Все се страшенно хвилювало нарід, виникали ріжні рухи, в яких брали участь і Запорозці, й гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстаннє, звісне під назвою Колїівщини. Привід до того, як і в 1734 р., дав прихід росийських військ. Коли в Барі, на Поділю з початком 1768 р. роспочало ся повстаннє против польського правительства, за зроблені ним уступки Росії, Польща просила царське правительство, щоб своїми військами приборкало се повстаннє, і росийське військо післано на Україну. Коли про се пішли вісти на Україну, люде розуміли се не инакше, тільки що Росия посилає своє військо на визволеннє їх від Польщі. Пішли знову поголоски про царицині укази, навіть потім показувано копії такої „Золотої грамоти", де наказувано знищити Поляків і Жидів і саме їх імя вигубити, за кривди, які діють ся від них православній вірі. Сі копії були видумані, але їм вірили і люде і самі проводирі повстання.

На чолі повстання став Максим Залїзняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях—з початку в Жаботинськім, потім в Мотронинім. Приходили таким же чином і иньші Запорозці, і між ними йшла змова про повстаннє. З кінцем квітня 1768 р. Залізняк зібравши ватагу вийшов з Мотрониного лїсу до Медведівки і закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пішов відти через полудневу Київщину—на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозї здобуваючи польські двори, помагаючи селянам проганяти й громити уніатських попів, Поляків і Жидів.

В Уманщині пристав до нього сотник двірських козаків Потоцкого Іван Гонта, що мав в своїй оборонї Умань; був він чоловік значний, обдарований панськими ласками, але коли підняло ся повстаннє, рішив покинути панів і пристати до гайдамаків. Завів зносини з Залізняком і коли той притяг під Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом з Гонтою й иньшими козацькими ватагами Залізняк здобув Умань, де зібрала ся околична шляхта, і вчинив погром, в оповіданнях сучасників Поляків розписаний потім незвичайно яскравими фарбами і сильно побільшений: в дїйсности такої страшної різні не було. За той час иньші гайдамацькі ватажки громили шляхту і уніатів по иньших околицях Київщини. Семен Неживий, сам з-під Мошен, з своєю ватагою громив Ляхів і унЇатів в Черкащині, Іван Бондаренко—на Полїсю, в околицях Радомисля.

Яків Швачка господарив близше до росийської границі, в околицях Василькова і Білої Церкви. Він уславив ся між ватажками особливою жорстокістю. Головним пристановищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених Ляхів і Жидів, їх там судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих на 700 душ. Народня пісня так оспівала його страшне кріваве дїло.

Повстаннє одначе не трівало сим разом довго. Повторила ся таж історія що в 1734 р. З початком червня барську конфедерацію приборкано, і Поляки просили росийських начальників помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про їі грамоти, що ними піднято повстаннє, видала маніфест, вирікаючи ся і тих фальшивих грамот і гайдамаків, а свому війську наказала знищити гайдамаків Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стерігли ся їх, тому їх легко вдало ся половити і розігнати. Оден полковник, прийшовши під Умань, закликав до себе Ґонту й Залізняка і арештував їх, коли ті до них прибули; подібне стало ся з Неживим і Бондаренком. Росийських підданих відіслано на суд в Київ, польських віддано польському начальству, що справляло лютий суд на місці, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на ріжні люті муки. Так тяжкими муками замучено Ґонту і богатьох иньших; сучасники Поляки оповідають страхіття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як він забивав і калічив людей. Тих що не були вбиті від разу, судили потім ще перед судом в м. Коднї й засуджували на ріжні кари, найбільше на кару смерти.

Шляхта польська, правда, і потім полохала ся від поголосок про гайдамаків, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх різати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено українське житє в ГетьманщинЇ —затихла під панською рукою й Правобічна Україна.

Скасованнє гетьманського і всього українського устрою було рішене новим правительством Катерини II від самого початку. Вступаючи на царство по короткім панованню свого чоловіка (1762 р.) вона в своїй інструкції сенатови поставила своїм завданнем заведеннє одного устрою і права у всїх краях, які мали ще свої закони і свій устрій— на Україні, в балтийських провінціях і Фінляндії. Вважала потрібним вести до того „аби вік і їмя гетьманів счезало, а не тільки щоб яка небудь персона була визначсіа на сей уряд".

Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших і найвірнійших прихильників нової цариці, вона богато завдячувала йому і політичні пляни мусіли до певної міри стримувати ся перед такими зідносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину підняти руку на сього свого вірного приятеля. При кінці 1763 року донесено їй з Київа, що між українською старшиною збирають підписи на прошеннє до цариці, аби гетьманство зіставлено в роді Розумовського, особливо вірнім царству росийському, а для прикладу вказувало ся іа Хмельницького, як він по собі передав булаву синови. На Українї оповідали, що всю сю справу пустив Теплов—намовив Розумовського, аби призвів старшину до сього прошення, а потім против нього цілу сю історію обернув. Розумовський заохочував старшину до підписування сього прошення, і на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє се навіть не було подане цариці, бо генеральна старшина побояла ся підписати: підписали тільки полковники, і тому справу залишено. Але цариця взяла се за привід покінчити з гетьманством. До того наспіла ще під той час ота записка Теплова, про непорядки українські. Дуже можливо, що правительство самопоручило йому скласти таку записку, як пізнійше теж зроблено було і при скасованню Запорожа. В Тепловській записці зібрано було великий матеріал про всякі старшинські непорядки і зловжитки, а заразом доводило ся що Українці такі ж „Россіяне" як і Великороси, тільки через недбальство київських князїв відокремили ся, і їх без церемонії можна назад в усім обєднати з Великоросами.

Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далї бачити його на гетьманстві і радить йому, аби сам тікав від біди і зрік ся гетьманства—попросив його увільнити. Розумовському одначе сього зовсім не хотіло ся і він відтягав ся. Тоді цариця погрозила йому бідою—що як сам не піде, то таки булаву від нього відберуть, а попаде ще і в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав цариці прощенне, що просить увільнити його „від такого тяжкого і небезпечного уряду", а за те благає ласки до своєї „многолюдної сїмї". Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано маніфест до „малоросийського народу" про увільненнє Резумовського від гетьманства, і вже про вибір нового гетьмана нїчого не споминало ся, тільки цариця згадувала, що вона задумує якісь переміни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегію, а її президентом і генерал-губернатором Малої Росії призначає Графа Румяниева. Розумовському за його покірність дано незвичайну пенсію, по 60 тис. рублів річно, і величезні маєтности, що були призначені на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость Се подало Одвірок тоїж церкви, з написом про збудованнє її Гонтою. надїю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть і їм при скасованню гетьманського правлїння роздані будуть на власність так звані рангові маєтности—призначені на їх уряди, як дані були Розумовському гетьманські. Тому вони не дуже споминали про вибір нового гетьмана (так завважає автор Історії Русов) — тільки їх надії не справдили ся. А Розумовський жив потім довго, те цілих сорок літ після сього. Хоч сам по собі гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти—бо се продовжило б українську автономію.