Теж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалї культурного руху українського була київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило, — вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру розуміли) були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли перші місця в літературнім, церковнім і політичнім житю тодїшньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною школою для освіченого українського громадянства—не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобідних мають наставленіє". Справдї, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлопцїв майже з усїх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і виходили вони потім на ріжну світську діяльність. Через те київську академію дуже цїнено і на взірець її засновувано вищі школи по иньших місцях і в Московщині (почавши від московської славяно-греко-латинської академії, заснованої і веденої київськими вихованцями) і на Україні, де на київський взір заснували ся колегії й семінарії в Чернигові, Переяславі, Харкові, Полтаві.

Тридцяті й сорокові роки XVIII в. власне були часами останнього розцвіту київської академії. Тодїшнїй митрополит Рафаїл Заборовський (1731–1747) був великим прихильником академії. Він дуже богато нею займав ся і зробив для її добробуту і всякої вигоди (побудував нові будинки, бурси, церкви), так що її звали на честь його „академією могилянсько-заборовською". Між тодїшнїми професорами її бачимо таких визначних своїми талантами і діяльністю людей як Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а між вихованцями тих років цїлий ряд пізнїйших дїячів, між ними Григория Сковороду і росийського Ломоносова. Учеників бувало дуже богато, більше тисячі (1742 року 1243 душ, 1751 р. 1193 душі, 1765 року 1059 душ).

Але за сим останнім розцвітом наступав уже упадок. Служачи вищою школою для світського громадянства, академія мала характер богословський в своїй науцї; при тім її наука опирала ся на давнїх схолястичних методах, для того часу перестарілих і не цїкавих і не йшла за поступами сучасної європейської науки. Реального знання вона не давала; літературне приготованнє, оперте на перестарілих взірцях, теж все меньше було придатне для тодішнього часу. Отже коли появляють ся в Росії, в Петербурзі і Москві перші світські школи, київська академія й на взір її засновані провінціальні колегії не витримують конкуренції з ними. Заможнїйше громадянство українське, старшинські родини починають посилати своїх дітей в школи столичні, або в університети заграничні, німецькі. А київська академія з иньшими колегіями ставала все більше спеціально-духовною школою, де хлопиї вчили ся на попів, а ширшого культурного значіння вона вже не мала. Українське громадянство, дуже піклуючи ся про освіту своєї молодїжи, задумувало ся над заснованнем університетів. Між ріжними бажанями, поданими новій царицї Катерині II було поставлено також і се, щоб замість київської академії заложено університет з богословським факультетом, другий університет, без богословського факультету відчинено в Батуринї, а по иньших містах гімназії. Але росийське привительство не сприяло сьому, і тільки з заснованнєм харківського університету, коштом місцевого дворянства, на початку XIX віку Україна дістала першу світську вищу школу.

Політичні й культурні обставини, котрі ми отеє розглянули, приводили українське житє до все гіршого упадку, і се було тим більш болюче, що східня Україна, а особливо Гетьманщина з поміж українських земель поставлена була ще в найкращі обставини—мала змогу якогось розвою і самопорядкування. Одначе й тут під суворим і підозріливим оком нового начальства завмерало всяке взагалі суспільне житє, западали ся дороги до якої небудь громадської дїяльности і люде замикали ся все більше.

На розвалинах широкого і бурхливого житя козаччини, на руїнах політичної автономії, самоуправи і самопорядкування розвивало ся піклуваннє про збогаченнє і забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєтків, великих засобів, великих доходів. Внуки козацькі, потомки тих що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське панованнє над Україною, проганяючи магнатів-королевят, — тепер самі поставали панами-магнатами, правдами й неправдами назбиравши великі маєтности і заселивши їх безправними підданими. Переконавши ся про неможливість боротьби з московською політикою і махнувши рукою на державні змагання українські, дбали про те щоб закріпити за собою зібрані маєтки, забезпечити поміщицькі, панські права свої, порівняти ся в правах з шляхецтвом росийським, відкрити собі дорогу до вищих посад, увійти між панство московське. Подібно як панство українське двіста-"триста лїт перед тим приспособляло ся до порядків і обставин Польської держави, в котру закинула його лиха доля, і не тільки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державної,національности, так тепер се нове українське панство з такою ж готовістю і скороспішністю йшло на зустріч бажанням росийського правительства: не тільки приспособляло ся до нових порядків, але й приймало куль туру нової держави, росин ську мову урядову і письменську.

Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кількадесятьлїтто му, за часів Дорошенка та Мазепи Українці були пер шнми учителями в Московщині, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а за Петрових часів трохи не всі вищі духовні посади в Московщинї позаймали київські вихованці, духовні Українці, і навіть по московських школах заводили були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову українську. Але так само як і перед тим, в XV–XVI вв., рішала тут невисшість і низшість культурна, а державна перевага. Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилила ся в політиці, хилила ся і в культурнім національнім житю та з легким- серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросів як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову і звичаї. Почавши вже з Петрових часів росийська мова входить все в ширше уживаннє не тільки в зносинах з росийськими властями, але впливає і на мову внутрішнього українського діловодства, входить і в приватне жите, і в письменство України. Перед тим народня мова відступала на другий плян перед мовою церковнословянською та мішаною книжною мовою українське-словянсько-польською. Тепер нова цензура не тільки виключила зовсім з друкованого слова народню мову, а і до всяких невеликоруських елементів церковно-словянської і книжної мови поставила ся незвичайно підозріливе, домагаючи ся, щоб не було нїяких ріжниць від мови прийнятої в московських сторонах—ніяких слідів українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а їі місце займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росії потроху наростає, з серединою XVIII віка, — великоруська мова й культура опановує все сильнїйше і українське громадянство. Українці пишуть по росийськи, беруть участь в росийськім письменстві, а чимало їх входить навіть в перші ряди нового великоруського письменства, займає в нїм визначні і поважні місця, а нічого не робить для культурного житя українського, для письменства і культури України.

Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борців за волю і самостійність України! Але при всїм тім не можна сказати все таки, що істнованнє української автономії, хоч би і в такій злинялій, обкроєній і зросийщеній формі було річею байдужою з погляду національного українського житя. Під пудреними французькими париками і модними вишитими камзолами нового покоління українського громадянства, під його великоруською мовою і політичною услужністю зіставав ся певний український патріотизм, який з часом міг вилити ся в иньші, далеко живійші і симпатичнїйші форми. Новий правитель України, що зайняв місце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих модних Українцїв, що „при всїх науках і в чужих сторонах обращеніях зістали ся козаками і заховали горячу любов „до своєї власної нації й „солодкої отчизни", як вони її називали Не вважаючи на своє підданнє під культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарід. „Ся невелика купка людей инакше не відзиваєть ся, як тільки що то вони найперші на цілім світї і що нема від них нікого сильнійшого, нікого хоробрійшоро, нікого розумнійшого, і нема ніде нічого доброго, нічого користного, нїчого дійсно свобідного, що могло б їм придати ся, і все що у них—то найкраще" — так нарікав на український дух той же Румянцев в листах до цариці. Справді при нагоді складання „наказів" до комісії 1767 р., що мала виробити нові закони для Росії, з несподїваною силою в усім українськім громадянстві виявило ся щире привязаннє до української автономії і самоуправи, до старих прав і привілєгій, — бажаннє відновити їх при першій нагодї.