— Гаразд, пане!

Довгасте обличчя П'єтро Бокко із зціпленими губами і красивим чолом було похмурим і рішучим. Тепер уже не лишалось шляхів до відступу. Він вийняв гаманець і відлічив двадцять п'ять дукатів.

— Решту двадцять п'ять одержиш після виконання мого доручення.

Він схилився над столом і тихо назвав ім'я хлопця. Луїджі байдуже згріб гроші в кишеню і хутко покинув кімнату.

Тендітна дівчинка з чорним волоссям мешкала з своїми батьками в невеличкому дерев'яному будиночку, оточеному садочком. Не часто випадало їй бути вільною протягом другої половини дня. Роботи вдома було багато. Батько її, майстер склодувної майстерні, працював з ранку до ночі. Коли він повертався додому, то сідав за стіл і задумливо розкладав перед собою проби дзеркального скла, звіряв їх при світлі свічки, вивчав, як вони віддзеркалюють навколишні речі. Він розмірковував, як зробити ще кращими й досконалішими муранські дзеркала, котрі користувалися скрізь великим попитом і високо цінувалися навіть візантійським імператором.

Кожне дзеркало мало для нього свою душу. Одне було брехливим і фальшивим, друге — чесним і правдивим, трете — пихатим і холодним, як пещений панич. Відрізнялися вони одне від одного, головним чином, тим, як у них відбивались лінії й кольори обличчя. Одне дзеркало підлещувало, друге непідкупно показувало найменшу зморшку, трете виблискувало красою і водночас забирало людську теплоту.

Батько Джіаніни хотів зробити таке дзеркало, яке б відтворювало не лише зовнішні риси лиця, а й те, що вдихнуло в нього життя. Він був від природи тихою, задумливою людиною і не любив багато балакати. Тому, живучи поряд з дівчинкою, він нічого не знав про неї. Він ставив собі за мету вдихнути людські почуття в мертве дзеркало і водночас забував про людей, які жили разом з ним.

Мабуть, саме це було причиною бездушності й крамарської вдачі матері Джіаніни. Раніше вона була іншою. А може, на неї так вплинуло монастирське оточення. Повернувшись з роботи в монастирі або з своїх таємничих походів з листами в багатий квартал Ріальто на Великому каналі, вона не знаходила доброго слова для своєї доньки. Тільки й шукала приводу, щоб полаяти її. А коли була в поганому настрої, то навіть била дівчинку або погрожувала віддати її в служниці. Ось уже рік вона вимагала від свого чоловіка дозволу на це. Але той і досі не погоджувався.

Джіаніні минуло дванадцять років. Хоч як невесело жилося їй у батьківському домі, вона не втрачала своєї дитячої життєрадісності, була запальною і пустотливою.

І Джованні, що жив з батьками по-сусідськи, часто чув, як вона співає під час роботи. Її спів нагадував пташиний щебет. Але вночі дівчинка лежала на ліжку і ніяк не могла розібратися в питаннях, що поставали перед нею. Тоді вона часто починала ні з того ні з сього плакати. Таким було життя. Світло й морок межували в ньому. Зараз Джіаніна сумна, а там, дивись, уже й засміялася. В її маленькому серці знаходилось місце для всього, чим тільки багатий світ: для сонця і тіні, для золота й жебрацького лахміття.

Дівчина любила ті години, які вона проводила разом з Джованні й Марко. Минуло вже вісім днів після їхньої останньої зустрічі, і вона з радістю чекала побачення. Але Марко повідомив, що зможе приїхати до них лише в кінці наступного тижня. Отже, треба було ждати ще десять днів.

Якось увечері мати прийшла додому раніше, ніж завжди. Ледве переступивши поріг, вона привітно покликала Джіаніну, яка саме рвала в саду абрикоси.

— Ходи-но сюди, доню! Постав кошика в куток і сідай. Я хочу тобі щось сказати.

Джіаніна здивовано глянула на матір. Що трапилось? Може, мати така рада, бо одержала від когось дуже щедру винагороду? Батька ще не було вдома. Абрикоси стояли біля скрині, і здавалося, що то не абрикоси, а маленькі золоті м'ячики. Їхній приємний запах виповнював усю кімнату. Раптом у дівчини з'явилося почуття, що вона зараз дізнається про щось неприємне, таке, чого вона вже давно чекала із таємним страхом.

— Я була у месера Кельзі, доню. Оце тільки що від нього. Добрий, великодушний чоловік! Глянь, він одразу ж дав мені наперед п'ять цехінів.

