— Швидше! — наказав Саїд

Зажура пом'якшила суворі вогники в очах поронника. Він схопив весло і знову заходився гребти.

— У цих клітках — фазани, дикі качки, куріпки… і перепілки. Ти бачиш, посланцю з соколиним пером?

Човен ковзнув об піщане дно.

— Їх везуть ханові на полювання.

Саїд не зважав на слова дивного поронника. Він їхав день і ніч, виконуючи наказ Абаки. За пазухою він беріг, як найдорожчий скарб, послання до Ахмеда.

Через чотири дні Саїд уже стояв на лисій жовтій горі, а біля його ніг розкинулось передмістя Камбалі — людський мурашник, над яким плив мелодійний переспів дзвіночків паяльщиків, цирульників, точильників, ритмічні удари маленьких, завбільшки в півдолоні барабанів ганчірників. Будиночки і маленькі хижки тонули в садках. А над усім цим здіймалися могутні мури й мармурові палаци імператорської резиденції. Думаючи про майбутню зустріч з могутнім міністром, Саїд забув про втому. До двору Ахмедового палацу він під'їхав з хвилюванням і почуттям благоговійного чекання, змішаного з рабським страхом. Він полапав рукою груди, де було сховано листа від Абаки.

— Повідомлення для милостивого пана Ахмеда! — здавленим голосом сказав він слузі, який узяв у нього коня. Той показав йому на двері.

— Тобі доведеться трохи зачекати. Пан зараз у нашої милостивої імператриці Джамбуїк-Хатун.

— Я мушу негайно говорити з милостивим паном Ахмедом!

Слуга поблажливо посміхнувся.

— Іди в канцелярію, повідом про свій приїзд… Тебе покличуть… Я ж сказав тобі, що верховний намісник зараз у Джамбуїк-Хатун…

Ахмед повернувся від імператриці після обіду у гарному настрої. Протягом останніх років він користувався милістю імператриці, схиляючи її до своїх планів. Завдяки їй він зробився наймогутнішим міністром у державі.

Ахмед пам'ятав ще ті часи, коли він честолюбним юнаком прийшов з Фенакета, свого рідного міста, розташованого на березі Сігуна, до двору князя Ічі Нояна. Там він уперше побачив Джамбуїк, красиву доньку князя, і вловив на собі погляд її темних очей.

Одного дня до нього з'явився слуга Джамбуїк і за дорученням своєї пані попросив передати таємного листа в руки молодого татарського князя Кублая. В першу мить Ахмед хотів з обуренням відкинути це прохання, адже в глибині душі він сподівався сам завоювати серце красивої дівчини. Але зрештою переміг холодний голос розуму, і Ахмед виконав бажання князівни. Він служив їй і пізніше з корисливою відданістю.

Ахмед любив згадувати про свій життєвий шлях. Син купця, навіть не з родовитої сім'ї, він став верховним намісником і володарем фінансів могутньої держави хана Кублая.

Джамбуїк-Хатун не забула його послуг.

В куточках рота в нього ховалась жорстока посмішка.

Ахмед був хитрим і відчайдушним.

Він роздавав намісництва та інші посади, розправлявся з кожним, хто ставився до нього вороже або стояв йому на шляху. Коли він хотів когось знищити, то йшов до імператора й казав: «Генерал Янг вчинив злочин проти вашої імператорської величності. В присутності простих солдатів він наважився недобрим словом згадувати свого великого володаря. Янг заслуговує смертної кари». І імператор відповідав: «Робіть, як вважаєте за потрібне!» І тоді Ахмед, не гаючи часу, наказував виконати смертний вирок.

Шановні міністри привітно посміхалися йому в вічі, народ ремствував і стогнав під ярмом Ахмеда, який утричі підвищив податки.

Ахмед нажив величезні багатства. Адже кожен, хто одержував посаду, давав йому щедрі подарунки.

Чотири служники на білих конях тримали над головою всемогутнього міністра Ахмеда парасольку, намагаючись їхати з ним пліч-о-пліч. Брязкотіла зброя почесної варти, і в такт кінській ході тонко видзвонювали срібні дзвіночки на вуздечках.

— Милостивий пане, вас чекає з важливим повідомленням посланець з соколиним пером.

— Звідки?

— Від Канчоуського намісника Абаки.

