Приймаючи гетьманську булаву знов у свої руки (сим разом уже в останнє), Сагайдачний постановив ще раз спробувати прихилити короля і правительство до українських бажань козацькою заслугою. Більше нїчого й не зіставало ся—хіба облишити військо польське і завернути козаків з поля битви, поки король не сповнить козацьких бажань, — але на таке Сагайдачний не рішив ся. Польське військо перейшло за Дністер під Хотином, кріпостю турецькою, і турецьке військо вже надходило велике, як хмара, обступаючи Поляків, а козаки ще не надійшли й Поляки бояли ся, щоб Турки не заступили їм дороги і не розеднали. Першим ділом Сагайдачного було відшукати козаків і привести їх до Поляків. Се він і зробив, незвичайно зручно маневруючи під самим носом Турків, і щасливо провів козаків до польського табору, — але сам не вийшов здорово, бо шукаючи козацького війська, наскочив на Турків, пострілено його в руку і ся рана так і не загоїла ся—на другий рік Сагайдачний з неї таки й умер.

Козацького війська було, по польським відомостям, коло 40 тисяч, з невеличкою, але дуже порядною артилерією. Польського війська було коло 35 тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з приходом козаків сили Поляків зросли у двоє. Але не тільки тим чисельним приростом тішили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до війни з Татарами й Турками, на їх славну відвагу. Уже з походу козаків до польського війська, коли чати козацькі пробивали ся кріз турецьке військо, до Поляків доходили оповідання про нечувану відвагу, з якою сї дрібні чати відбивали ся від полків турецьких. І тепер коли козаки стали табором побіч табору польського, військо турецьке головну силу і натиск свій звертало на козаків, сподіючи ся, що як зломлять козаків, то легко покінчать і з Поляками. Але козаки не тільки відбивали ся від далеко більшого турецького війська, але й переходили самі в атаку і не раз громили Турків та добивали ся до їх табору. Робили також нічні вилазки, заповзаючи з нечуваною смілістю в середину самого турецького війська та полохаючи Турків непомалу. Бідували дуже через брак паші, але під зеліз-ною рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського війська шляхтичі з найзначнїйших фамілїй, скучивши довгою війною, без сорому тїкали, ховаючи ся в фури, що йшли по провіант, то що. Поляки розуміли, що тільки козаками тримають ся, і коли турецький султан, стративши надїю на побіду, нарештї помирив ся з Поляками і повів свої полки назад, — признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуваннє Польщі від погибели, й під небеса вихваляли заслугу козаків і Сагайдачного, їх мужність, витрівалість, порядок, обзайомленнє з війною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу і ласкаві обіцянки королївські, Сагайдачний з хотинського поля, крівцею козацькою политого, рушаючи назад на Україну, вислав до короля прощення козацькі—почув що иньше.

Не бозна що й просили козаки. Хотіли, щоб їм збільшено давнїйшу платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди понесені в сїй війні, щоб козакам свобідно було пробувати в оселях своїх, в маєтностях королївських, духовних і панських, користуючи ся вільностями своїми, і щоб „заспокоєно було віру православну".

Знаючи велику дражливість шляхти на всі козацькі „вільности", козаки висловлялисвої жадання як найсмирнійше. Дарма! Король Жигимонт думав, що вже козаки йому не будуть потрібні,і вже не хотїв тратити ласкавих слів. Сказав, що волю свою перекаже через комісарів, а комісарам поручив відновити постанови 1619 року, звести військо козацьке до двох, що найбільше—до трох тисяч, а всі иньші щоб вернули ся в звичайне підданство. В справі ж віри сказав, що козакам як і досї не було ніякої кривди, так і далї не буде—буде, значить, все по давньому. А щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й иньшій старшині пообіцяти дарунки, щоб козаків заспокоїли.

Комісію одначе не можна було відбути, бо не було чим заплатити козакам за службу й не було війська—післати з комісарами. Відповідь козакам подано иньшою дорогою—але се не зміняло справи: розвіяли ся надїї козацькі.

Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лїкарів то що, — але се не потішало старого гетьмана. Смутило його, що пляни і надїї, котрими він жив, не справдили ся. Чуючи близький кінець, він роспорядив своїм маєтком, призначивши частину його на київське брацтво, а другу—на брацтво львівське, щоб з доходів тримало „ученого маістра, в грецькім язику досвідченого", „на науку і цвіченнє дїток православних і вихованнє бакалярів учених, на вічні часи". Вмер потім за кілька день, 10 квітня 1622 р., оплаканий гірко всїми, хто дорожив національним українським житєм. Брацькі школярі читали похвальні вірші йому, видані потім осібною книжечкою: прославляли його мужність, любов до свого народу, до його освіти і церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ся була заразом похвалою війську Запорозькому та заохотою, щоб ішло слїдами Сагайдачного та боронило далї народнїх справ. В тім напрямі впливало і київське духовенство, підтримуючи тїсні зносини з козаччиною.

