяв своїй дружині, що все зробить вона. Вона повідає вам про це краще, ніж я. Будьте терплячою, Еммо, незабаром ви про все дізнаєтеся.

— Говоріть! — скрикнула Емма, зупинившись і заціпенівши від жаху. — О Господи! Не інакше, як щось трапилося на Брансвік-сквер. Не інакше! Розповідайте, я наказую вам: зараз же розповідайте, у чому справа.

— Та нічого там не трапилося, ви помиляєтеся.

— Містере Вестон, не робіть із мене дурепу. Зважте, скільки моїх добрих друзів перебуває зараз на Брансвік-сквер. З ким із них щось трапилося? Заклинаю вас усім, що є святого, — не приховуйте!

— Даю слово, Еммо…

— Ви даєте слово! Чому ви не кажете — «слово честі»? Чому ви не клянетеся честю, що з жодним із них нічого не трапилося? Боже праведний! Якщо справа не стосується нікого з їхньої родини, то навіщо її приховувати, а не розповісти про неї зараз?!

— Слово честі, — відповів містер Вестон вкрай серйозно, — не стосується. Це не має ані найменшого відношення ні до кого на ім'я Найтлі.

До Емми повернулося самовладання, і вона пішла далі.

— Ніхто нічого не приховує, — продовжив він. — Вам не слід було вживати це слово. Фактично йдеться не про вас — це стосується, як нам хотілось би сподіватися, лише мене. Гм! Коротше кажучи, моя люба Еммо, немає ніяких підстав хвилюватися. Не скажу, що це приємна справа, але могло бути набагато гірше. Якщо ми прискоримо ходу, то швидше дістанемося Рендоллза.

Емма збагнула, що їй доведеться зачекати і що тепер для цього не знадобиться великих зусиль. Тому вона більше ні про що не питала, а просто задіяла свою фантазію; фантазія ж підказала їй: мабуть, це щось таке, що має відношення до якихось грошових проблем, — скажімо, стали відомі якісь неприємні факти фінансового становища родини, щось таке, що виявилося після смерті місіс Черчілль у Річмонді. Її уява працювала дуже активно: можливо, йшлося про півдесятка позашлюбних дітей — і бідолашний Френк залишився без спадщини! Такий факт, яким би небажаним він не був, аж ніяк не змусив би її страждати. Він викликав би лише трохи більше, ніж пожвавлений інтерес.

— А що то за добродій верхи на коні? — запитала вона, йдучи. Зробила вона це виключно для того, щоб відвернути увагу містера Вестона, аби той сам не проговорився і не видав таємниці.

— Не знаю. Мабуть, хтось із родини Отвей. Це не Френк, ні, запевняю вас. Його ви не побачите. На цей час він уже на півдорозі до Віндзора.

— Ага, значить ваш син приїздив-таки до вас?

— Авжеж! А ви не знали? Ну нічого страшного.

Трохи помовчавши, він додав — тоном набагато стриманішим і серйозним:

— Так, сьогодні вранці приїздив Френк, аби спитатися, як ми почуваємося.

Ішли вони швидко, і незабаром були в Рендоллзі.

— Ось, серденько, — сказав містер Вестон, коли вони зайшли в кімнату. — Я привів Емму, тож сподіваюся, що незабаром тобі стане легше. Залишаю вас удвох. Можете починати відразу, немає сенсу відкладати розмову. Якщо я вам знадоблюся, то буду неподалік. — Емма виразно почула, як він додав, стишивши голос: — Я дотримав свого слова. Вона ні про що не здогадується.