Після цього він наказав рушати, і розбійники швидко зникли в лісі.

На галявині залишилась тільки розтрощена алебарда, карета та спантеличений епіскоп з півтора тисячами унцій.

Анджоліно велів одвести Паоло до найближчого пристановища розбійників. Вояки, яких Паоло повалив ударами алебарди на землю, тепер уже оклигали й були в доброму гуморі. Один з них, хизуючись, показував усім велетенську гулю, що вискочила в нього на лобі.

Руки у Паоло були зв'язані. На шию йому накинули вірьовку, один кінець якої тримав верхівець. Паоло був змушений бігти за конем, бо інакше вірьовка задушила б його. Промчавши галопом майже кілометр, верхівець звернув на якусь стежку, що вела до підніжжя крутого пагорба. Тут Анджоліно наказав розв'язати бранцеві руки. Розбійники попрямували вгору крутою стежкою над самою прірвою.

Паоло витер з чола піт. «Прощай, Венеція. Прощайте, Дімітро і Джулія, прощавайте, Джованні, Джіаніна іі Марко. Один крок убік, і я полечу в страшенну прірву». Паоло не звик ходити по таких дорогах, де кожної хвилини можна було скрутити собі в'язи.

Тепер дорога піднімалася так стрімко вгору, що Паоло доводилося рачкувати. Нарешті він подолав останній крутий підйом і на мить спинився. Вітер свистів у вухах і рвав одежу. Перед його очима розкинулось широке прямокутної форми плато, вкрите ріденькою травою і низькорослими кущами. Тут, на підвищенні, було холодно. Паоло із здивуванням побачив багато будиночків, збудованих з каменю сотні років тому. Не одну бурю й негоду витримали вони за цей час. На цій відкритій всім вітрам рівнині хліборобство давало мало зиску, тому в будинках років сто вже ніхто не жив, аж поки не оселився із своїм загоном Анджоліно.

До пристановища вела лише одна стежка. Двоє людей могли успішно закрити шлях поліцейським, якби ті зважились вчинити напад на табір. Вистачало в селищі й запасів харчів. В разі потреби загін міг витримати дворічну облогу.

Біля одного будиночка горів вогонь. Двоє чоловіків смажили на рожні воляче стегно. Частина загону завжди лишалася в селищі — виконувала необхідну роботу і закуповувала в селян з навколишніх сіл харчі. Платили розбійники добре, і селяни охоче збували їм своє добро.

Тут не було ні панів, ні слуг. Анджоліно, обраний ватажком, кожного разу, коли йшлося про якусь важливу ухвалу, скликав увесь загін і радився. Ядро загону складалося з хороших людей, які підтримували справедливі дії свого ватажка.

Верхівці, впоравши своїх коней, розбились на групки і почали жваво обговорювати вдалий напад. Деякі розійшлися по хатинах. Паоло, замість того щоб думати про втечу, вражено спостерігав життя, що розкривалося перед ним на цій велетенській, піднятій до неба кам'яній долоні. Та й марна річ було намагатися утекти. Стоячи на краю плато, Паоло бачив біля своїх ніг страшну прірву. Спуск униз означав вірну смерть. Дорога ж до плато так пильно охоронялася, що по ній не могла проскочити й миша.

Та Паоло не дали довго роздивлятися й роздумувати. До нього підійшов молодий, стрункий юнак з веснянкуватим обличчям і рудим волоссям.

— Ходімо, чужинцю, я маю тебе заперти, — сказав він привітним, як здалося Паоло, голосом.

— Що ви хочете зробити зі мною? — спитав Паоло.

— Дехто хотів би тебе повісити, — веснянкуватий зміряв бранця швидким, вивчаючим поглядом.

Паоло нічого не відповів. Зараз йому все було байдуже, його дошкуляв голод — адже кілька днів він не мав у роті нічого путнього. Коли вони проходили повз багаття, в ніс йому вдарив запах смаженої яловичини.

— Я не від того, щоб перед смертю скуштувати шматок яловичини, — мовив він.

Веснянкуватий засміявся.

— Ходімо. Бачиш будинок по той бік вулиці? Туди нам і треба.

Він відсунув великий іржавий засув і відчинив двері. Паоло зайшов усередину. За спиною в нього знову грюкнув засув. Він опинився у просторому приміщенні, яке раніше, мабуть, правило за стайню для двох коней.

