— Ви абсолютно праві; і про це вже подумали. Зізнаюсь вам, вірю — ви нікому не скажете, що наше проживання з містером Черчіллем в Енскумі — справа вирішена. Принаймні три місяці триватиме глибокий траур, але коли він закінчиться, то далі відкладати не буде вже причин.

— Дякую вам, дякую. Саме в цьому я хотіла пересвідчитися. Знали б ви, як мені подобається все визначене і відверте! Що ж, до побачення.

Всі друзі місіс Вестон вельми зраділи, коли вона благополучно розродилась, а ще більше зраділа цьому Емма, коли довідалася, що та стала матір'ю дівчинки. Вона ще раніше вирішила, що бажає народження саме міс Вестон. Вона нізащо не призналася б, що хотіла так тому, аби в майбутньому організувати її шлюб з одним із синів Ізабелли; просто була переконана, що дочка краще влаштує і батька, і матір. Для містера Вестона було б великою втіхою у старості (бо хтозна — навіть містер Вестон через десять років може постаріти) — сидіти біля каміна й радіти з розваг та пустощів, дивацтв та примх дитини, яку ніколи не заберуть із рідної домівки; стосовно ж місіс Вестон, то ніхто не сумнівався, що донька була б для неї більш бажаною; зрештою, було б просто шкода, якщо тій, що так добре уміла навчати й виховувати, не довелося б знову скористатися своїми талантами.

— Вона мала ту перевагу, що колись відпрацьовувала своє уміння на мені, — казала Емма, — як баронеса д'Альман на графині д'Осталіс із «Аделаїди і Теодори» мадам де Жанліс, тепер же ми побачимо, чи вдасться їй дати своїй маленькій Аделаїді більш витончене виховання.

– Інакше кажучи, — відповів містер Найтлі, — вона панькатиме її навіть більше, ніж вас, будучи водночас переконаною, що не панькає взагалі. Саме в цьому полягатиме єдина різниця.

— Бідолашна дитина! — вигукнула Емма. — Якщо буде дійсно так, то якою ж вона виросте?

— Не надто поганою. Така доля тисяч дітей. У дитинстві вона буде противною, а коли подорослішає — виправиться. Моя люба Еммо, незабаром противні й зіпсовані діти перестануть дратувати мене взагалі. Всім своїм щастям я завдячую вам, тож чи не буде моє суворе ставлення до таких дітей чорною невдячністю з мого боку?

Емма засміялась і відповіла:

— Але ви допомагали мені тим, що не давали іншим людям панькати мене. Сумніваюся, щоб я змогла виправитися самотужки.

— Невже? А я не сумніваюся. Природа наділила вас розумом, міс Тейлор навчила вас правил поведінки. Ви не могли не виправитися. Моє втручання могло рівною мірою принести і шкоду, і користь. З вашого боку було б цілком природним запитати: «А яке він має право читати мені нотації?» Боюсь, що вам — цілком природно — було не надто приємно їх вислуховувати. Я не вважаю, що приніс вам користь. Користь я приніс лише собі, зробивши вас об'єктом своїх ніжних почуттів. Я не можу думати про вас, не відчуваючи водночас, що я душі у вас не чую — при всіх ваших вадах і помилках; і, пізнавши так багато ваших недоліків, я вас кохав усе одно відтоді, як вам виповнилося тринадцять чи десь близько того.

— А я впевнена, що ви зробили для мене добро! — вигукнула Емма. — Ви часто справляли на мене виховний вплив — набагато частіше, ніж я могла тоді зізнатись. Я аж ніяк не сумніваюся в тому, що ви наставили мене на вірний шлях. А якщо сердешній крихітці Анні Вестон теж судилося стати зіпсованим дитинчам, то виявіть людяність — зробіть їй стільки ж добра, скільки ви зробили його мені, з тою різницею, що закохуватися в неї, коли їй виповниться тринадцять, не потрібно.

— Як часто, коли ще були дівчинкою, ви казали мені із задерикуватим поглядом: «Містере Найтлі, я збираюся вчинити так чи так; тато мені дозволяють, або — міс Тейлор не проти», — і ви знали, що це мені не сподобається. В таких випадках моє втручання давало вам два неприємні відчуття замість одного.

— Яким же «милим» створіннячком я була! Не дивно, що ви надовго зберегли такі зворушливі спогади про мої висловлювання.