Наступники Сагайдачного на гетьманстві бажали справді йти його слїдами. Поруч своїх козацьких справ вони раз у раз домагали ся від правительства, щоб полагодило справи православної віри, признало православних владиків, скинуло уніатських; силкували ся підтримати українську шляхту, що з свого боку на сеймах нарікала на гоненія православних з причини унії, на кривди і утиски православним міщанам у Львові, то що. Але король і правительство гнівом кипіли і на православних, що вони противлять ся унїатським владикам, і на козаків, що підтримують православних та не сповняють жадань королївських.

Козаччина в сім часї держала в своїх руках усе полудневе Поднїпрове, не хотіла чути про зменьшеннє війська і послух панам, навпаки козаки казали, що буде ще більше війська козацького—буде 100 тисяч, і як король не вдоволить Їх бажань, буде біда Польщі. Ходили далї на море, наводячи скажений страхнаТурків— бо „поголоска про чотири козацькі човни на Чорнім морі лякає Турків більше нїж вість про чуму", писав французький посол в Царгородї. Правительство польське ярило ся Гнївом. Пани-магнати з України накликали його, аби конче приборкало козаків, бо шляхтї не можна господарити, не можна бути певним житя свого на Українї, сподіваючи ся що хвилі народ-нього повстання. Се був час, коли польські панове, розмежувавши Україну між собою, бачучи велике залюдненнє своїх „маєтків", хотїли б уже перейти до справжнього панського господарства—заводити фільварки, панщину, всякі дани й повинности, але козаки в великім числі сидячи по маєтках панських, не тільки самі були „непослушнї", але й решту міщанства і селянства підтримували в непокірнім настрої. Пани тому хотїли, щоб козаків було яких дві, найбільше три тисячі і мешкали вони тільки в королівщинах (землях державних), а хто мешкає в панських—аби у всїм був послушний панови, не вимовляючи ся ніяким козацьким присудом Але щоб козаків до того примусити, треба було знов по всіх тих заслугах козацьких під Москвою і Хотином справити їм в подяку таку різню, як під Лубнями. Поки що бракувало на се сили. Польському війську ше й досі не було заплачено за Хотинську війну, і ніхто в Польщі не хотів служити.

Тим часом, бачучи що правительство польське і особливо король не хоче йти на нїякі уступки українському громадянству, Українці хапали ся за ріжні пляни, щоб витворити таку ширшу політичну, міжнародню комбінацію, яка дала б змогу оперти ся против польського правительства—або змусити його до уступок, або— відірвати Україну від Польщі. Київське духовенство вертало ся до старих гадок українських ворохобників XV і XVI віку—шукати помочи у Москви; адже справа зійшла на грунт релігійний— боротьби за віру, а московське правительство на сім грунті не зарікало ся мішати ся в польські та литовські справи, коли тільки чуло з сього користь для себе і мало сили відповідні. Як тільки Москва почала по смутній добі знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати ся ріжні люде з України, шукаючи помочи—найбільше в ріжних церковних справах. Особливо торували стежку в ті сторони ченці густинські—з Густинського монастиря, заснованого незадовго перед тим на Заднїпровю в маєтностях кн. Вишневецьких, коло Прилук, недалеко від тодішньої границі московської, та з прилучених до нього монастирів Мгарського і Ладинського. Ігуменом густинським був тоді печорський старець Ісаія Копинський, дуже шанований як великий подвижник і представник найбільш правовірного православного благочестя, неподатний на нїякі уступки уніятам чи правительству (за се потім, по смерти Борецького він був вибраний на митрополїю київську). Маючи ласку у князїв Вишневецьких, а особливо у княгинї Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери пізнїйшого тяжкого ворога України князя Яреми), Ісаія розмножив ті монастирі, зробив з них велику кольонїю чернечу, і власне він з своїми старцями густинськими, виходячи з потреб православних, був найбільшим прихильником московської протекції. Але в сю сторону оглядали ся такожіиньші київські духовні в тодїшнїх обставинах. Лїтом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владиків, описуючи тяжкі біди, які терплять православні, і запитуючи московського царя, чи не прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би козаки не устояли в війнї з Поляками, шо повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, бояла ся знову зачіпати ся з Польщею і московське правительство відповіло митрополитови ухильчиво. Сказало, шо здаєть ся серед самих Українців ще ся гадка не зміцнила ся, козаки займають ся морськими походами більше, ніж думають про боротьбу з Польщею, — а як буде на Українї міцна постанова, тодї дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про се поміркують, як би вас визволити, — так переказали бояре митрополитови.