— Ведіть його до мене!

Саїд боязко переступив поріг і впав на підлогу перед верховним намісником, який сидів у срібному кріслі.

— Давай листа!

Саїд простягнув листа. Кілька секунд Ахмед уважно дивився на посланця з соколиним пером. Той схилив голову. Від хвилювання він забув про втому. Важка темна розкіш великої кімнати, посеред якої, немов бог на троні, сидів могутній володар, гнітила його.

Нарешті Саїд зважився кинути погляд на міністра. Ахмед саме зірвав печатку і почав читати листа. На його гладенькому лобі не проступило жодної зморшки. І враз Саїд забув свій страх і відчув себе дуже щасливим.

Він пройнявся дивною довірою до Ахмеда, якої не знав у палаці Абаки.

Верховний намісник поклав лист на коліна. Спершись підборіддям на руку, він затарабанив пальцями по губах.

Ні по чому не було видно, задоволений він чи сердитий. Раптом Ахмед мовив:

— Мені подобається твоє обличчя. Як тебе звати?

— Саїд.

— Ти — вбивця?

— Ні, пане! — пробелькотів Саїд.

Але Ахмед не взяв його заперечення до уваги.

— Мені потрібні вбивці, — тихо сказав він.

Саїд почув ці слова і проковтнув виправдання, яке ледь не зірвалося з його вуст.

— Розкажи, що говорять про Абаку.

— Я їхав день і ніч, — безпорадно відповів Саїд.

— Ти повинен розповісти мені, що говорять про Абаку!

Саїд пригадав удари й штурхани.

— Люди люблять його, милостивий пане, — сказав він здавленим голосом. Дивлячись на бліде обличчя Ахмеда з удавано байдужими очима, він раптом відчув жах. Що хоче від нього ця страхітлива людина?

— Ти — брехун, — сказав Ахмед.

Саїд змовчав.

— Це добре. — Раптом Ахмед підвищив голос: — Але мене ти не обдуриш!

Саїд здригнувся.

Враз Ахмед спитав його діловим тоном:

— Ти бачив чужинських купців?

— Так, пане! Серед них є один чоловік, високий, як велетень. Він уміє чаклувати… І потім ще красива дівчина-рабиня…

Саїд розгубився і замовк. Нащо він це каже? Зараз милостивий пан покличе своїх охоронців.

— Ти будеш служити мені, — промовив Ахмед. — А тепер іди геть!

Володар володарів хан Кублай, обраний на курултаї татарських князів повелителем усіх підкорених народів, імператор величезної Китайської імперії, сидів у своїй залі на троні обличчям на південь. Двері були широко розчинені, світло чотирма смугами вливалося в залу з високими мармуровими колонами. Два кремезні охоронці стежили за тим, щоб жодна людина, входячи в приміщення, не зачепила порога, бо це вважалося поганою прикметою. В передпокоях іноземних послів і купців попереджали про цей своєрідний звичай, що існував при дворі імператора. Того, хто мав нещастя зачепити високий поріг, охоронці одразу ж хапали, знімали з нього одежу і потім вимагали за неї високий викуп.

«Чао найман суме хотан», місто ста восьми храмів, як називали його татари, або Шаньту, як звалася ця літня резиденція татарських володарів китайською мовою, було залите гарячими променями літнього сонця. Будиночки і сади обліпили некруті узгір'я й розкинулись, наче клітинки на шаховій дошці по широкій долині. На зелених схилах, в затінку високих мовчазних дерев, стояли храми й павільйони. Їхні різьблені дахи були оздоблені драконами і дивовижними фігурами звірів. В місті жили ремісники з усіх кінців світу: папірники з Самарканда, шовківники з південних провінцій Китаю, ювеліри з Бухари, Багдада і Сіза, канатники з Балха й Кірмана, зброярі з Єзда і кушніри з Новгорода. Безліч купців, учених, авантюристів, ченців, комедіантів, клоунів, шаманів, астрологів і чаклунів у літні місяці, коли хан Кублай перебував у резиденції, з'їжджалася до Шаньту.

Палац було збудовано з мармуру та інших прекрасних матеріалів. Своєю величною формою і чудовими архітектурними деталями він викликав захоплення всіх, хто лише мав щастя бачити його на власні очі.