— «Містер Найтлі». Ви завжди називали мене «містер Найтлі» — і це звучало не надто формально, бо увійшло в звичку. Але все одно таке звертання є формальним. Я хочу, щоб ви називали мене якось по-іншому, але не знаю — як саме.

— Я пам'ятаю, що колись назвала вас «Джордж», коли у мене був задерикуватий настрій, — це сталося десь років із десять тому. Я вчинила так, бо думала, що це образить вас, однак ви не заперечували, тож мені стало нецікаво і я більше цього не робила.

— А чому б вам знову не звати мене «Джордж»?

— Це неможливо! Я ніколи не зможу називати вас інакше, як «містер Найтлі». Я навіть не обіцяю вам зрівнятись у витонченій стислості з місіс Елтон і називати вас «містер Н». Але обіцяю вам, — додала вона невдовзі, сміючись і червоніючи, — я обіцяю, що колись один раз я назву вас на ім'я. Не скажу коли, але ви можете здогадатися, де саме: в будинку, де люди єднаються, щоб бути разом і в радості, і в печалі.

Емма жалкувала, що не може відкрито віддати належне тій пораді, котру він дав їй як людина більш розважлива. Якби вона до неї прислухалася, то це убезпечило б її від найгіршого, суто жіночого глупства — примхливої дружби з Гаррієт Сміт, але це була тема надто делікатна. Вона не наважувалася про це заговорити. У своїх розмовах вони згадували Гаррієт дуже рідко. З його боку це могло спричинятися просто відсутністю думок про неї, але Емма скоріше схильна була пояснювати це його делікатністю і здогадками про те, що дружба їхня поволі доходила свого кінця. Вона сама розуміла, що розстаючись за якихось інших обставин, вони б неодмінно листувались, і що їй не довелося б — як це було нині — у своїх відомостях про Гаррієт покладатися майже виключно на листи від Ізабелли. Він міг помітити, що саме так воно й було. Біль, якого їй завдавало це вимушене замовчування, був майже такий сильний, як і біль від усвідомлення, що саме вона спричинила до тих нещасть, яких зазнала Гаррієт.

Повідомлення Ізабелли про їхню гостю були такими ж заспокійливими, як і очікувалося. Спочатку їй здалося, що відразу ж по своєму прибутті Гаррієт була не в гуморі, і це було цілком природним, бо на неї очікував візит до зубного лікаря; але по завершенні Гаррієт стала такою ж, як і раніше. Звичайно ж, Ізабелла не вирізнялася здатністю швидко й тонко щось підмічати, але коли б, скажімо, Гаррієт не схотіла бавитися з дітьми, то це б вона помітила обов'язково. Емма була надзвичайно втішена цими новинами і продовжувала сподіватися, що Гаррієт залишиться у них довше — її два тижні перетворяться принаймні на місяць. Містер і місіс Найтлі мали приїхати до них у серпні, і вони попрохали її залишитися, щоб потім забрати з собою.

— Джон навіть не згадує про вашу подругу, — сказав містер Найтлі. — А ось його відповідь. Якщо хочете — прочитайте.

Це була відповідь на повідомлення про його намір одружитись. Емма швиденько вхопила листа, зі жвавим нетерпінням поспішаючи довідатися про думку брата з цього приводу й відразу ж забувши, що той зовсім не згадує про її подругу.

— По-братськи Джон поділяє мою радість, — продовжив містер Найтлі, — але ж він не має схильності роздавати компліменти. Я знаю, що він теж відчуває до вас щиру братерську симпатію. Але настільки далекий од того, аби вдаватися до пишних фраз і квітчастих висловів, що незнайомій із ним молодій жінці його реакція може видатися надто стриманою. Та я не хвилююся з того, що ви прочитаєте написане ним.

— Видно, що це писала розумна людина, — підсумувала Емма, — ознайомившись зі змістом листа. — Віддаю належне його щирості. Він зовсім не приховує своєї думки, що від цих заручин виграла тільки я, але сподівається на те, що з часом я стану такою ж гідною вашої любові, якою ви вже тепер мене вважаєте. Якщо б він висловився по-іншому, то я б йому не повірила.

— Еммочко, нічого подібного на увазі він не має. Він лише хотів сказати, що…

— Ми мало різнимося щодо нашої оцінки одне одного, — перебила вона і всміхнулась, але усмішка в неї вийшла не надто доброзичливою, — мабуть, набагато менше, ніж він здогадується; а неодмінно здогадався б, доведись нам відверто і без зайвих церемоній поговорити на цю тему.