Тутешні городки піддавали ся йому; піддала ся Умань, Богуслав, Корсунь; генер. осаула Бутовича висланого зза Днїпра Орлик розбив. Але коли приступив під Білу Церкву, тут дїлЬ не пішло, богато з Орликового війська погинуло, а Татари тим часом почали грабувати край, серце людей тутешнїх почало від Орлика відпадати, і він скорше завернувся назад.

Літом 1711 року рушив на Турків цар Петро. Понадіявши ся на обіцянки молдавські, необережно загнав ся він на Прут, як Шведи на Україну. А тут його обступило турецьке військо і попав він в останню біду. Орлик сподївав ся, що тепер можна буде продиктувати цареви свої бажання що до Українців: цар мусить зрікти ся всяких прав на Україну.

Та все поправили побрязкачі царські: візира турецького підкуплено, він випустив Петра з його армією на дуже легких умовах, а українську справу в умові згадано такими неясними словами, що кождий їх собі по своєму толкував. Орлик казав, що на основі сеї умови Москва обовязала ся уступити ся з України по обох боках Днїпра, а царські представники доводили, що в тих словах нема для Москви такого обовязку. Турецьке правительство приняло толкованнє Орлика і заповіло нову війну з Москвою за те, шо вона не хоче уступити ся з України. Але знов московські гроші все змінили: таки потверджено торішню умову, а справу українську при тім пояснено так, що Москва зрікаєть ся правобічної України (окрім Київа) і Запорозької Сїчи, а лївобічна Україна зістаєть ся під Москвою. Коштувало се цареви ще 100 тисяч червоних, але за те як нї силкував ся Орлик подвигнути Турків, щоб допоминали ся й лївобічноі України—як козакам обіцяли, — все було даремне. Та й з правобічної України не було потіхи, бо на підставі давнійших трактатів претенсії на неї заявили Поляки.

Кілька років одначе з тим ще протягло ся, бо цар не виводив своїх військ з правобічної України: казав наперед перегнати людей звідти на лївий бік. Про се оголошено ще в осени 1711 р. і потім чотири роки московські салдати перегоняли людей за Дніпро: тільки з кінцем 1714 р. віддали Полякам Білу Церкву й пішли за Днїпро. Орлик при кінцї 1712 р. попробував з Запорозцями захопити собі правобічні краї, але сила їх була мала, і польське військо під проводом Сєнявского (що йшло займати правобічні землі) розігнало їх без великого труду. Москва з Туреччиною в 1713 р. прийшла до повної згоди, і король шведський мусів виїхати з Туреччини в свої краї. З ним поїхав і Орлик з кількома товаришами; иньші вернули ся на Вкраїну. Запорожці теж почали просити ся назад, але московське правительство приймало ватаги їх, а цілої Сїчи не хотіло прийняти через умову з Туреччиною (1712 р.) — аж як прийшла нова війна з Туреччиною, тодї її прийнято (1733 р.) Орлик з Гордієнком даремно намовляли Запорозцїв, щоб не вертали ся під Москву. Взагалі Орлик кількадесять літ ще пробував використати кожду нагоду, щоб знайти нових союзників против Москви, заінтересувати їх українською справою, але зовсім безрезультатно.

Союз Мазепи з шведським королем мав великі наслідки для українського житя. Він дав притоку правительству московському—цареви Петрови і його помічникам взяти ся сильнійше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили.

З початку полишило Україну в повнім завідуванні гетьмана і старшини, але потім все покорочувало вдасть гетьманську і самопорядкуваннє українське. Кожду переміну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, ніби то потверджують ся „статі Богдана Хмельницького", і Україна стоїть на тім, на чім до Москви приставала, але в дійсности відносини України до Москви все далі й далі відходили від порядків Хмельницького. Правда, від того щоб завести на Україні податки московські і управу московську—від сього наміру московські бояре після народнього повстання за Бруховецького відступили, або краще сказати—на иньші часи то відложили. Поки що зіставили Україну ніби то у власти гетьмана і козацької старшини; але посадивши своїх воєводів по всїх більших містах і свої залоги військові, звязали ту гетьманську управу так, що ані ворохнути ся було їй. Всі важнїйші справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всїм правительство московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшині, певне було, що сї московські прислужники і від себе за всїм будуть слідити, аби Москві чимсь прислужити ся. Та сим московські правителі ще не були вдоволені, бо вели до того, щоб зовсім скасувати всяку окремішність українську та порівняти Україну у всїм з землями московськими. І тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної справи.

Хоч Україна, несподївано захоплена Мазепиним переворотом, анї рушила ся на поклик гетьмана, але московські правителі вхопили ся за сю нагоду. „Мазепина измена" нїби то кинула тїнь на Українців, ославила як зрадників все українське громадянство і, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядків, щоб запобігти зрадї на буду ще.

Під першу хвилю, коли важно було стримати Україну від усякого нахилу в Мазепин і шведський бік, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибір нового гетьмана, щоб його Мазепі противставити, але справу затвердження прав українських відложили на пізнїйше, мовляв на спокійнїйший час.

Коли пройшов найгорячійший час і Шведів знишено—старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили охоронити Україну від самовільства московських генералів і всяких начальників, що за час Шведчини, посилаючи ся на воєнні потреби, хозяйнували на Україні як хотіли, не питаючи ся нї полковників, нї гетьмана, страшенно гнобили нарід не шануючи ніяких прав нї законів. Цар на сї пригадки нїби то згодив ся, старі права потвердив, але гетьманській власти давнійшого значіння вернути не схотїв. Навпаки, за кілька днїв по тім потвердженню (Зі липня 1709 р.) призначив московського боярина Ізмайлова „бути при гетьманї для порядковання разом з ним всяких справ, за спільною радою, — з причини останнього повстання на Україні і запорозького бунту". Ізмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Україні і всього правління гетьманського і старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом і старшиною. Рік пізнїйше додано ще одного такого резидента, і стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резіденшю перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могла зараз арештувати гетьмана і старшину, якби за ними виявило ся щось підозріле.

Сим одним уже підірвано гетьманську вдасть і відібрано гетьманови давнїйше значіннє. Нїчого він не міг зробити без відома, а властиво— без дозволу царських резідентів, і кождий на Україні розумів, що сила не в гетьманї, а в тих резідентах, в царських міністрах та ріжних довірених людях. Вони далї оспоряджали ся на Україні як хотіли по своїй волі. Правительство царське обтяжало Україну постоями військ московських, що страшенно оббірали людність українську. А козаків ганяло в далекі сторони, на копаннє каналів, на будову кріпостей, в околицї Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, „на линію" — як тоді казали, і там козаки гинули й мерли цілими тисячами, а котрі й вертали ся, то потративши здорове і весь припас, а не діставали за се нїякоі заплати.

Полковник Черняк, їдо був при роботах на Ладозькім каналї, в 1722 р. так описував сю козацьку біду в доношенії своїм росийськоаду сенатови: „При Ладозї у канальної роботи многеє число козаків хорих і померших знаходить ся, і що раз то більше умножають ся тяжкі хороби—найбільше вкорінила ся горячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелїннєм господина бригадіра Леонтиєва без жадного бачення немилостиво бють при роботї палками, — хоч і так вони її не тільки в день і в ночи, а навіть і в днї недїльні і празничні одправляють—без спочинку до неї приганяють. Бою ся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік—що їх хіба третя частина в минулім році до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покірнїйшим моїм писаннємі рабсько прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботї і аби не була переведена на иньші місця для зачинання иньшої роботи—сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі,—але щоб пустили їх до дому принаймні в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осінь, до роскиса і плюскоти".