— Його величність найсвітліший король Бадахшана зволить цікавитись, чи в вашій країні всі люди такі високі на зріст, як ви?

— Є великі, є й маленькі. Але таких заввишки, як я, славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, небагато знайдеш у всій Венеції.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, чому славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, прибув у королівство Бадахшан?

Матео крадькома роздивлявся обличчя володаря. Воно було хитре, а в куточках рота ховалась ледь помітна посмішка. Придворні перешіптувались між собою.

— Я подорожую з трьома славнозвісними венеціанськими купцями в Китай, до двору великого хана. В дорозі до мене дійшли чутки про величезні багатства і благородство його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Кажуть, що на горі Сікінан є рубіни завбільшки з голуб'яче яйце, і такі красиві, що з ними не може зрівнятися ніщо в світі.

На обличчі короля ще виразніше проступила посмішка.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, де славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, навчився так брехати? Його величність найсвітліший король Бадахшана звертає твою увагу на те, що через п'ять хвилин ти втратиш голову.

Матео байдуже дивився поперед себе і мовчав. В залі запала мертва тиша. Король бавився золотою китицею, що звисала з пурпурної скатертини. На його плащі виблискували рубіни.

Через кілька секунд він звернувся через перекладача до Матео з новим запитанням:

— Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, чому ти не відповідаєш?

— Я думаю, як мені доведеться їхати без голови до двору великого хана.

По залі пробіг тихий гомін. Король голосно зареготав і ляснув себе по товстих стегнах. В ту ж мить придворні теж зареготали. Король раптом спохмурнів, і всі в залі замовкли. Тільки в кутку якийсь хлопець продовжував хихотіти. Всі з обуренням повернули до нього голови.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана наказує славнозвісному капітанові Матео, власникові чорної барки, перед стратою пообідати з його величністю найсвітлішим королем Бадахшана.

Король плеснув у долоні. Чотири чорні раби внесли вкритий червоним оксамитом паланкін, на якому сяяли прикраси з рубінів.

Його величність найсвітліший король Бадахшана встав з свого трону і сів у паланкін. Придворні — а попереду всіх спантеличений Матео — посунули за королівським паланкіном.

— Краще б ти бігав, товстун, — пробурмотів Матео, — тоді б з тебе був зовсім пристойний король.

Проминувши кілька кімнат, вони зайшли у велику залу, де вже було накрито до обіду стіл. Король наказав Матео сісти на подушці праворуч себе. Слуги почали вносити безліч їжі та всіляких напоїв.

Король їв страшенно багато. З рота в нього капав жир. Потім він підняв золотий кухоль і, з насолодою відригнувши, випив вина.

— Чудовий був би з тебе король, якби ти менше їв і менше пив, — пробурмотів Матео і взявся за їжу.

Трохи поївши, він відригнув так гучно, що аж його сусід праворуч з переляку випустив фазанячу ніжку. Потім він одним духом випив великий келих вина. На обличчі короля з'явилась доброзичлива посмішка.

— Ти був би зовсім пристойним королем, якби мав на плечах мою голову, — пробурмотів Матео.

Коли король пив, придворні теж мусили випивати свої келихи. Матео дивувала витривалість короля, який міг, не п'яніючи, спорожнити стільки чарок. Один за одним падали під стіл сп'янілі придворні, що викликало кожного разу у найсвітлішого короля нестримний регіт. Слуги брали нещасних за барки і, як мішки, витягали з зали.

Матео був у доброму гуморі. Він уже втратив відчуття часу і забув про своє небезпечне становище. Поруч лежав п'яний перекладач. Слуги виносили останніх вельмож; його величність, розливаючи на килим вино, виспівував диких пісень.

— А ти веселий король, товстун, — ревів Матео. — Це говорить тобі славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки. — Він знову налив і випив. Обличчя його королівської величності ніби танцювало в нього, перед очима і здавалося йому велетенським. До його слуху долинав громовий регіт. Миготіли свічки й рубіни, вся зала була заллята червоним світлом. Матео, похитуючись, піднявся, зробив непевний крок і впав на руки слуг.

