Із неприпустимим і нестерпним марнославством вона вважала себе здатною проникнути в таємниці чужих душ; із непростимою самовпевненістю намагалася розпоряджатися чужими долями. Усі її погляди виявилися помилковими; їй не вдалося досягти нічого — нічого, крім негараздів. Вона накликала біду на Гаррієт, на себе і — не доведи Господи — на містера Найтлі. Якщо цьому найнерівнішому із нерівних шлюбів судилося здійснитися, то вся провина за спонукання до нього мусить лягти на неї, бо його симпатія могла виникнути лише внаслідок усвідомлення ним симпатії з боку Гаррієт. І навіть якщо це не так, то все одно — він ніколи б не познайомився з Гаррієт, якби не її дурна примха.

Містер Найтлі і Гаррієт Сміт! Перед таким єднанням меркнуло будь-що! У порівнянні з ним кохання Френка Черчілля і Джейн Ферфакс стало здаватися чимось пересічним, банальним, застарілим, чимось таким, що не викликає подиву, про що нема чого ні сказати, ні подумати. Містер Найтлі і Гаррієт Сміт! Яке підвищення становища з її боку! Яке приниження — з його! Еммі навіть подумати було страшно про те, як низько він упаде в очах оточуючих; вона вже бачила презирливі посмішки, злостиву радість і кепкування; приниження і відразу його брата і незліченні неприємності для себе. Чи можливо це? Ні, ніколи. Але ж нічого неможливого немає. Хіба це рідкість, коли чоловік неабияких здібностей і становища потрапляє в тенета особи зовсім його недостойної? Хіба це дивина, коли хтось, кому, можливо, просто бракує часу шукати собі пару, стає надбанням дівчини, котра займається такими пошуками? Хіба вперше в цьому світі зустрічаються нерівність, непослідовність, невідповідність, несумірність і несумісність? Хіба вперше випадковість і обставини (як другорядні причини) скеровують долю людини?

Господи, і навіщо вона звернула свою увагу на Гаррієт! Залишила б її там, де їй місце, — а саме про це він і говорив! Якби вона зі своєю невимовною дурістю не завадила їй вийти заміж за достойного молодого чоловіка, який забезпечив би їй щастя і повагу в тій лінії життя, яка їй випала, то все було би прекрасно, не було б таких страхітливих наслідків.

Яке нечуване нахабство з боку Гаррієт — спрямувати свої погляди на містера Найтлі! Як вона насмілилась уявити себе обраницею такого чоловіка, ще не знаючи про це напевне! Але Гаррієт уже не була такою тихенькою скромницею, як раніше. Здавалося, вона вже мало переймалася тим, що є не надто розумною і не надто родовитою. Здається, що колись її сильніше турбувало, чи зболить містер Елтон узяти її за дружину, ніж тепер — аналогічне бажання з боку містера Найтлі. Який жаль! Та хіба ця пихатість теж не є її власним витвором? Хто, як не вона сама, щосили старався прищепити Гаррієт поняття власної значущості? Хто, як не вона, навчив її прагнути високого становища, твердив про всі підстави вдало вийти заміж і потрапити до найвищого товариства? Якщо колись Гаррієт була скромною, а тепер — марнославною, то це — теж її «заслуга».

