Марко кілька разів без діла проходив коридором в інші кімнати, хоч йому туди й не треба було. Адже батько кожної хвилини міг вийти од себе і покликати його. Що ж, він не дуже поспішатиме на його поклик.

Та двері не відчинялись. Ніколо Поло сидів біля столу і, поклавши голову на руки, міцно, спав. Втома, нарешті, здолала його, витіснивши з голови всі важкі думки.

— Тебе гукає батько! — сказала раптом Джіаніна.

Марко почервонів. Він ще на кілька хвилин затримався біля столу, гортаючи книгу, але вже не бачачи її. Слова Джіаніни ніби луною відбились у нього в серці: «Тебе гукає батько». Марко зовсім втратив відчуття часу. Можливо, зараз ранок, а може, й обідня пора. Нарешті батько згадав про нього. Марко поставив на полицю книгу.

— Ну, тепер тут усе в порядку, — мовив він. Ніколо Поло сидів біля столу.

Вони глянули один на одного.

«Він дуже схожий на мене, — подумав батько, — напевно, в молоді роки я був точнісінько таким».

«Він схожий на розбійника, — в свою чергу подумав син. — Отаким і я буду колись».

На обличчі Ніколо Поло з'явилась посмішка.

— Я добряче заснув після відвідин П'єтро Бокко і нічого не чув. Ну, давай поговоримо. — Він не хотів зізнаватись собі, що ясні, запитливі очі сина викликають у нього неясне почуття остраху, — Дядько розповів мені, що ти був справжнісіньким бродягою, — сказав він різкіше, ніж сам того бажав.

Марко нічого не відповів йому.

— Ти пропускав заняття, цілими днями блукав десь з дітьми ремісників. Він сказав також, що ти завдавав дуже багато прикростей своїй матері… Це правда?

— Правда, — відповів Марко, йому здалось, що всі його надії були даремними. — Це так… Але він хотів заперти мене в монастир. — Хлопець похмуро дивився поперед себе.

— Месер Бокко сказав мені, що просто не знав, як з тобою бути…

— У нього недобрі очі, — заперечив Марко. — Він тримав мене, немов бранця… — Гнів розв'язав хлопцеві язика. — Можете спитати Паоло, або капітана Матео, або Джованні! — Його обличчя палало від хвилювання, і слова швидко злітали з вуст. Він щиро казав усе, що спадало йому на думку. Нарешті він міг говорити, не боячись, що його не зрозуміють. Батько сидів перед ним, і по його мовчазній зосередженості й по ледь вловимій посмішці Марко здогадувався, що він пройнятий до нього співчуттям і теплотою.

Ніколо Поло, чоловік розумний, збагачений життєвим досвідом, умів з першого погляду розрізняти правду від брехні. Він схвильовано встав з свого місця, обняв сина за плечі і підійшов з ним до вікна. Ось він, нарешті, знову дома. Поруч стоїть його син, котрий зріс без належного догляду. В ньому живе — батько відчув це по його схвильованій розповіді — багата фантазія, але він не позбавлений і здорового глузду, з допомогою якого уміє тримати свої мрії в руках.

Ніколо Поло глянув на подвір'я і на сусідні будинки. По небу пливла сіра хмарина. Пустотливий вітер підхопив її і почав шматувати, аж доки сірі барви не поблякли й не злилися з кольором неба.

— Ти хотів податися в Дамаск? — спитав батько. — Лише для того, щоб врятуватися від монастиря?

Марко замислився, шукаючи в думках найповнішої відповіді.

— Мені завжди хотілося вирушити в чужі краї, геть звідси. Це засмучувало маму. Вона сердилась, коли я казав про свої наміри… Я сподівався зустріти вас.

Того ж дня Ніколо Поло поїхав з сином на кладовище і відвідав могилу дружини. Повернулися вони додому тільки пізно ввечері. Батько був мовчазний, заглиблений у свої думки. Їх чекав Мафіо Поло. Кремезний, добродушний, гомінкий, він немов заповнив собою усю кімнату. Дізнавшись, якої тяжкої втрати зазнав брат, він вирішив нізащо не залишати його на самоті з гіркими думками.

Марко одразу ж відчув прихильність до дядька, тим паче, що той, бажаючи розважити брата, охоче відповідав на запитання племінника і весело описував пригоди, яких вони зазнали при дворі великого хана.