Мати поклала на стіл гроші і впилася в них жадібними очима.

— Добрий, великодушний чоловік, — тихо повторила вона ще раз. — Ти підеш до нього наймичкою! — промовила вона раптом уже іншим голосом. — Отримаєш, донечко, красиву сукню. Месер Кельзі обіцяв бути дуже добрим до тебе. Ти що ж — зовсім не рада? Невдячна! Твоя мати мотається з ранку до ночі, щоб прогодувати тебе, а ти сидиш, як пень! Язика в тебе відібрало, чи що?

Мати метушливо бігала по кімнаті, не дивлячись на доньку.

Дівчинка непорушно сиділа на стільці. Тільки що вона рвала абрикоси і раділа тому, що сяяло сонце, шелестів вітер у листі і все в саду аж буяло. Будинок, сад, безліч дзеркалець у кімнаті, спів Джованні в сусідньому садку, щасливі години з друзями — скоро все це буде лише чудовим спогадом.

— Ой мамо! — заплакала дівчинка. — Хіба ви не знаєте, що месер Кельзі б'є своїх служниць? Месер Кельзі — лиха людина. Всім це відомо!

— Не кажи дурниць, дівчино! — сердито гримнула мати. — З завтрашнього дня месер Кельзі — твій хазяїн. Не спробуй говорити про нього щось погане!

Коли додому прийшов батько, між ним і матір'ю зчинилася гостра суперечка. Але вона тривала недовго, — мати таки наполягла на своєму.

Батько приніс додому дзеркало надзвичайної краси, і йому думалось, що тепер він уже недалеко від мети. З допомогою особливого точила він сподівався надати йому чудового блиску, щоб можна було віддзеркалювати найніжніші кольори і відтінки.

— Зрештою, повинна ж дівчина коли-небудь братися за роботу. Чим раніше, тим краще. Месер Кельзі й справді дуже цікавиться нею. Добрий, великодушний чоловік! Ох, П'єтро, ось же стоять абрикоси! Їж, їж!

— Де вона? — обірвав батько жінчину балаканину.

— Де ж вона може бути? Там, у Джованні, ледащо!

— Поклич її!

Мати насторожилась. Це вже звучало, як наказ.

Давно вона не чула від свого П'єтро такого тону. Жінка побігла в сад і почала гукати доньку.

— Джіаніна, Джіаніна! Де ти? Ходи-но сюди! Батько хоче поговорити з тобою!

— Вона йде вже, сусідко! — Над живоплотом з'явилось добродушне обличчя каменяра Ернесто. — Не будь до неї дуже суворою, Єлена! — сказав він.

— Не суньтеся в чужі справи! — відрубала мати Джіаніни.

Дівчинка пролізла крізь живопліт і, витираючи сльози, підійшла до матері. Все сталося так раптово, що вона навіть не встигла отямитись.

Батько чекав на неї з непорушним обличчям і, коли вона зайшла до кімнати, глянув на неї спокійним, допитливим поглядом.

— Ти плакала, донечко? Але ж це не так страшно. Мусить же колись скінчитись дитинство.

Джіаніна обняла батька і гірко заплакала. Він міцно пригорнув її до себе.

— Не плач, донечко! Не плач!

Коли вона трохи заспокоїлась, батько розповів їй про своє власне дитинство.

— Мені було десять років, коли я пішов до склодувної майстерні. Важка робота випала мені, донечко. Але ж ти знаєш, що твої бабуся й дідусь були бідними рибалками, і кожне сольдо було їм дороге. Біднякові гірко дається хліб. Ось так і тепер. Ти вже велика дівчина, тобі дванадцять років, та й гарна ти, як троянда. Поглянь на себе в оце дзеркальце. Ну, що скажеш?

Побачивши в дзеркальці своє заплакане обличчя, Джіаніна мимохіть засміялась.

— От вона й знову сміється, — сказав П'єтро дружині.

У матері потеплішало на серці.

— Ти тільки й знаєш, що свої холодні дзеркала, — мовила вона, витираючи рукою очі. — Всю душу їм віддав. — І одразу ж звернулась до Джіаніни: — Коли будеш вільна, можеш завжди відвідувати Джованні! Ох, боже, зовсім забула!.. Треба ж овочів нарвати… — І вона квапливо подалася на город.

— Доню, мама не хоче тобі зла. Все буде гаразд.

Джіаніна ще тримала в руці дзеркало.