Страшенно нищено людей, отим забираннєм худоби і провіанту, як і тими підводами, де люде не раз тратили свою худобу і з батіжками вертали ся на Україну без усякої заплати.

Всї отакі обставини незвичайно тяжко відбили ся на наріднім житі. Україну зруйновано до решти. Московський мінїстр Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодішньому правителеви Біронови: „До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, і стільке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано (на війну), що не зістало ся й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжа посіяти, і хоч то вважають за їх упертість, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совісти розсудити, то й робити нема кому і нема чим—бо вже скільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Ніжинського полку взято в армію 14 тис. волів, а скільки з иньших полків узято, того докладно сказати не можна". А ще пізнїйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська писала в своїм прошенню до царицї: „За минулої турецької війни крім того що Україна кілька лїт несла її тяготу, утримуючи армію на кватирах, постачаючи провіант і фураж дачею, а ше більше— забираннєм силоміць на підводи коней і волів від усякого стану людей, — ще брано з неї всякі побори: волами і кіньми до кількасот тисяч і всякими иньшими для армії потрібними річами—на рахунок пізнійшої заплати, по квіткам або й без квітків. Так теж і під час нинішньої пруської війни забрано волів і коней. А крім того як попередніх років, так і тепер Україна утримує провіантом і фуражом кілька полків на рахунок будучої заплати. Але за все вище писане, окрім деякої суми, заплаченої за волів і коней, забраних під час турецької війни, ніколи заплати не було, — і через се всї загалом обивателі українські, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нуждиібідности".

Такі обставини викликали велике невдоволеннє, горячі бажання повороту до гетьманської управи—і велику радість, коли сей поворот став можливим. Закінченнє тяжкої турецької війни (1740) кількома місяцями тільки випередило смерть царицї Анни. По недовгім регентстві другої Анни в осени 1741 р. став ся переворот і на царськім престолі, скинувши регентку, засїла донька Петра 1 Єлисавета. Се принесло зміну росийської політики що до України. Хоч Єлисавета вважала себе вірною ученицею свого батька в політиці, але в відносинах до України особисті симпатії змушували її до більшої поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливів і значіння, вона закохала ся в гарнім двірськім співаку Олексію Розумовськім. Він був син реєстрового козака з села Лемешів з Чернигівщини (теперішнього Козелецького повіту), мав гарний голос, співав у церкві, потім був післаний до Петербурга, до царського хору. Тут впав він в око царівнї, котра зробила його управителем одного свого маєтку, ставши царицею обвінчала ся з ним потайки і до самої своєї смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом і Графом римського цісарства. Хоч неучений і не визначний здібностями, Олекса Розумовський був чоловік з тактом, при тім добрий і щирий; він умів добре знайти ся на такім незвичайнім становищі, в політику не мішав ся, але вірний зістав ся своїй українській отчині і здобув для неї симпатиї цариці. Зпочатку Українцям дано тільки деякі дрібні полекші але в принціпі рішено було відновленнє гетьманства і приверненнє иньших українських порядків. В р. 1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощі і відповідаючи на радістні привитання громадянства, заявляла свою прихильність і ласку українському народови. Прихильний настрій цариці до української справи, розумієть ся, був звісний старшині, і сї обопільні заяви прихильности і довіря приготовляли грунт для нового напряму української політики. Запевнені в приязнім настрою цариці, генеральні старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати гетьмана, і цариця заявила свою прихильність сїй справі та велїла прислати за сим парадну депутацію до столиці при нагоді шлюбу наслідника Петра (з будучою царицею Катериною II).

Коли ся депутація прибула, їй показана була велика честь, а на предложене прошеннє про вибір нового гетьмана обіцяна прихильна відповідь. Справу протягано тому, що чоловік призначений правительством на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексїя Розумовського Кирило. Йому тоді тільки скінчило ся двадцять літ (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана і вислали з гувернерами за границю, кінчати свою освіту. Розумієть ся, се було звісне українській старшині, і її депутати, сидячи в Петербурзі, терпеливо чекали, аж поспіє той будучий гетьман. Нарешті в 1746 році привезено його з заграничної подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкіною, обдаровано ріжними високими чинами, орденами і титулами (між иньшим визначено його президентом росийськоі академії наук!), і по тім усім вважали можливим подати його українській старшині на гетьмана, В 1747 р. дано сенатови указ про відновленнє гетьманства, а з кінцем 1749 р. цариця повідомила нарешті депутацію українську, яка все ще сидїла в Петербурзї, чекаючи відповіли, що на Україну посилаєть ся царський представник і міністр, царицїн свояк граф Гендріков для вибору гетьмана, і з тим відіслала її на Україну.

Дійсно в лютім 1750 р. прибув до Глухова сей царський міністр, з великою нарадою. Українська старшина і всякі військові чини з духовенством заздалегід чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочній обстанові вибір гетьмана. Напередї йшла військова українська музика, потім секретар міністерства заграничних справ віз царську грамоту, котрій зібрані полки оддавали честь. За ним бунчуковії товариші Гамалія з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами. Потім бунчукові товариші Маркевич і Ширяй несли на червоній подушці гетьманську булаву і за нею йшли генеральні старшини: судя Горленко, підскарбій Скоропадський і писар Безбородко, й при них 24 бунчукові товариші. Бунчукові товариші Лизогуб і Чорнолузький несли на оксамитній подушці гетьманський бунчук і йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бунчукові товариші, два Горленки несли на оксамитній подушцї гетьманську печать і за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральної канцелярії і військового суду. Нарешті бунчуковий товариш Мокрієвич ніс військовий прапор і з ним ішли військові товариші, а в кінці їхав каретою царський представник Гендріков. Ся процесія пройшла в церкву і тут по прочитанню царської грамоти предложено присутному „війську і народови" вибрати собі гетьмана.

Розуміеть ся, всї заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричі своє запитаннє і діставши все туж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія- з клейнотами пішла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної подїї. Генеральна старшина піднесла в дарунку царському представникови за труд і честь 10 тисяч рублів (величезну на той час суму}, його товаришам 3 тис. а полкам на утіху видано більше 900 відер горілки.

По сїй усій параді вислано до цариці депутацію з повідомленнєм про вибір гетьмана; тоді цариця потвердила Розумовського на гетьманстві і видала укази, щоб гетьмана рахувати врівнїзросийськими фельдмаршалами, а потім ще надано йому найвищий орден росийський св. Андрія. Великоросийських урядників, заведених в Гетьманщині, покасовано; під власть гетьмана піддано також Запорозьку Січ і взагалі відновлено український устрій, який він був перед 1722 р. — перед заведеннєм малоросийської колегії, і Україну знову переведено в міністерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з міністром, чи як звано його—президенгом іностранної колегії, сам потім попросив перевести його назад під сенат.