Марко Поло, поминувши низку возів і тварин, підійшов до нещасних.

— Що це за люди? — спитав він пекаря.

Той глянув на багато зодягненого пана нестямними очима.

— Це в'язні, відпущені на волю милістю його імператорської величності, — сказав Лі. І враз, втративши самовладання, закричав: — Хай він живе сто тисяч років… Щастя й благословення на його голову!

На плече йому заспокійливо лягла кістлява рука. Весь натовп, схлипуючи, крикнув:

— Сто тисяч років!

І той крик пролунав, як жорстоке глузування з самих себе…

На швидких конях під'їхав загін поліцаїв. Погоничі на возах підняли свої батоги і натягнули поводи. Колеса покотилися по дорозі, задзвеніли дзвіночки, торговці й ремісники з похмурими обличчями повернулися до своїх майстерень і крамничок.

Тепер Марко почав розуміти усю безмовну велич китайського вченого, який служив імператору заради того, щоб якось пом'якшити долю свого пригнобленого народу.

«Ваша величність, ви наказали через кожні три роки відчиняти в'язниці і звільняти в'язнів з невеликою провиною».

Але ж чому Ахмед застерігав його від Хіу Хенга?

Життя при дворі хана Кублая було повне таємниць і прихованої боротьби за владу, яку вели з посмішками на обличчях.

Саїд швидко забув неприємну зустріч. Він не думав також і про помсту пекарю, котрий колись так непоштиво говорив про Ахмеда. Ні, він тепер зневажав дрібні шпигунські справи. Є кому без нього стежити за різними обідранцями. Тепер Саїд став майже паном. Та й справді: може, мине небагато часу і Ахмед за вірну службу дасть йому якусь теплу посаду.

Рожеві промені призахідного сонця танули в холодній блакиті. Над будинками здіймався дим. Рипів сніг під ногами.

На подвір'ї сидів сліпий хлопець і грав на бамбуковій сопілці.

Дні при дворі великого хана були схожі на барвистих метеликів, що бездумно пурхають по садах і квітниках. Придворна служба геть заполонила увагу

Марко, тому він мало бував у своїй чудовій садибі, відокремленій від гомінкої вулиці трьома дворами. В тінистій альтанці любила подовгу сидіти Ашіма.

Грюкнули двері. Це прийшов додому Марко. Він не помітив її. Ашіма пройшла по траві до басейну з золотими рибками, розташованого посеред двору. Біля води ріс кущ жасмину. Чого б їй не прикрасити волосся квітами? Вона стала навколішки на край басейну і глянула в воду.

Раптом дівчина почула якийсь шум і здригнулася. Вона швидко схопилася і побігла назад в альтанку. Серце в неї калаталося так, ніби її спіймали на чомусь поганому.

Може, їй піти в кімнату? Полуденне сонце пекло немилосердно. Вітер ані кине.

Марко ніби й не помітив, що дівчини немає на подвір'ї. Якийсь чужий, охоплений неспокійною діловитістю, він швидко пішов у будинок. Хтозна, про що він зараз думав. Ашімі здавалося, ніби він зовсім змінився останнім часом.

При дворі великого хана весь час влаштовували бенкети. Імператор подарував Марко вишитий золотом костюм. Він був оздоблений перлинами і коштовними каменями. «Ціна йому — п'ятнадцять тисяч бізантін[18], — пояснив Марко дівчині. — Ти лиш глянь, Ашіма, такого вбрання не носить навіть дож Венеції. За нього можна купити цілий корабель!» Звичайно, розкіш імператорського двору трішки засліпила його. Де вже йому було помітити дві білі квітки жасмину в чорному волоссі дівчини!

Напевно, сидить зараз у своїй кімнаті і записує все, що побачив і почув при дворі імператора. Або, схилившись над книгами, вивчає татарську чи уйгурську мову. Кажуть, що кунгуратський народ віддав на службу імператорові тисячу найкрасивіших дівчат, дочок князів та інших родовитих людей. Коли хто-небудь з сановників забажає взяти собі жінку, він звертається до імператора з проханням. Якщо імператор ставиться до нього прихильно, то віддає йому одну з цих юних красунь та ще й з великим посагом. Так його величність дбає про своїх вельмож.

А хіба вона, Ашіма, гірша за дівчат кунгуратського народу? Дівчина провела пальцем по лобі й носі і торкнулася красивих губ.