Паоло обмацав холодні стіни і сів на солому. Страшенна втома пройняла його тіло — нелегко було бігти з вірьовкою на шиї і, напружуючи останні сили, дертися під гору. За дверима чулися веселі вигуки, іржання коней, уривки розмов. Однак Паоло не вловлював змісту слів. Що йому було з того, що надворі сяяло сонце, повівав вітерець? Адже сьогодні ввечері його, мабуть, повісять.

Він сидів і навіть дивувався, що так спокійно, без особливого хвилювання чекає вирішення своєї долі. Судячи з того, що йому вдалося почути в дорозі, він був у руках людини, яка прославилася своєю справедливістю і любов'ю до простих трудівників. Коли це справді так, то можна з легким серцем ждати вечора.

Його роздуми обірвав грюкіт засува. Відчинилися двері, і веснянкуватий уніс шматок яловичини, окраєць білого хліба і кухоль свіжої води.

— У нас не будеш голодувати, — сказав він. — Можеш не боятися. Ніхто тобі не вчинить нічого поганого, їж!

Увечері весь загін — чоловік сто двадцять — зібрався в затишній улоговині навколо багаття. Вмостившись на землі, розбійники чекали полоненого.

Анджоліно сидів, оточений десятком помічників, і похмуро дивився у вогонь. Паоло окинув поглядом мовчазний гурт людей. Він чув завивання вітру, рев водоспаду, і на якусь мить йому здалося, що десь зовсім близько шумить його рідне море.

— Ти знаєш мене? — спитав його Анджоліно. Паоло заперечливо хитнув головою. Яскраво палахкотіло багаття, відбиваючись вогниками в очах присутніх, що насторожено дивились на високого широкоплечого юнака.

— Мене називають Королем полів, — гордо промовив Анджоліно. — Ми забираємо у багатих і віддаємо бідним. Ти чув що-небудь про нас?

— Так, я чув про вас.

— І ти, дурню, все ж таки вирішив захищати товстопузого епіскопа? — гнівно мовив Анджоліно. — Ти знаєш, що оті три тисячі унцій, які він віз з собою, здерто з селян?

— Коли я захищав епіскопа, я й гадки не мав, хто ви такі. — В голосі Паоло не відчувалося страху.

— Він бреше! — крикнув хтось із присутніх. — Повісити його!

— Прикуси язика! — Голос Анджоліно звучав суворо й рішуче.

Всі стихли.

Анджоліно, нічим не видаючи свого хвилювання, знову звернувся до бранця.

— Розкажи нам, хто ти такий і куди йдеш? Говори голосно, щоб усі тебе чули.

Паоло, ніби прокинувшись від сну, почав розповідати про свої пригоди. Ніхто не перебивав його. Вуха слухали його розповідь, серця розуміли її. Ніколи ще не доводилося Паоло говорити про своє життя. Ніколи ніхто не питав у нього: хто ти такий? Але тепер, осяяний теплими відблисками багаття, він говорив, і слова ніби самі собою зривалися з його вуст.

Похмуре обличчя Анджоліно проясніло.

— Мене примусила тікати в гори сваволя поміщика, — сказав він, коли Паоло скінчив свою розповідь. — Тобі ж горя завдали п'ятнадцять мішків солі. Але, зрештою, це те ж саме. Куди не подивишся — скрізь те саме. — Розбійники мовчки кивали головами і задумливо дивилися у вогонь.

Швидко проминули зимові місяці з карнавальними святами. Настала весна і вкрила береги каналів і проток ніжною зеленою ковдрою, зігнала з високого небесного склепіння хмари. На деревах і кущах розпускалися листки й квітки.

На острові Ріальто, де й узимку ні на мить не втихомирювалося кипуче ділове життя, настав час готуватися до далеких мандрівок.

Кораблебудівники вбивали останні цвяхи в торговельні каравели, спорудження яких було розпочато в минулому році. Весною або влітку ці кораблі мали вперше вийти в море з ескадрами республіки. Щороку збільшувалася кількість суден, які під венеціанськими прапорами із золотим левом вирушали в усі кінці світу, і що далі, то дужче зменшувався вплив найнебезпечнішої суперниці — Генуї. Чотири ескадри привозили в Венецію товари з Індії, Греції, Палестіни, Сірії, Єгипту, Африки та країн, розташованих по узбережжю Чорного моря. З Венеції ці товари розвозили по всій Європі.