Марко був ладен слухати дядька до ранку. Спати він пішов аж ген за північ.

Мафіо й Ніколо Поло ще довго радились, що їм робити далі. По дорозі від папського нунція в Венецію вони твердо вирішили розповісти про свої дивовижні пригоди лише небагатьом найближчим друзям. Теобальдо ді-Вісконті пообіцяв їм повідомити, чи посилатиме він до великого хана вчених людей, чи ні. Напевне, братам Поло доручать очолити цю нелегку мандрівку.

Мафіо Поло вже минуло сорок п'ять років, але він мав чудове здоров'я і був готовий вдруге вирушити в дорогу.

Але що збирається робити його брат? Ніколо думав про розмову з сином. В жилах хлопця текла неспокійна кров батька і дядька. Для нього мандрівка була б здійсненням найзаповітніших бажань. Та чи не надто молодий він для такої небезпечної справи? Батько згадав татарського офіцера, який мав супроводити їх, але після дводенної мандрівки тяжко захворів, згадав про нестерпну спеку, про верблюдів, які байдуже брели пустелею повз білі скелети, що траплялись на жовтому піску, про напад у горах, який мало не коштував їм та їхнім охоронцям життя, про тисячі небезпек, які скрізь чатували на них.

— Він ще надто молодий, — сказав Ніколо братові. Раптом двері тихенько відчинилися, і до кімнати зайшов Марко в нічній сорочці.

— Пробачте, тату, — сказав він. — Я хочу щось запитати дядька.

Брати весело глянули на нього. Але Марко серйозно запитав:

— Дядьку, ви казали, що кожен, хто наближається до великого хана, мусить цілувати перед ним землю.

Мафіо ствердно кивнув головою.

— Ви теж це робили?

Мафіо засміявся.

— Звичайно! Не могли ж ми бути неввічливими.

Наморщивши чоло, Марко вийшов з кімнати.

— Він трохи замолодий, — сміючись, мовив Мафіо, — але душа в нього не з лопуцька.

Поки Марко жив під владою месера П'єтро Бокко, йому здавалося, що дні тягнуться старечою ходою. Тепер вони спливали, як вода в сріблястому струмку, що тече по розкішній красивій місцині. Знову, як і колись, Марко, Джіаніна та Джованні в недільні дні блукали по острову. Про минуле вони майже не згадували. В них тільки й розмови було, що про майбутню велику подорож Марко. Тепер це вже була не якась там нездійсненна мрія. Ніколо Поло сказав синові, що візьме його з собою, коли дядько погодиться на це. Зрозуміло, Марко в ту ж мить кинувся до Мафіо і без особливих зусиль переконав його, що ніяк не можна відмовлятися від такого цінного помічника.

Тепер у житті Марко з'явилася ясна мета. Проминуло літо, осінь, і настав новий рік. Марко завжди був з батьком і Мафіо, коли вони займалися своїми торговельними справами. Це дало йому змогу глибше познайомитися із мистецтвом торгівлі й одержання зиску. Два рази на тиждень він, за бажанням батька, відвідував школу, в якій учені й сенатори навчали учнів, переважно з багатих і родовитих сімей, світських наук — математики, астрономії, географії, вчення про державу та іноземних мов. Марко вчився добре. Знав, що ці знання стануть йому не раз у пригоді під час їхньої великої подорожі.

Якось увечері Ніколо Поло покликав до себе сина. Це анітрохи не здивувало Марко. Останнім часом вони частенько сиділи разом у батьковій кімнаті. Ніколо й Мафіо розповідали про дивовижні пригоди в країні великого хана, а Марко — про матір і про все, що його хвилювало. Брати вже знали, як ставився до хлопця месер Бокко, і тому рішуче відхиляли його намагання зблизитися з ними. Марко не розповів їм тільки одного: про замах, вчинений на нього влітку 1268 року. Він і сам не розумів, чому досі мовчав про це.

Не дуже радісно було на серці в Мафіо й Ніколо, коли вони звеліли служниці покликати Марко. Обоє прийшли до висновку, що Марко виховується не так, як слід. Вони виконували найменше його бажання і прямо-таки танцювали під його дудку. Особливо не подобалася їм дружба хлопця з дітьми ремісників.

Хлопець весело ввійшов до кімнати, його трохи здивувала серйозність батька і дядька, однак це не зіпсувало його настрою. Він чемно вклонився і сказав: