Гарні то були слова, але пізно їх було говорити, раз уже піддавши ся. Можна було з Москвою торгувати ся, державши ся разом при Дорошенку. Тепер же вхопивши за край, московські полїтики вже не хотїли пускати з рук нічого, і почали вводити, поки не виводили на своє.

Вибір Многогрішного сильно підрізав Дорошенка. Не знав як з тим буть, і не уладив ся з ним. Якийсь час поминав його—так наче того й не було, і се ставило в трудне становите Многогрішного: бачив, що Дорошенко його не хоче терпіти, через те мусів бути податливійшим для Москви. Та ж тепер вела переговори з обома, пробуючи котрий попустить. Оба якийсь час держали ся тих самих жадань що до української автономії, але що позиція Многогрішного була дуже тяжка, і Сївершина, де його признали гетьманом, була фактично в руках московських, тож Многогрішний не міг так рішучо стояти на своїм; і так ше він досить показав завзятя і щирої відданости українським інтересам.

Московське правительство через своїх воєвод мало звістки, які потверджували, що домагання Дорошенка і Многогрішного згідні були з бажаннєм всеї української людности— що вона теж не хотіла війська московського і воєвод та урядників, взагалі ніякої управи московської. Так доносив і найповажнїйший, довірений представник московської впасти на Україні київський воєвода Шереметєв. Тому Многогрішний так міцно стояв на своїм. Але московські політики все таки не хотіли попускати з своїх замислів та далі живосилом тягли Українців під свою вдасть, використовуючи кожду скрутну хвилю в українськім житю, аби ту вдасть свою поширювати. Тепер покладали ся вони на те, що Многогрішний мусить попустити, і він справдї попустив. В мартї 1669 р. на радї в Глухові предложені були нові московські статї, що мали заступити місце статей Хмельницького. Многогрішний з старшиною й Барановичем і всі присутні дуже сильно відпрошували ся від московських воєвод і не хотіли приймати сих статей; кілька день пройшло в тім, але нарешті дня 6 марта справу було таки покінчено. Московські воєводи мали бути крім Київа ще в Переяславі, Ніжині, Чернигові й Острі, але не мішати ся нї в суд ні в які справи, тільки мати власть над московськими залогами. На тім списано договір, зовсім як між двома державами, і підписано обома сторонами, а Многогрішного потверджено на гетьманстві.

З початку Многогрішного тримала ся тільки Сіверщина з Київом, потім приступили також полки: Прилуцький і Переяславський. Полудневі полки з початку зістали ся при Дорошенку, але скоро з Запорожа стали виходити нові гетьмани, поставлені Запорожцями—з початку Петро Суховієнко, прозваний Вдовиченком (1668), потім, як його погромив Дорошенко, на його місце вибрано на Запорожу Михайла Ханенка (1670). Сі запорожські гетьмани баламутили пограничні полки й робили багато клопоту Дорошенкови—переманювали на свою сторону Татар та пробували підірвати Дорошенка й на правім боцї; почавши від 1669 р. він все мусів вести дрібну війну з ними. Коли у Дорошенка попсували ся відносини із польським правительством, тому що воно не хотіло сповнити бажання Дорошенка—відновити Гадяцьку унію і признати правобічну Україну самим тільки козакам, — тоді Ханенко війшов в переговори з польським правительством. Він не бажав майже ніяких уступок, отже польське правительство признало його гетьманом замість Дорошенка. Підтримувати його, правда, не спромогалось, і Ханенко великої сили тут не мав, а все таки бороздив Дорошенку і утрудняв і без того трудне його становище.

З Многогрішним, після того як його потверджено на гетьманстві, Дорошенко помирив ся і підтримував з ним добрі відносини, — хоч і нарікав на таких „покутних гетьманчиків". Вони були однодумці в політичних справах і в відносинах до Москви старали ся не перешкоджати один одному. Обох іх дуже смутив подїл України між Москвою і Польщею, довершений тим перемирем 1667 р. Особливо займало всіх питаннє про Київ, що був тільки на два роки зіставлений за Москвою, і потім мав відійти до Польщі; Москва потім його не віддала, але на Україні тим часом дуже трівожили ся і нарікали на Москву (потім сі нарікання Многогрішного дали привід ворогам повалити його).

