Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про одну друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дім брацький, щоб у нїм примістити і ту школу і друкарню, і шпиталь для убогих і калїк. Коли з кінцем 1585 р. приїхав до Львова патріарх антіохийський Йоаким, братчики удали ся до нього з прошеннєм, щоб від себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложеннє школи „для научення дїтям всякого стану— аби не був рід їх наче безсловесний задля ненаучення". Патріарх послухав, видав окружну грамоту в сїй справі, а так само і владика ґедеон, закликаючи як найгорячійше всіх православних.

Заразом, ставлячи собі такі високі завдання та відзиваючи ся до християнських і національних почувань своїх земляків, братчики вважали потрібним і своє брацьке житє відповідно до того поставити на вищу ступінь. Вони порішили скасувати зовсім брацькі пири. Від сього часу брацькі сходини мали служити до поучування в вірі і освітї: полагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм добрих книг і поважними розмовами; мали слїдити за добрим житем своїх членів, напоминати їх, а непоправних і упертих зпоміж себе виключати. Вся устава була перейнята духом віри і самовідречення.

Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, патріарх, надививши ся перед тим на непорядки в українській церкві, був незвичайно утїшений таким високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще й надав їм ріжні поручення і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також за духовенством, про всякі непорядки доносили епископови, а як би єпископ їм противив ся і не поступав по закону—то й йому б противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усї иньші брацтва були послушні сьому львівському успенському брацтву.

Се були занадто великі права, які перевертали всі порядки церковні, і були дані брацтву непотрібно і необережно, бо мусіли його привести до непорозумінь з духовенством. Але не тільки Йоаким так зробив, а й патріарх константинопольський Єремія, що приїхав два роки пізнїйше, потвердив сї постанови. Брацтво львівське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькі заходи дістали найвищу похвалу, і се мало той у всякім разі користний наслідок, що розбудило живий рух серед міщанства українського. По містах більших і меньших люде починають закладати брацтва, або переміняти давнїйші на взірець львівського, піддають ся під зверхність і опіку його; за прикладом Львовян заходять ся коло закладання шкіл і з львівської школи беруть собі учителїв, або посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє таких брацтв зараз за львівським не тільки в Рогатинї. Городку, але і в таких зовсім маленьких місточках як Гологори. Сатанів. По всїх більших містах також засновують ся брацтва—в Перемишлі, Берестю, Луцьку й ин. І головно всї інтересують ся школами.

Письменська і видавнича діяльність при львівськім брацтві не розвинула ся замітно— бракувало для сього засобів, котрі мав острозький кружок завдяки помочи Острозького. Острозький кружок визначав ся своєю видавничою і письменською діяльністю до початків XVII в., а потім, від другого десятилїтя XVII в. кружок київський, що мав в своїм роспо-рядженню богаті скарби лаврські. За те школа львівська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителів і учених з людей місцевих і приїзжих Греків, як Арсеній архієпископ, Стефан Кукіль, або по книжному перехрещений на Зизанія, його брат Лаврентий, Кирило Транквілїон — Ставровецький — все визначні учені і письменники, Іван Борецький (з Бірчі), пізнїйший київський митрополит і ин. Сї успіхи львівської школи, що мала бути школою вищою, в тім роду як школа острозька, дуже втішали громадянство і заохочували до закладання по иньших містах шкіл меньших, які б служили ступенем до школи львівської. Так наприклад перемишльський владика і міщане, закладаючи брацтво, перш за все думали про заснованнє школи. „Ся наша сторона і повіт дуже оскудїли в наученню, а люде з благородного стану (тутешня дрібна шляхта українська) дуже бажають мати учителя і давати дїтей своїх до науки письменної", писали вони до братчиків львівських, і просили прислати їм учителями своїх виучеників, мабуть Перемишлян з роду. Вся ся шкільна наука, як у тих школах низших, так і вищих мала виразний релігійний характер: науку починали від церковних книг і метою її ставили знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся між українським громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сї школи занадто відбігають від православного преданія, бо вчать своїх учеників трохи й світських предметів, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся їм також, що для зрозумілости церковні книги толкуються на сучасну українську мову їм здавало ся, що треба як найвірнїйше, найщільнїйше держати ся церковно-славянської мови і самої тільки церковної науки, бо инакше, хоч трохи відступивши, вже підпадуть під спокусу сучасної світської мудрости і католицької культури. Особливо між такими оборонцями старини виступав афонський монах Іван з Вишні (з Галичини), найвизначнїйший письменник і публіцист того часу. Він спорив ся з львівськими братчиками і в писаннях виступав против сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу і красномовність, в тім його не слухали: всї мали те глубоке переконаннє, що тільки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мові народній, — може виратувати українське громадянство від національної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзі „Пересторога", що вийшла з львівських брацьких кругів.

Успіхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумінь з духовенством і владиками. Я вже сказав, що ті великі права супроти духовенства й єпископів, які дали львівському брацтву патріархи, були дуже небезпечним і непотрібним дарунком, бо втягали брацтво в зовсім непотрібну боротьбу з духовенством і накликали між иньшими причинами також і сим велику біду—що православні владики почали шукати собі захисту в католицькій церкві. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити дїлами своєї єпархії як повні хозяїни. За останнї столїтя власть митрополита підупала, православних князів не стало, собори єпископські бували рідко, і владика, раз купивши чи випросивши собі свою єпархію у короля, привик правити нею без контролі, нікого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрім правительства. Аж тут якісь міщане, котрих і за людей не мав шляхтич-єпископ (єпископи мали бути з шляхтичів, такий порядок завів ся)—„прості хлопи, шевці, сідельники, кожемяки", як відзивали ся владики про братчиків, — беруть ся показувати владицї, як він має правити своєю єпархією! Як се було знести?!

Як тільки львівські братчики, сповняючи порученнє патріарха Иоакима, почали заводити порядки між тамошнім духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном—і зовсім непотрібно! ґедеон Балабан був досить освічений владика, з добрими замірами, підтримував досі освітні заходи брацтва, — але не міг стерпіти, коли йому ті „прості хлопи" почали мішати ся і показувати, що має бути, а чого не має бути. Він відповів їм, що патріарх Иоаким до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нічого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рішеннє константинопольського патріарха, а сей, послухавши оповідань Иоакима про церковні непорядки на Україні потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив ґедеону за його суперечку з брацтвом і загрозив, що положить на нього анахтему, коли далі буде противити ся брацтву. ґедеон не услухав його, прокляв брацтво львівське і почав робити йому всякі перешкоди. А коли патріарх сей, Єремія на імя, сам приїхавши на Україну, ще й тут розібрав дїло на місці і став рішучо по стороні брацтва та вийняв його з власти владики, — владика Гедеон був тим так гірко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибіскупа львівського—просив, аби той визволив владиків з неволі патріаршої. Так зпоміж владиків українських став він „чиноначальником відступлення від патріархів". Се був дуже гіркий овоч нерозважних патріарших роспоряджень.