Так крок  за кроком накладаються життя  і знання Володимира Галицького на «Слово»  і пояснюють усі таємниці його.

У  липні 1185  року   до  Путивля після багатоденної втечі  з полону добирається князь Ігор,  стомлений і вдруге  поранений. На лісовій дорозі  напереріз коневі раптом вибіг кабан-сікач, кінь шарахнувся вбік  — і князь, упавши, пошкодив коліно. При  допомозі Овлура  він  дістався до Путивля.

І ось  він  у колі  сім’ї,  рідних  людей.  Можна уявити загальну радість  сіверян, а не тільки  родини. Повернувся з полону князь! Утекти  з полону — це вже героїчний вчинок. Але не тільки  цьому раділи  люди.  Князь — це  захист  від чужоземних ворогів, своєю сміливою втечею  він  зберіг  для  князівства 2000  гривень, майже 900  кг  срібла, за  які  Кончак  погоджувався відпустити його   з полону. Тому  й  звучить радісний благовіст-передзвін по  всій Сіверській землі.

Заліковуючи коліно, Ігор  багато  розповідає — і про  похід,  і про  битву,  і про  полон, і про  втечу...  А Володимир Галицький записує, записує... І вийшла з-під  його пера «П о в і с т ь  о  п о л к у  С в я т о с л а в и ч а  І г о р я,  в н у к а  О л е г о в а», що з часом стала  частиною Київського літопису...

До  такого висновку прийшов Л.Махновець, а  ще  раніш — Д. Лихачов.

Як  багато спільного  між  «Повістю» та  «Словом»!  Навіть у назві!

Після видужання Ігор  з сім’єю  та  шурином повертається в Новгород-Сіверський. Головне його  завдання — створити нову дружину. Люди  були,  а  вся  «многоцінна» зброя — у половців. Що  робити? Купити ні за що! Поневолі доводилося приборкати гординю і йти  на поклон до «братів».

На  початку серпня Святослав Всеволодович запросив Ігоря з сім’єю  та зятя  Володимира до себе в Київ  на князівський снем (з’їзд), приурочений  до  храмового свята Успіння Богородиці 15 серпня 1185 року.

В Києві було два храми  Успіння Богородиці — один, пишний, відомий на  всю  Русь, у Печерській лаврі, а другий, скромніший, князівський, а не купецький, як думали  раніш, — храм Богородиці Пирогощі, названий так на честь чудотворної ікони Богородиці Пирогощої (Баштової) на  Подолі. Цю  ікону  було  привезено на кошти князя Мстислава з Константинополя, де її було  придбано у маленькій церковці, що містилася у башті  (по-грецькому — Пирогоща) на міському валу. Вранці 15 серпня, на храмове  свято, Ігор поїхав з Гори  на  Поділ до  чудотворної ікони, щоб  помолитися перед  нею за сина, брата та все військо, що страждало в половецькому  полоні, а також  подякувати за свій  порятунок.

Того  ж  дня, 15  серпня 1185  року, в  золотоверхому теремі Святослава розпочався князівський снем.  Головне його  питання — як захиститися від половців та як допомогти Ігорю  озброїти нову  дружину.

Чи  виступав на  снемі  Ігор?  Невідомо. Можливо, виступав. Але тепер  ми точно  знаємо, що виступав Володимир Галицький, бо його  яскрава політична, патріотична та високохудожня промова  — «Слово о  полку  Ігоревім» — дійшла до  нас  через  віки і тривожить, хвилює серця далеких нащадків.

Чому  ж так  палко виступав він?

Майже протягом року  перед  цим  майбутній автор  «Слова» жив  у Новгород-Сіверській землі,  на  гостинних хлібах  Ігоря та Ярославни, полюбив їх усім серцем, був щиро вдячний їм за цю гостинність, він захищав Путивль і написав там повість про  Ігоря.  Чим  іще і як міг князь-ізгой віддячити за добро  своїм  благодійникам?

Тож у важку  для Ігоря  хвилину, коли  потрібно було розповісти  князям, їхнім  жонам та чадам  про  нещасливий похід  на  половців, йому  на  підмогу поспішив Володимир і, притягуючи історичні паралелі, натискуючи на  емоції слухачів, так  яскраво змалював і похід,  і битву,  і втечу,  що  у них  не вистачило б духу вимовити слова   осуду  в  адресу  буйного Святославича за  його необдуманий сепаратний похід.

