Такі інструкції діставав Шаховской і Його наступники; можна собі уявити, як мусїло себе почувати українське громадянство під такиМ правлїннєм. Хоч царське правительство при тім наказувало звичайно вести свою політику „секретно", „подті рукою", „искусньім образомт", але не було чого сподївати ся якоїсь делікатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвищих, а не то що ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як доходило до діла, забувало про всяку делікатність. Київського митрополита Ванатовича разом з ігуменами київських монастирів скинуло з урядів і заслало за те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши ріжні, зовсім безоснові підозріння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнїйших і нї в чім непідозрілих старшин—в тім самого Лизогуб, а найстаршого українського представника. Можна собі уявити, як поводив ся і Шаховской і його наступники з українськими людьми!.. Шаховской вважав навіть, що правительство занадто ще пань-каєть ся з старшиною, і радив зовсїм віддалити її від всякої участи в правлінню та визначити одного намістника Великоросиянина (розумів мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сї ради і заспокоювало свого занадто горячого представника, що українські члени в правлінню однаково нїчого не значать, а як би їх зовсїм віддалити від всякої участи, то се могло б українське громадянство „привести в сумнів". А як заховували ся при тім затверджені царським правительством права і привилеї, може показати такий приклад: київський міський магістрат боронив своїх прав против самовільств московських властей, отже 1737 р. тодішнїй правитель український (перший член колегії) кн. Барятинський, прискіпавши ся до якоїсь дрібниці, арештував весь київський магістрат і разом з ними всї грамоти міста Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магістрат не мав на що посилати ся на доказ своїх прав і вільностей.
Крім отсього великоросийського правління тяжіла над Україною в сих часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних губернаторів (що заступили місце давнїх воєвод) і начальників росийських військ, що під час затяжної кампанії турецької і кримської та війн польських роспоряжали ся як хотїли на сусїднїй Україні, командували українськими полками і всякою старшиною, не питаючи ся ніяких прав ні пунктів. Перелякана самовластем своїх московських правителів, їх суворим поводженнєм, підозріливістю і неперебірчивістю в тяжких карах, українська старшина мовчки корила ся, не осміляючи ся навіть піднести голоса за своїми правами, за обіцяним вибором гетьмана і давніми порядками. Радїла, як ще їй давали якось жити, і держала себе як то кажуть „тихше води, низше трави". Яке було тяжке те московське правлїннє, виховане в суворий школЇ Бірона, показують пізнїйші згадки Українцїв, коли на місце московських правителів 1740 р. визначено Англїйця генерала Кейта: сей суворий вояка лиши по собі добру память тим, що був неохочий до тортур і всяких слідчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привітно і ласкаво. І се вже було в дивовижу!
Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на сподї? Тяжко приходило ся і від своєї старшини, що відсунена від усякого політичного значіння, не маючи сміливости противити ся полїтицї московській, з тим більшою запопадливістю заходила ся коло збільшення своїх маєтків та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями і майном усяким. Уступаючи ся перед московською політикою, чинячи волю її, за те свобідно, заробивши ласку правителїв московських, загарбувала собі землі, кріпостила козаків і посполитих, певна, шо правителі дивитимуть ся кріз пальцї і.не дадуть ходу дїлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед московськими властями.
Правительство, щоб налякати старшину, вміло пускати чутки, шо нові порядки заводять ся на те, аби оборонити людей від старшинських кривд; але на дїлї у тих нових московських правителїв так само не можНа було знайти ніякої управи на старшинські кривди: вирощені серед лютого кріпацтва Московщини, до того звичайно великі хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми. Замість справедливих і чесних людей, котрі могли б заохотити людей до московських порядків, українська людність бачила перед собою московських хапугів і своєвільників, призвичаєних до незвичайно суворого і жорстокого поводження з людьми. Бачила ріжних пройдисвітів, шо лякали людей доносами, і доводили людей до тюрм, вязниць і заслань страшним „словом і ділом" (такими словами: що вони знають „слово і дїло государево" доношувано в страшну „тайну канцелярію" росийську в усяких політичних справах). Звісний анекдот проте, як переїзжий росийський офіцер, заїхавши з своєю командою до одного українського пана і не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяїна, що у нього на кафлях печи між иньшим намальовані росийські двуглаві орли. Арештував його і відіслав в тайну канцелярію обвинувативши, що він пече на своїх печах царський герб „невідомо з яким замислом".
Правительство і правительственні сфери, розуміючи, що Українцям не могло бути по серцю все те що виробляли вони з Україною, незвичайно підозріливе були настроєні для Українців: все прислухали ся до якихось змов, зрад, і за кожду дрібницю готові були брати людину на слідство—тодїшнє слідство, нечувано суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз відбирало здоровлє на завсіди. Страшні перекази про сі допити і слідства довго ходили по Україні. „Не переставали допитувати, розпитувати, мучити ріжними машинами і нарешті—пекти шиною нещаславих людей, що попались їм в руки", оповідає сї перекази пізнійший Українець, автор „Исторії Русов или Малой Россіи"; „діла сї і подвиги на теперішнїй час здали ся б горячковими привидами або божевільством, але тоді се були справи важні, секретні—1 давали великі доходи. Людей катували і мучили на підставі самих тільки доносів та всіляких причіпок перехожих і роскватированих салдатів, а ще більше—дезертирів і всяких заволок; для доноса, досить було сих слів—„о слові й дїлї государевїм", і се „слово й дїло" було для злих і нікчемних людей немов талісманом злоби і пімсти; містило в собі три пункти: житя, чести і добра государевоі особи і його фамілії. Кождого обивателя, хоч би й найчеснійшого і зовсім певного, брали на муки за доносом очевидного злодія і нікчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або необережно чимсь розгнівав—вже біда! Заволока іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на того і того донести „слово й ліло государево" — „куй (в кайдани) його і мене!". Начальство не маючи що розбирати, остовпівши від одного слова доносчикового, кує в кайдани однаково обвинуваченого і доносчика і відсилає під найпильнійшою сторожею в міністерську канцелярію). А там не входять в відносини доносчика і обвинуваченого і в причини доноса—чи може він бути правдивий, не розбирають навіть, чи обвинувачений по свому віддаленню і способу житя може вчинити якусь шкоду цареви і його фамілії, котрих він не бачив і бачити не може. Слїпо тримають ся інструкції, ставлять доносчика на тортури і коли він три способи їх витримає і тим донос.
При тім тяжка військова служба для козаччини в турецьких, кримських і польських походах, а для людей ходженнє з підводами, даваннє провіанту на військо, то задурно, то немов би за плату, котрої одначе не можна було дочекати ся.
З записок сучасника Якова Маркевича, генерального підскарбія, довідуємо ся як цілими десятками тисяч забирано волів з України для війська—„з тим що на них пізнїйше буде дана плата"!..
