— Що?
— Вона хотіла ще раз послухати спів Джованні. Але тепер вона вже нічого не почує. Чи знає батько, що вона померла?
Думки Марко полинули далеко від цієї кімнати. Він думав про батька. Думав так, наче знав напевне, що він живий. Мама багато розповідала йому про нього, і тепер хлопцеві здавалося, наче він дуже добре знає батька: його суворі очі, високу, струнку постать і зрідка — радісну посмішку й швидку відповідь на несподіване запитання.
— Завтра я йду до Джованні, — сказала Джіаніна.
— Тепер усе буде зовсім по-іншому, — задумливо мовив Марко.
ЧЕРНЕЦЬ ЛОРЕНЦО
Смерть матері залишила в душі Марко глибокий слід. Інколи йому здавалося, ніби він чує в мовчазному домі її тихі кроки. Тоді біль засліплював його. Та невдовзі хлопець зрозумів, що життя загоює навіть найтяжчі рани.
Осінній вітер дув над морем і лагуною. Соняшники на городах Венеції зів'яли. Жовте й коричневе листя осипалось у канали і, погойдуючись, пливло по хвилях.
Але Марко було байдуже до завивання вітру. Він сидів у своїй кімнатці, схилившись над рукописом, який дав йому вчитель-чернець Лоренцо. В рукописі розповідалося про те, як сліпий дож Енріко Дондоло, високий, сильний, дев'яностотрьохрічний старик, завоював оточену могутніми мурами столицю Східно-Римської імперії — Візантію.
У Венеції ще жили люди, які брали участь у тому поході. Одним із них був і чернець Лоренцо. Тоді, 1204 року, він бився в перших лавах вояків, котрі з високих венеціанських суден з допомогою дерев'яних містків видерлися на вали, що оточували місто, і в жорстокому кривавому бою перемогли грецьких солдатів. Попереду всіх, запалюючи мужністю своє військо, ввірвався в місто Енріко Дондоло з білим хрестом на пишному пурпурному плащі.
Цей рукопис, написаний в самотній келії якимось ченцем, Марко читав, затамувавши подих. Він відчував дивне задоволення, коли знайомився з розповідями про завоювання Візантії. Описи боїв так запалювали його фантазію, що інколи під час читання він зненацька зривався з місця, хапав уявного меча і, заплющивши очі, кидався на ворожих солдатів, як це робив колись відчайдушний дож. Врешті він натикався на важкий дубовий стілець, перекидав його і, опам'ятавшись скоріше від шуму, аніж від болю, опускав невидимий меч і розплющував очі. Він несміливо оглядався на всі боки: чи, бува, не спостерігав хто-небудь його запальних військових дій. Він був сам у кімнаті. Перед ним лежав перекинутий стілець. На килим широкою смугою падало сонячне проміння. Вітер шарудів прив'ялим листям каштана, що самотньо ріс за вікном у квадратовому дворику.
Візантія була далеко. Далеко були палаци і церкви з білого мармуру, позолочені бані грецьких храмів, що відбивались в блакитних водах заллятого сонцем Мармурового моря.
Марко ставив на місце стілець і підходив до вікна. Звична картина забрукованого двору, з каштаном і стіною сусіднього дому навпроти, викликала почуття спокою і затишку, хоч за вікнами скаженів осінній вітер і кидало на берег хвилі Адріатичне море.
По-справжньому за навчання Марко взявся лише після смерті матері. Раніше він ставився до своїх занять абияк. Йому було цікавіше блукати з Джованні й Джіаніною по острову Мурано, сидіти серед очеретів у старому рибацькому човні і разом з друзями плекати романтичні мрії.
Але тепер неначебто чиясь дужа рука штовхнула його в самий вир життя: ось, дивись! Все, що бачиш, — живе.
Церкви, палаци й пам'ятники — не мертві предмети, нони мають свою історію і самі є часткою історії Венеції. І ще належать до історії твого міста рибацькі села, майстерні ремісників, скляні фабрики на Ріальто й Мурано, військові й торговельні кораблі, склади й порти на далеких узбережжях.
Море й канали і незчисленні робочі руки, які будують дамби, прокладають нові річища, забивають в грузький грунт дубові палі, щоб здіймалися нові будинки, палаци й церкви.
Чернець Лоренцо високо цінував спостережливість свого вихованця і радів, що в' нього зростає інтерес до навчання. Та й П'єтро Бокко, котрого було призначено після смерті матері опікуном, був задоволений, що Марко нікуди не виходить з своєї кімнати і віддається наукам. «Станеш ученою людиною, — говорив він з доброзичливою посмішкою племінникові. — Венеції потрібні розумні голови». А Марко дивився у вікно і згадував слова Паоло: «Бережіться, пане, месера П'єтро Бокко. Я не можу сказати вам нічого певного, але серце моє відчуває, що вам треба бути насторожі».
В голові Марко роїлись думки, непокоячи його. Але цей неспокій не мучив хлопця. Він навіть допомагав йому забути минуле і краще бачити сучасне й майбутнє.
Відчинились двері і зайшов Паоло.
— Мій пане, час іти до Лоренцо. Ви просили, щоб я нагадав вам узяти з собою рукопис.
Марко відійшов од вікна.
— Скоро ми знову поїдемо в Мурано, — сказав він.
— Месеру П’єтро Бокко це не подобається, — відповів Паоло, зиркнувши на хлопця.
Обличчя Марко почервоніло од гніву, на скронях в і акт ударам серця засіпалась жилка.
— Я буду робити те, що хочу!
На обличчі Паоло промайнула вдоволена посмішка.
— Може, він ще заборонить мені відвідувати могилу моєї матері в Сан-Міхеле, — мовив Марко, все ще охоплений гнівом.
— Пане, я хочу вам щось сказати. — Паоло озирнувся, наче остерігаючись, що його хтось підслухує… Марко запитливо глянув на нього.
— Сьогодні вранці з каналу витягли труп писаря Луїджі Фаріно. З кинджалом у спині.
Марко підступив до Паоло і схопив його за плечі.
— Це той самий писар, про якого ти мені розповідав? — Він струснув Паоло. — Це ти зробив, Паоло? Скажи, ти це зробив заради мене? — Марко не зводив стурбованого погляду з великого, добродушного обличчя слуги.
— Ні, хтось інший прибрав його з дороги. Можливо, він знав надто багато. Вельможі не вагаються, коли йдеться про людину, яка багато знає і стає їм небезпечною.
— Слава богу, Паоло… А я боявся за тебе.
— Я придивляюся до всього, — пробурмотів слуга. — День і ніч придивляюся. — І голосно промовив: — Я проведу вас, пане, до Лоренцо!
Вони пішли до ченця пішки, йти було легко, бо вітер висушив вулиці. Марко ніс рукопис обережно, як найдорожчий скарб. Перед невеличким будинком, неподалік від Понте дела монета[6], збудованого чотири роки тому через Великий канал до Старого Ріальто, Марко попрощався з Паоло.
Чернець Лоренцо сидів на оббитому шкірою стільці; перед ним на підставці лежала розкрита книга. Маленький білий пудель, весело гавкаючи, кинувся до Марко.
— Замовкни, Тіберіус! — гукнув старий, весело примруживши очі.
Але собака збагнув, що застереження зроблено жартома, і загавкав ще дужче, аж доки Марко не витягнув і кишені пакет кісток і не кинув йому їх.
— Ти забув привітатись, як я тебе вчив, — сказав Лоренцо. — Напевно, через Тіберіуса?
Марко почервонів.
— Мир дому цьому! — сказав він.
— Амінь! — відповів чернець. — Ну, сідай! А ти, Тіберіус, більше не заважай нам!
Тіберіус захрускотів кістками.
— Брат Лоренцо, собака кивнув головою, — насмілився пожартувати Марко.
Старий посміхнувся. Він був середнього росту і, незважаючи на свій вік, ще стрункий, тримався ще прямо. Весь сивий, у коричневій сутані без капюшона, Лоренцо нагадував апостола, яких малюють на стінах собору. Тільки обличчя його було не таким добродушним, а навпаки, говорило про пристрасну, хитру вдачу, пом'якшену лише мудрою урівноваженістю. Здавалось, його жваві, маленькі очі були здатні залізти в саму душу.
Напередодні до нього завітав поважний гість. Месер П'єтро Бокко зайшов розпитати, якого успіху досягнув його небіж у вивченні теологічних наук. Він натякнув, що був би радий, якби під впливом брата Лоренцо Марко став ченцем. Привітно кивнувши на прощання головою, пін поклав на стіл гаманець, в якому брат Лоренцо, випровадивши гостя, знайшов двадцять п'ять цехінів.
6
Понте дела монета — Міст грошей (теперішня назва його — Міст Ріальто).