Промовлялося «Слово», швидше всього, експромтом. В усякім  разі  заключна частина — напевне, бо про  це свідчить зображення в  поемі  поїздки Ігоря до  Богородиці Пирогощої вранці того ж дня. Коли вже там було обдумувати цей епізод?  Не виключено,  однак, що вся промова була обдумана попередньо ще в Путивлі  та Новгороді-Сіверському.

Чи були у князя Володимира під час виступу записи? Про  це ми  ніколи не  дізнаємось. А от  що  гуслі,  мабуть, були,  про  це можна гадати  з достатньою ймовірністю. Про  це свідчать однотипні пісенні закінчення багатьох  розділів, що так і просять музичного супроводу, — наприклад: «Никне трава  жалощами, а дерево  з тугою  до землі  наклонилося».

Отож  може  бути три варіанти: 1) у Володимира був попередньо  написаний текст;  2) на прохання слухачів, яким сподобалося  «Слово», він  сам  пізніше записав його;  3) не  виключено, що його  записав Святославів писець (секретар). В усякім разі  ясно одно:  «Слово»  не могло  дійти  до нас,  існуючи в одному примірнику. Воно, безперечно, копіювалося, переписувалось багато разів  і тому  один  із  таких  списків зберігся у бібліотеці СпасоЯрославського монастиря, що  щасливо уникнув пожежі та розгрому.

Ще  майже два  роки після цього снему Володимир жив  у Ігоря і повернувся в Галич  лише  незадовго до смерті  батька Ярослава  Осмомисла (1 жовтня 1187 року), а ще  пізніше при  допомозі  бояр  став  галицьким князем.

Як бачимо, цей тридцятичотирьохлітній князь відповідає всім передумовам, висунутим Л. Махновцем до претендентів на автора  «Слова». Він  був  у розквіті фізичних та  духовних сил,  мав ґрунтовну для  того  часу  освіту, багато читав   і писав, об’їздив майже всю  країну, був особисто знайомий з усіма  князями, що згадуються в  «Слові», і,  найголовніше, був  родичем і другомоднолітком Ігоря  та зятем  київського князя Святослава. Він один з-поміж усіх тогочасних князів володів усією  інформацією, закладеною в «Слові», бо мав високу освіту та багато  мандрував по рідній  країні.

Окремо слід сказати про мову «Слова», адже мова  краще, ніж будь-що інше, може  охарактеризувати автора, вказати на  його походження.

«Слово»  написане старою українською літературною мовою, пересипаною галицизмами: вазнь  (щастя), див (той, хто дивиться,  вивідує, тобто  — дозорець), близ, комонь, кус,  трепати, соловій, червений, господин, хоругва, мі  (мені) та  інші. Жоден киянин або сіверянин не вживав би цих слів. Їх звичайно й природно вжив  Володимир Ярославич, котрий на снемі  був єдиним галичанином.

Звичайно, тюркські лексеми, що  знаходяться в «Слові», міг ужити будь-який князь,  бо  дуже  тісними — більше ворожими  — були  стосунки нашого народу з  половцями. Вжив   їх  і Володимир, бо  спілкувався з  торками та  чорними клобуками у Торцьку.

Про  грецькі мовні впливи ми  говорили. Вони  цілком природні  і зрозумілі в устах людини, котра  знала грецьку мову.

Залишається одне невияснене питання: звідки  автор  знав про «готських красних дів» та «время Бусове»?

Германське плем’я готів  жило  на  берегах  Балтійського моря побіля гирла   Вісли. В  кінці II ст.  н.  е.  воно зайняло північні береги  Чорного моря  й Крим, часто  воювало з антами, предками українців. Король Вінітар, перемігши князя антів  Буса  чи Божа, звелів  розп’ясти його  разом  із сімдесятьма боярами на  хрестах. Пізніше готів  погромили гунни, і вони розсіялися по  Європі. Лише  частина їх залишилася в гірському Криму і під зверхністю половців дожила до часів  «Слова». «Красні готські діви»  раділи з перемоги половців, оспівували перемогу Вінітара над  Бусом (Божем).

Звідки автор  знав  про  Буса  (Божа) та готів?  В VІ ст. н. е. гот Йордан змалював ці події  у своїй  «Історії  готів»,  написаній латинською мовою. Безперечно, ця  книжка була в бібліотеці Ярослава   Осмомисла, і  її  в  оригіналі читав молодий Володимир Ярославич. А це означає, що він знав  латинь, бо перекладів її на жодну  мову  тоді ще не існувало.

Характерною особливістю мови  «Слова»  є її вражаюча близькість  до  сучасної української, до  її  лексики,  структури, навіть синтаксису.