Прокинувшись, Матео ніяк не міг збагнути, ніч надворі чи день. Голова в нього гуділа, нагадуючи про дику п'янку. Він знову сидів у темній, без вікон комірчині і, сповнений глибокого каяття, думав про свою безглузду поїздку до гори Сікінан. Життю його скоро кінець. Прощай, маленька Ашіма, тримайся тільки за Марко. Якщо Матео не повернеться, він зуміє захистити тебе.

— Славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, сів у калюжу, — гірко посміхнувшись, сказав він.

Минуло кілька годин. Нарешті Матео почув кроки. Грюкнув засув. До кімнати ввійшли два вояки і перекладач, блідий, мов крейда. Надворі, тримаючи за поводи коней, стояли солдати. Матео здивувався, побачивши там і свого осідланого коня. Що це мало значити? Чи не думають вони відтяти йому голову десь у лісі? Його пройняв ще більший подив, коли солдат віддав йому меча.

Перекладач хрипко промовив.

— Його величність найсвітліший король Бадахшана звелів передати славнозвісному капітану Матео, власнику чорної барки, оцей гаманець з рубінами як подарунок од його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Якщо ж ти ще раз з'явишся біля гори Сікінан, його величність накаже вирвати тобі нігті, потім відрубати пальці, відтяти руку, відрізати вуха й ніс, виколоти очі і нарешті, так сказав його величність найсвітліший король Бадахшана, тупою, іржавою шаблею відсікти голову.

— А ти непогано завчив своє доручення, — вражено пробурмотів Матео.

Перекладач віддав йому мішечок з рубінами і вклонився.

— Прощавайте, чужинець, — прошепотів він. — Ніколи більше не з'являйтесь у цих місцях. Ви — перша людина, якій вдалося врятуватися од смерті. Хай благословить вас аллах!

Матео скочив на свого коня і пришпорив його.

— Швидше тікай звідси, славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, поки товстопузий диявол не додумався відрізати тобі пальці, руку, ніс, вуха й голову.

Матео галопом вилетів за ворота. Позаду лишились гора Сікінан, пагорб з замком, що нагадував велетенський пиріг, неясний, мов сон, спогад про громовий регіт могутнього товстуна й оте жалюгідне хихотіння хлопця в кутку.

Марко повертався до свідомості. Ось до його слуху звідкись здалеку долинув голос:

— Тепер він лежить зовсім спокійно, Мафіо.

Марко намагався збагнути зміст слів: «Тепер… він лежить…» Це була важка справа. Як не напружував він увагу, але ніяк не міг упіймати останнього слова. Воно провалювалось кудись у безпросвітний морок.

На його чоло лягла чиясь рука, легка й холодна. Марко розплющив очі. Перед ним було чуже дівоче обличчя.

— О пане, гляньте! — вигукнула дівчина.

Над ним схилився батько.

— Хвала небу, він опритомнів, Мафіо! Ти мене бачиш, Марко? Ти впізнаєш мене? Він кивнув головою! — сказав Ніколо Поло і тихцем витер з очей сльозу. — Ти помітив, Мафіо? Він мене впізнав. Ашіма, принеси йому молока і синього порошку!

Марко ворухнув губами, його мучила спрага і страшна втома. Батько підвів його за плечі, і Ашіма влила йому в рот молока з синім порошком.

Після цього він міцно заснув.

Коли пізно ввечері прокинувся, дівчина сиділа біля нього. Вона була сумна і задумлива.

— Ашіма! — тихо покликав він. — Чому ти така зажурена?

— Ви проснулися, юний пане? Як ви себе почуваєте? — На мить її обличчя опромінилось радісною посмішкою. — Принести вам що-небудь поїсти або попити? Ой і зрадіють ваш батько й дядько!

— Котра зараз година, Ашіма?

— Дуже пізно, юний пане. Скоро північ. Я принесу вам поїсти. А тоді розбуджу панів. Вони наказали мені негайно будити їх, як тільки прокинеться юний пан.