Смеркло, потім настала ніч. Різьбяр і Шю лежали і до самого світанку не могли заснути. Вони чекали… Третьої ночі до них знову прийшов незнайомець.
— Прокиньтесь. Я маю вам щось сказати, — прошепотів він. — Тільки не лякайтесь!
— Ми не спимо, — відповів старий.
Шю не міг вимовити й слова.
— Не знаю, як вам сказати, — завагався незнайомець. — Але ви повинні це знати.
— Кажи! — звелів старий.
— Оті негідники засудили Ванга до смерті.
Тоді Шю голосно промовив:
— Я йду в палац намісника.
— Тихо, — схвильовано прошепотів незнайомець. — Ти хочеш, щоб мене теж заарештували?
Шю встав.
Незнайомець вишмигнув з хатинки.
— Вночі ти нічого не вдієш, — звернувся різьбяр до хлопця. — Вартові схоплять тебе і кинуть у башту. Зачекай до ранку. Я теж піду з тобою.
Коли дзвін пробив першу ранкову годину, старий і хлопець вийшли з хатини. Шю тримав у руці свою бамбукову сопілку. На вулицях ще нікого не було.
Вони підійшли до канцелярії намісника і попросили дозволу на вхід. Вартові зареготали.
— Хочете говорити з милостивим паном намісником? Ану геть звідси!
Шю сів під стіною і став грати на сопілці свою власну пісню.
— Нехай сидить, — мовив один з вартових. — Весело грає. Можна співати й танцювати під його музику.
Старий різьбяр сів біля Шю і безнадійним, непорушним поглядом втупився в ворота.
Повз них проходило багато добре зодягнених, ситих людей. Коли Шю переставав грати, старий розповідав йому про все, що відбувається навколо.
Вартових змінили.
— Спробуємо ще раз, — сказав Шю.
— Ми не можемо вас впустити, — співчутливо відповів їм вартовий. — Ідіть додому… А завтра вранці приходьте знову.
Але різьбяр і Шю лишилися біля муру. Старий дістав рис, м'ясо та кухоль води, і вони поснідали.
Раптом Шю почув цокіт копит. Відчинились ворота. І вартові в один голос вигукнули:
— Увага й послух!
Капітан охоронців намісника в'їжджав у місто.
Шю поставив на землю чашку з рисом, схопився з землі і кинувся до воріт. Він упав під копита коневі і звів на верхівця свої згаслі очі. В руці він тримав бамбукову сопілку.
Капітан Янг натягнув повід. Він глянув на хлопця і враз упізнав його. Перед ним був сліпий Шю.
— Шю, як ти потрапив сюди? — спитав він. — Встань!
Сліпі вміють зберігати в пам'яті голоси знайомих людей так само, як зрячі — їхні обличчя. І Шю одразу впізнав голос носильника Янга. Ні, ні, він не помилився. Це був той самий Янг, який так часто приходив колись у кузню Ванга.
Хлопець розгублено звівся на коліна.
Капітан Янг скочив з коня і підняв сліпого.
— Що сталося, Шю? — тихо, щоб не почули вартові, спитав він.
— Ванг у тюрмі, його засуджено до страти, — прошепотів Шю.
Янг не став гаяти часу на марні роздуми.
— Розшукаєш квартиру капітана Янга, — пробурмотів він. — Негайно приходь до мене. — І голосно додав: — Іди геть, сліпий! Ледве не потрапив під копита.
Він пришпорив коня і поїхав у місто.
Шю і старий різьбяр з'явились на квартиру до Янга і розповіли йому все, що сталося.
Капітан довго сидів біля столу, замислившись. Потім сказав:
— Ідіть додому і заспокойтесь. Нікому нічого не розказуйте…. Ванг не повинен умерти!
Марко Поло сидів у своєму кабінеті і звіряв річні звіти. На великому столі лежали папери, пачки грошей і печатка намісника. Це була остання перевірка, яку він робив, перебуваючи на своїй високій посаді. Через кілька тижнів він складе свої повноваження. Новий намісник, якийсь татарський князь, уже вирушив до Ханьчоу.
Почулися кроки, і Марко Поло невдоволено підняв голову. Ввійшов секретар.
— Що там таке? — спитав Марко.
— З вами хоче говорити капітан Янг, милостивий пане.
Марко Поло відсунув убік папери.
— Нехай зайде.
Обличчя капітана немов скам'яніло. Він сказав сліпому: «Ванг не повинен умерти». А що він зробить, коли намісник відмовиться допомогти? Може, не треба було йти до нього? Важкі сумніви краяли його серце.
