— Моя люба Еммо, доки він так вважатиме — так воно і буде, але якщо дійсно покохає Джейн Ферфакс…

— Дурниці! Джейн Ферфакс йому не потрібна. Коли йдеться про любов, то не потрібна. Він здатен зробити добро їй чи її рідним, але…

— Що ж, — розсміялася місіс Вестон, — можливо, найбільше добро, яке він може зробити для Джейн, — це дати їй можливість вийти заміж за шанованого чоловіка зі становищем.

— Може, для неї це і буде добром, але для нього такий шлюб обернеться злом; нічого, крім ганьби та приниження, подібне родичання не принесе. А як він зможе винести те, що місіс Бейтс належатиме до його родини? Бігатиме по всьому Еббі та цілий день дякуватиме йому за те, що він виявив велику милість і одружився із Джейн? — «Це така велика милість з вашого боку! Ви завжди були таким добрим сусідом!» — А потім, перервавшись на половині речення, раптом заговорить про стару спідницю своєї матері: «Ця спідниця ще зовсім не стара, бо ще довго носитиметься, і взагалі всі наші спідниці — дякувати Богові — такі міцні!»

— Як вам не соромно, Еммо! Не перекривляйте її. Хоча — всупереч сумлінню — мені й самій стало смішно. А взагалі-то повірте моєму слову, я не думаю, що місіс Бейтс сильно заважатиме містеру Найтлі. Його не дратують дрібниці. Вона може говорити скільки завгодно; коли ж йому захочеться самому щось сказати, то йому варто лише підвищити голос, і її стане не чутно. Питання не в доречності такого родичання, питання в тому, чи бажає він цього сам. Я чула — та й ви напевне, чули, — як високо він відгукувався про Джейн Ферфакс! Він так співчуває їй, так переймається її здоров'ям, так непокоїться про її незавидне майбутнє! Я чула, як він говорив про все це дуже емоційно! А як захоплюється її грою на фортепіано, її співом! Я чула — колись він сказав, що тільки й знав би, що слухав, як вона грає. Ага! Я ледь не забула про думку, котра нещодавно виникла в мене: це фортепіано, що їй хтось подарував — хоча ми і зійшлися на думці, що це подарунок від Кемпбеллів — а раптом воно від містера Найтлі? Не можу позбутися цієї думки. Гадаю, що він саме та людина, від якої цього можна було очікувати, без огляду на те, кохає він міс Ферфакс чи ні.

— Тоді купівля фортепіано не може служити доказом його кохання. Але не думаю, що це так уже на нього схоже. Містер Найтлі нічого не робить тишком-нишком.

— Я чула, як він неодноразово бідкався з приводу того, що вона не має інструмента: частіше, ніж було б типовим для нього за звичайних обставин.

— Ага! Значить, якби він мав намір подарувати фортепіано, то неодмінно сказав би їй про це?

– Існують певні принципи делікатності, люба моя Еммо. Я майже переконана, що фортепіано подарував саме він. Мені здалося, що він був якось дивно мовчазний, коли місіс Коул розповідала нам про це.

— У вас з'являється якась думка, місіс Вестон, і захоплює вас настільки, що ви налаштовуєте на неї всі інші — до речі, саме за це ви мені неодноразово дорікали. Я не бачу тут ніяких ознак кохання — не вірю в цю історію з фортепіано, — і лише безперечний доказ здатен переконати мене в тому, що містер Найтлі подумує про те, щоб одружитись із Джейн Ферфакс.

Ось так вони і сперечались із цього приводу ще деякий час — Еммі поступово вдавалося захитати переконання її подруги, бо з них двох остання була більш схильною йти на поступки, — доки легка метушня в кімнаті не нагадала їм про закінчення чаювання і про підготування роялю. Невдовзі підійшов містер Коул і люб'язно попрохав міс Вудхаус зробити їм честь і помузикувати. Френк Черчілль, якого Емма, захопившись розмовою з місіс Вестон, бачила востаннє лише тоді, коли він сів поруч із міс Ферфакс, приєднався до містера Коула й теж наполегливо благав її пограти. Тож Емма, якій у будь-якому відношенні вигідніше було почати першою, милостиво погодилася.

Вона усвідомлювала свої можливості надто добре, аби виходити за межі того, що здатна була виконати бездоганно; ті невеличкі популярні твори, які вона збиралася зіграти, не потребували ні особливого смаку, ні натхнення, а акомпанувати собі Емма вміла добре. При виконанні однієї з пісень вона була приємно здивована, що хтось їй підспівав — тихим, але правильним другим голосом; це був Френк Черчілль. Одразу ж по закінченні пісні він, як і належить, попросив її пробачення, після чого сталися звичні речі: його звинувачували в тому, що він має чудовий голос і прекрасно знається на музиці, — Френк усе це відповідним чином заперечував, відверто заявляючи, що на музиці він не знається і що ніякого голосу в нього немає. Після цього вони ще поспівали, а потім Емма поступилася місцем міс Ферфакс, чия виконавська майстерність — як вокальна, так і інструментальна, — була незрівнянно вищою за її, вона навіть і не намагалася це від себе приховувати.

Трохи відсівши від натовпу навколо інструмента, вона слухала — зі змішаним почуттям. Знову співав Френк Черчілль. Виявилося, що двічі чи тричі вони співали разом у Веймуті. Але незабаром Емма угледіла серед найстаранніших слухачів містера Найтлі, він заволодів доброю половиною її уваги, і думки її, час від часу переривані приємними звуками вокального дуету, мимоволі сконцентрувалися на підозрах місіс Вестон. Її настроєність проти одруження містера Найтлі не зменшилася аж ніяк. Нічого, окрім зла, вона в цьому не бачила. Це стало б великим розчаруванням для містера Джона Найтлі, а значить — і для Ізабелли. Відчутна шкода для дітей — надзвичайно принизлива переміна і матеріальна втрата для всіх них; величезний удар по щоденному спокою його батька — а що стосувалося її самої, то їй була гидкою сама думка про те, що Джейн Ферфакс мешкатиме в Донвелл-Еббі. Вона стане місіс Найтлі, а всі вони будуть змушені їй коритися?! Ні! Містеру Найтлі ніяк не можна одружуватися. Малий Генрі мусить залишитися спадкоємцем Донвелла.

Незабаром містер Найтлі обернувся, підійшов і сів біля Емми. Спочатку вони розмовляли лише про виконавську майстерність. Він і справді щиро захоплювався грою та співом міс Ферфакс, однак Еммі здалося, що якби не місіс Вестон, то це захоплення не здалося б їй якимось особливим. Однак вона кинула пробний камінь — заговорила про його добрий вчинок: перевезення тітки та племінниці, і хоча відповідь свідчила про небажання розвивати цю тему, їй здалося, що це є лише ознакою його небажання говорити про власну доброту.

— Мене часто непокоїть, — сказала Емма, — що я ніяк не можу наважитися на використання нашої карети в таких випадках. Не те щоб мені не хотілося цього робити; але ж ви знаєте, наскільки негативно сприйме мій батько залучення Джеймса до такої справи.

— Звичайно ж, про це і мови не може бути, — відповів містер Найтлі, — але я певен, що таке бажання виникає у вас досить часто.

І, висловлюючи це переконання, він усміхнувся з таким задоволенням, що Емма поспішила вдатися до наступного кроку.

— Це фортепіано від Кемпбеллів — жест надзвичайно люб'язний, — сказала вона.

— Дійсно, — відповів він без будь-якої видимої ніяковості. — Але краще б вони попередили про нього. Сюрпризи — це дурість. Задоволення не стає більшим, зате спричинювані незручності часто бувають значними. Я очікував од полковника Кемпбелла більшої розважливості.

З цієї хвилини Емма могла поклястися, що містер Найтлі й не збирався дарувати фортепіано. Що ж до цілковитої відсутності в нього якихось особливих почуттів до міс Ферфакс, якоїсь особливої до неї уваги, то відповідь на це запитання надійшла дещо пізніше. Під кінець другої пісні, котру співала Джейн, її голос сів.

— Ну досить, — промовив містер Найтлі, коли пісня скінчилася. — Ви й так співали досить багато як для одного вечора, а тепер помовчіть.

Однак невдовзі почулись умовляння заспівати ще одну пісню. «Ще одну — це ж зовсім не буде обтяжливо для міс Ферфакс, ну будь ласка, лише одну!» Всі чули, як Френк Черчілль сказав:

— Гадаю, ви упораєтеся без особливих зусиль; для першого голосу ця пісня така легка! Вся її складність припадає на другий голос.

Містер Найтлі розлютився.