Тільки тепер, коли над нею нависла загроза втрати, Емма збагнула, наскільки великою мірою її щастя залежало від того, що для містера Найтлі вона була першою, першою щодо зацікавленості її справами, першою за симпатіями. Будучи задоволеною з цього і вважаючи таке ставлення за належне, вона насолоджувалася ним, не надто при цьому замислюючись. І тільки вжахнувшись, що її хтось може витіснити, збагнула вона всю невимовну важливість тієї ролі, яку містер Найтлі відігравав у її житті. Довго, дуже довго почувалася вона першою; бо за відсутності близьких родичів жіночої статі лише Ізабелла могла змагатися з нею за його увагу, але вона знала міру його любові й поваги до Ізабелли. Усі ці роки була вона для нього першою. Це була незаслужена першість: вона часто бувала недбалою або противною, нехтувала його порадами чи навіть навмисне задерикувато суперечила йому, не усвідомлюючи навіть і половини його чеснот, сварилася з ним, бо він не хотів миритися з її хибними судженнями чи зазнайством; але все ж таки із сімейної прихильності та через звичку, а також від широти і шляхетності своєї натури, він завжди любив її, і з її дорослішанням як ніхто інший намагався справити на неї позитивний вплив, турбувався, щоб вона чинила правильно. Вона знала, що, попри всі її недоліки, він душі в ній не чує, що вона — дорога для нього; а може, навіть дуже дорога? Та Емма не могла тішитися тими слабкими відгуками надії, що з'явились у неї в цей момент. То нехай Гаррієт Сміт сподівається на те, що вона єдина є гідною палкого кохання містера Найтлі. Вона ж не могла собі дозволити такі фантазування. Емма не могла лестити собі думкою про безрозсудність почуттів містера Найтлі до неї. Недавно вона отримала ще один доказ їх безпристрасності й раціональності. Яке неприємне враження справила на нього її поведінка щодо міс Бейтс! Як різко, як суворо вишпетив він її з цього приводу! Не надто суворо, щоб образити, але надто різко, щоби припустити, що за цим ховалось якесь інше почуття, крім невблаганної справедливості та вимогливої доброзичливості. Тож вона не мала надії, нічого, що заслуговувало б назватися надією, що до неї плекатимуть те почуття, про яке йдеться; та одну надію вона все ж таки мала (часом сильну, часом — слабку) — а може, Гаррієт обманює себе, може, вона перебільшує його почуття до себе? Нехай би отак воно й було, нехай би й вона лишилася ні з чим — аби тільки містер Найтлі заради свого ж блага, на все життя лишився одинаком. Коли б вона і справді була в цьому впевнена — в тому, що він ніколи не ожениться, — то це б, як їй здалося, цілком би її вдовольнило. Нехай для неї, для її батька і для всього світу він залишиться тим самим містером Найтлі, що і завжди. Нехай між Донвеллом і Гартфілдом лишатимуться ті ж самі дорогоцінні стосунки дружби і довіри — тоді її спокою і щастю нічого не загрожуватиме. Мабуть, заміжжя — це не для неї. Воно було б несумісним з її обов'язком по відношенню до батька, з почуттями до нього. Ніщо не має розлучити її з батьком. Вона не вийде заміж, навіть якщо її руки попросить сам містер Найтлі.

Усім серцем своїм Емма бажала Гаррієт невдачі і сподівалася, що коли знову побачить їх разом, то принаймні отримає змогу оцінити її шанси на успіх. Тож віднині вона має спостерігати за ними якомога пильніше; щоправда, вона так нещасливо обманулася навіть у тому, що досі бачила на власні очі, що вже була непевна, — а чи не помилиться вона і тепер? Повернення містера Найтлі очікували щонайближчим часом. Незабаром вона зможе випробувати свою спостережливість, і це жахливе «незабаром» прийде ще швидше, якщо її побоювання виявляться правильними. А до того часу вона твердо вирішила уникати зустрічей з Гаррієт. Подальше обговорення цієї теми не пішло б на користь ні їм обом, ні самій темі. Вона вирішила ні в чому не переконуватися, доки є можливість сумніватись, однак не мала права заперечувати ту впевненість, яку відчувала Гаррієт. Подальші розмови спричинилися б тільки до роздратування. Тому Емма написала їй листа, де твердо, хоча й ввічливо, попрохала поки що не приходити до Гартфілда; наполягаючи на власній переконаності, що краще було б уникати розмов на певну тему, і висловлюючи сподівання, що коли через декілька днів вони зможуть зустрітися знову — якщо їм не доведеться зустрітися раніш у компанії (бо вона була проти лише зустрічі тет-а-тет), — то вони поводитимуться так, наче зовсім забули про вчорашню розмову. Гаррієт скорилася, погодилась і висловила вдячність.

Щойно це питання було вирішено, як прийшла гостя й дещо відірвала Емму від думок про одне і те ж, що поглинали її — уві сні чи наяву — протягом останньої доби. Це була місіс Вестон. Вона навідувалася до своєї майбутньої невістки, і зайшла до Гартфілда на зворотному шляху. Тим самим виконала свій обов'язок перед Еммою і зробила собі приємність, а заодно і розповіла подробиці такої цікавої зустрічі.

До помешкання місіс Бейтс її супроводжував містер Вестон, який зі своєю роллю впорався винятково добре. Потім вона запросила міс Ферфакс на прогулянку, під час якої довідалася про набагато більше новин, до того ж про набагато більше новин приємних, аніж це було можливо протягом тих п'ятнадцяти хвилин, що вони провели в передпокої, почуваючись дуже ніяково і незручно.