— Що сталося, Янг? — спитав Марко.
І Янг розповів йому все про коваля Ванга. Марко слухав із спокійним виразом на обличчі. Він дізнався про те, як Саїд, шпигун міністра Ахмеда, ще в Камбалі кинув коваля до в'язниці. Той самий Саїд, який згодом викрав Ашіму. І ще пригадалося Марко, як носильник Янг прийшов до нього і допоміг врятувати Ашіму. Тепер Янг просив помилувати свого друга Ванга. Але ж Ванг був заколотником. Суддя присудив його до смерті… Марко Поло взяв державну печатку і зважив її в руці. Три роки прослужив у нього Янг капітаном охорони.
— Він розвозив по селах зброю, Янг, — вагаючись, мовив Марко Поло. — За це карають смертю.
— Він не повинен умерти, — палко сказав Янг. — Я прошу вас, милостивий пане, звільніть його. Ванг не злочинець, його затаврував, як злочинця, шпигун Ахмеда. Вони забрали у Ванга кузню, і йому довелося жебрувати з сліпим хлопцем. Зрозумійте його гнів, пане! Зрештою, що він такого зробив? Хіба він убив когось? Украв щось?.. Прошу вас, допоможіть йому!
Марко Поло підійшов до Янга.
— Я не можу його звільнити. Ви самі це розумієте, капітане Янг.
— Ви маєте велику владу, милостивий пане, — наполягав Янг.
— Янг, я ніколи не забував, чим зобов'язаний вам, — сказав Марко. — Тепер ви просите за свого друга. Але якщо я його звільню, люди, які заздрять мені, донесуть імператорові, що намісник Ханьчоу випускає з в'язниць людей, котрі вчинили злочин проти його величності…
Янг зблід і мимоволі схопився за меча, але потім отямився. Рука його залишилась безсило лежати на держаку.
— Ванг не повинен умерти, — пробурмотів він.
— Візьміть себе в руки, капітане Янг, — мовив Марко Поло, — і слухайте, що я вам скажу… Я помилую коваля Ванга. Його буде засуджено на довічне заслання. Вас я відпускаю від себе і доручаю доставити заколотника на місце заслання. — Марко підійшов до Янга і поклав йому на плече руку. — А шлях туди довгий, — додав він. — Мені жаль втрачати вас.
Ввечері Янг під'їхав до бамбукової хижки старого різьбяра. Шю здалеку почув, що наближається верхівець.
— Це він, дідусю? — схвильовано спитав сліпий.
— Він, Шю.
Велике, золоте сонце сховалось за прозору хмаринку. Злива освіжила землю. На траві виблискували мільйони краплинок, в калюжах відбивалось світло.
Янг прив'язав до кілка коня і зіскочив з насипу.
— Я приніс вам хорошу звістку, — сказав він. — Милостивий пан намісник помилував Ванга, засудивши його на довічне заслання.
— Хвала небу, що він хоч зберіг йому життя, — вигукнув старий різьбяр.
В сліпих очах Шю заблищали сльози.
— Ванг ніколи вже не повернеться? — спитав він.
— Тобі можна супроводжувати його, Шю, — сказав Янг. — Намісник доручив мені доставити Ванга на місце заслання.
Тоді старий різьбяр зайшов до своєї хатини і дістав з полиці дерев'яну фігурку вершника, потім узяв різець і на твердому дереві викарбував ієрогліфи: Івей вай сінь — Чесне чуже серце.
ПОДОРОЖ В ІНДІЮ
Венеціанці знову жили, оточені блиском і розкішшю імператорського двору. Вони оселилися в тому самому старому красивому будинку. В дворі біля басейну з золотими рибками ріс кущ жасмину, над квітками гуділи бджоли. Ашіма подовгу сиділа в тінистій альтанці.
Все було, як і раніше.
Перлинка бігала по двору, підслухувала під дверима і з невинним обличчям вибовкувала маленькі таємниці. Дівчина здобула необмежену владу над Фан Кунг-до, бо тепер знала, що попри всі свої погрози, він би її й пальцем не торкнув.
Все було, як і раніше, і водночас все було інакше.
Венеціанців охопила туга за батьківщиною. Вони не говорили про це один одному, хоч і знали, що вона зростатиме з кожним днем. Вони трохи боялися цього почуття, бо не в силі були відігнати його. Туга ховалася в куточках їхніх очей, проривалася в сміхові, в словах, сказаних ніби жартома, але пов'язаних з дорогими спогадами.