Не можучи дійти до кінця з Москвою анї з Польщею, Дорошенко все більше налягав на Туреччину. Народови гадка про підданство бісурменови була ненависна, так що Дорошенко мусїв таїти ся перед ним з своїми відносинами до султана. Спустошення, що чинили на Україні його союзники Татари, викликали велике невдоволеннє. Але в тодїшнїх обставинах Дорошенко не бачив иньшого способу вивести Україну з тих нетр, в яких вона застрягла, й закликав султана, аби сповнив свою обіцянку—поміг Українцям визволити ся від Польщі. Сї пригадки довго зіставали ся без успіху. Але 1671 р. султан Магомет IV постановив іти на Україну і сповнити свою обіцянку. З кінцем того року оповістив він Польщу, шо буде воювати її за те, що нападає на землі присяжника султанського Дорошенка і на весну 1672 р. з великою армією рушив на Україну. Наперед післав кримського хана і ТОЙ з Дорошенком розігнав відділи польського війська, які були на Уіраїнї, та козаків Ханенкових. Сам султан обложив Камінець на Поділю; кріпость ся була слабо обсаджена і скоро піддала ся; звідти султан приступив під Львів. Польща не мала відваги бороти ся з таким сильним військом і поспішила замирити ся": відступила Туреччині Подїлє й обіцяла платити що року данину; „Україну в давнїх границях" віддала Дорошенку й обіцяла вивести польські залоги, які ще там зіставали ся (Бучацька угода, 7 жовтня 1672 р.).

Так була сповнена одна половина Дорошенкових плянів. Україна визволила ся від Польщі. Здавало ся, що тепер не тяжко буде сповнити і другу половину: зєднати обі половини України під московською протекцією, але з повним запезпеченнєм автономії України. Московське правительство, налякане турецьким походом, готове було зробити ріжні уступки Дорошенку, щоб не навів Турків на задніпрянські землі (а такі поголоски ходили, що на другий рік Турки обіцяли прийти і завоювати лЇвобічну Україну).

Земський собор московський, скликаний царем, постановив прийняти Дорошенка з правобічною Україною під царську руку, бо Польща зрікла ся її Бучацькою умовою. Само собою розумієть ся, що при тім треба було сповнити бажання Дорошенка. А Дорошенко хотів тогож що в 1668 році: на всїй Україні має бути оден гетьман, і йому має підлягати також і Запороже; воєводів не має бути ніде—навіть і в Киіві; московське правительство буде охороняти Україну, але у внутрішні справи України не буде мішати ся. Тепер Москва готова була згодити ся на се, але такий настрій у неї не потрівав довго Насамперед за Дніпром не було вже однодумця і союзника Дорошенкового Многогрішного. Він не жив добре з старшиною: та дивила ся на нього згорда як на мужичого сина, і Многогрішний, підозріваючи за нею ріжні інтриги, нерідко поводив ся з нею різко. Се принесло йому погибіль: ображені старшини змовили ся на нього і порозумівши ся з московським полком, в мартї 1672 р. вхопили його й вислали до Москви, ніби за зраду, а собі просили позволити вибрати нового гетьмана. Хоч за Многогрішним ніякої вини не було, проте московські бояре взяли його на суд і на муку і потім з усею його сїмєю, відобравши все що мали, вислали на засланнє до Сибіру, де він з своїми дїтьми в великій бідї жив дуже довго—пережив усіх своїх ворогів, що його туди запроторили. Старшині позволено вибрати нового гетьмана, і вона сей вибір вчинила за московською границею, під охороною московського війська—бояла ся, щоб не повстали люде на неї за таку зрадливу і беззакону росправу з Многогрішним. Вибрала собі гетьманом Івана Самойловича, „Поповича", так званого, і при виборі виговорила то собі, щоб не смів самовільно переміняти старшину без військового суду. З Москвою відновлено глухівські статї, але з них вичеркнено останню тїнь політичної самостійности України: що на зізди в дипльоматичних справах, які дотикали ся б України, мали посилати ся українські делегати.

З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих відносин як з Многогрішним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви і мав у неї віру, а боячи ся, що прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва договорить ся з Дорошенком, всїми силами відводив Москву від порозуміння з Дорошенком: радив з ним не мирити ся, а воювати, і справдї таки намовив. Крім того трудність вийшла також і в тім, що Польща, хоч зрікла ся України перед Турками в Бучацькій умові, на правду не хотіла зрікати ся: не вивела своїх залог з України, далї підтримувала Ханенка против Дорошенка, і московському правительству заявила, що як би Дорошенка прийнято під московську вдасть, то се вважатиме нарушеннєм перемиря. А Москва не хотіла воювати ся з Польщею, і се теж спинило її в порозумінню з Дорошенком. Страх від Турків тим часом зачав проходити. На другий рік вони свого походу не поновили. Навпаки гетьман польський Собєский сам зачав війну з Турками і побив їх під Хотином. Виявило ся що Турки не такі страшні і нема чого їх так дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед українського ж народу торішній похід Турків Дорошенкови не поміг, а пошкодив. Досі він таїв ся з своїм підданнєм Туреччині, тепер се вийшло на яв. Все те що діяло ся під час турецького походу: перероблення костелів на мечети на Поділлю, оповідання про знущання Турків над християнськими святощами, заби раннє ними дітей силоміць в турецьку віру—все ставило ся тепер в вину Дорошенку, що він Турків на Україну навів. На сїм грали вороги Дорошенкові й підіймали на нього нарід; навіть найблизші люде докоряли йому гірко за Турків.