Вона сиділа в альтанці і мріяла. Якби хто-небудь спитав її: «Що було найкращого в твоєму житті?» вона знала б, що відповісти. Не щось велике, особливе, не коштовні прикраси з діамантів і перлів. Ашіма нічого не знала про страшну небезпеку, яка загрожувала Марко того весняного вечора в Канчоу. Тому ніщо не затьмарювало її прекрасних спогадів про ту вечірню розмову з Матео і Марко. Коли Ашіма розповідала казку про дивовижного коня та синів індійського короля, вона вперше відчула себе вільною від похмурих тіней минулого.

Вона запам'ятала кожне слово. В кімнаті було темно. Вугілля перегоріло, і в металічній жаровні лишився тільки білий попіл. «Якби ти мала чарівного коня, — сказав їй тоді Марко, — ти б вмить покинула нас». «Похолодало. Ти змерзла, донечко», згадується їй стурбований голос Матео. Але Марко раптом каже: «Я одвезу тебе в Куньмін, Ашіма. Коли ми дістанемося до двору великого хана, я попрошу в нього дозволу поїхати через Китай. Ми вирушимо всі разом: Матео, ти і я».

Це, мабуть, туга за домівкою ятрить їй серце. Ось уже кілька років вони прожили у великому, гомінкому місті, а він і досі ще жодного разу не обмовився про те, що одвезе її в Куньмін. Ох, вона й сама добре не знає, чого їй бажається. Може, вийти зараз з альтанки і заспівати пісню? Або нарвати лугових квіток. І те добре й те. Але все ж таки найкраще лишитися в альтанці. Своїм співом або навіть своєю появою вона може перешкодити Марко, а цього їй ніяк не хотілося. Можливо, він зараз знову готується до якогось бенкету чи прийому при дворі імператора. Раптом вона почула його оклик:

— Ашіма, де ти?

Їй здалося, що в голосі Марко прозвучала турбота. Ашіма сховалася в затінку і стала вичікувати. Хіба ж вона може так раптово вийти на яскраве сонце? Хіба ж вона не стомилась? Очі її майже заплющилися. Мабуть, він уже стоїть біля дверей і нетерпляче чекає на неї.

— Ашіма!

Марко швидким кроком зайшов до альтанки. Дівчина сіла на лавку і поклала на коліна руки. Він закрив собою весь отвір.

— Ти заквітчалась, Ашіма. Як тобі личить це!

— О, я була трохи заснула. Ви вже давно дома, Марко?

Ашіма від хвилювання не наважувалась глянути на нього. Він помітив квіти. Гаряча радість залила рум'янцем її щоки. Але, звівши на нього очі, дівчина помітила, що думки його вже далеко звідси.

— Ходімо швидше в кімнату, — мовив він. — Матео піде разом зі мною до імператора. Імператор чекає нас.

Ашіма пішла з ним садом до будинку. По дорозі вона вийняла з волосся квітки жасмину й кинула їх у воду. Її було байдуже, в якій справі Марко й Матео підуть до імператора; адже вона й гадки не мала, що йдеться про її долю.

Дві квітки жасмину плавали на воді в басейні. Трави і квіти чекали нічної роси.

Марко вперше був присутній на таємному засіданні Тайї, верховної судової палати, яка, крім того, ще здійснювала керівництво армією. До Тайї входило дванадцять татарських князів. Вони вносили на розгляд імператора пропозиції про призначення і заміщення воєначальників, про нагороди, переведення військ з однієї провінції в іншу, а в дні війни були йому за радників. Крім членів Тайї на засідання з'явились Ахмед, Хіу Хенг, астролог, один командир сотні, Марко й Матео. Хан Кублай дозволив усім сісти на подушки.

Татарські князі тісним півколом оточили імператорський трон, посідавши спинами до інших присутніх. Слуги почали безшумно розносити кумис, молоко й рисове вино. Імператор помахом руки підкликав до себе широкоплечого, голомозого командира сотні, татарина з племені кереїтів.

— Ну, розповідай, що ти бачив і чув у Ціпангу. Говори все, що знаєш.

Голомозий почав:

— Ваша величність, безсмертний і наймогутніший володар світу, повелитель країн від сходу до заходу сонця, імператор великої імперії Китай, послали хана Онка і Єке Черена на острів Ціпангу, що лежить у Великому океані. Як ви наказали, ми вирушили на кораблі — хан Онк і Єке Черен, перекладач і сто вояків, — щоб домогтися покори чужого володаря і взяти з нього данину.