Купці низько вклонилися.

На обличчі Абаки не поворухнувся жодний мускул. І тільки в його очах спалахнули зрадливі вогники. Ці білі собаки вирішили зірвати його плани. Він прекрасно розумів їхню хитру гру. Але їхні розумно підібрані слова все ж таки примусили його відповісти байдужим і ледь насмішкуватим голосом:

— Ви послали листа великому хану? Ви могли б цього й не робити. Його вже й так сповістили про ваше прибуття.

— Це тільки коротка депеша, о благородний пане! — докинув Мафіо. — Пробачте, що ми спочатку не порадились з вами. Ми просто не наважилися турбувати вас такою незначною справою… Але зараз ми хочемо просити у вас великодушної допомоги, бо наші серця охоплені глибокою тривогою і неспокоєм…

Абака зберігав холодну байдужість. Бавлячись, він кинув гаманець з перлинами на широке сидіння крісла, потім знову зважив його на долоні.

— Ну, кажіть, — промовив він. — Але не забувайте, що мене чекають важливі справи.

Ніколо Поло примружив очі.

— Мені важко, благородний пане, говорити про такі речі… Ви знаєте, що мене супроводжує мій син. Поки ми з вашого дозволу подорожували по вашій країні, хтось хотів убити його…

— Вам привиділося, — сказав Абака.

— Ось цим кинджалом, пане! — Ніколо Поло витягнув з-за пояса кинджал. — На нього напали вночі в саду.

Брови Абаки грізно зійшлися на переніссі. Він намагався прочитати на обличчі Ніколо Поло, чи знає той про справжню причину замаху, однак не знайшов там нічого, окрім батьківської турботи про сина і вимогливого прохання допомоги.

— Дайте мені зброю, — протяжно мовив він. — Я накажу відшукати злочинця. Мої солдати охоронятимуть вас.

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

— Дякуємо вам, благородний пане! — сказав Ніколо Поло.

Брати стали навколішки, тричі вклонилися і вийшли геть.

Щойно зачинилися за ними двері, як на порозі з'явився секретар, чекаючи наказів володаря.

— Саїд одержав свою кару?

— Ще ні, пане!

Раптом Абаку знову охопив гнів.

— Поклич слугу! — закричав він, — Я більше не можу дихати цим повітрям. Нехай він обкурить кімнату.

Слуга помахав кадильницею з ладаном. Відіславши слугу, Абака наказав:

— Нехай увійде Саїд!

Секретар вклонився і хутко побіг виконувати наказ володаря.

У Саїда аж коліна тремтіли, коли він заходив до кімнати. Він упав перед Абакою.

— Ось, дурню, твій кинджал!

Саїд не зважувався доторкнутися до зброї, доки Абака не наказав йому різким голосом:

— Бери!

Несміливим поглядом обмацавши обличчя Абаки, Саїд схопив кинджал і встромив його собі за пояс.

— Сьогодні ввечері ти вирушиш у дорогу! Будеш їхати день і ніч! Я дам дощечку з своїм підписом, щоб тобі давали найпрудкіших коней. Вночі бігуни освітлюватимуть тобі шлях палаючими смолоскипами.

У вухах Саїда змовницький голос Абаки звучав, як чудова пісня.

— Ти повезеш важливе повідомлення! Ніхто не повинен його бачити. Ніхто не повинен його знати. Чуєш? Інакше — смерть… Ти їхатимеш день і ніч. Ти — посланець з соколиним пером. Ніхто не зважиться затримати тебе, доки ти не віддаси цього листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда… — Голос Абаки знову набув звичної інтонації:. — Зрозумів мене?

— Доки я не віддам листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда, — віддано повторив Саїд.

— На нього чекає Селім, — озвався від дверей секретар. — Він ще одержить свою кару?

— Сімнадцять ударів дурневі, — сказав Абака. — Хай не дуже б'є, щоб він сьогодні ж увечері міг вирушити в дорогу.

— Ти собака, Селім, бив мене з усієї сили! — люто пробурмотів Саїд, обмацуючи зранену спину. — Ось зачекай, повернуся я!

Дужий Селім тільки засміявся.

— Біжи, Саїд, — гукнув він. — А то моя палиця ще раз потанцює по твоїй спині!

Коли настав вечір і секретар віддав Саїду запечатаного листа й дощечку з соколиним пером, той одразу ж забув про біль. Він сховав листа за пазуху, повісив на шию дощечку і бігцем подався до поштового двору, що містився біля головних воріт міста. Це було просторе приміщення, в якому значні подорожні могли знайти все необхідне. В стайнях завжди стояли напоготові чотириста добрих коней до послуг ханських посланців. В державі великого хана було більше десяти тисяч таких поштових дворів з двомастами тисячами коней. Хан Куб-лай заклав їх навіть у гористих місцевостях, далеко від великого шляху, де не було ні сіл, ні міст. За його наказом тисячі родин покинули насиджені місця і поселилися біля поштових дворів, щоб обслуговувати ханську пошту. Так тут виникли села, з'явились оброблені поля й безкрайні зелені луки.

Від Камбалі в усі провінції ханства пролягли великі дороги, по яких, на відстані двадцяти п'яти — тридцяти миль один від одного, було розташовано поштові двори. Між ними вздовж шляху тулилися маленькі села в тридцять або сорок хижок, де жили ханські кур'єри.

Коли треба було передати звістку про повстання в якійсь провінції або про непокору якого-небудь хана, кур'єрам доводилось проїжджати верхи за день по двісті або й по двісті п'ятдесят миль. Наближаючись до поштового двору, вони ще здаля гучно трубили в ріг, щоб для них готували свіжих коней.

— Пропустіть мене! Я кур'єр намісника! — важко дихаючи, крикнув Саїд. — Що ви, дурні, не бачите? Ось у мене табличка з соколиним пером.

Вартові зніяковіло посміхаючись, впустили його досередини.

Писар занотував, якого дня і о котрій годині прибув Саїд, і наказав дати йому одного з найкращих коней.

— Тобі потрібні факельники показувати шлях до найближчого двору? — послужливо спитав писар.

Саїд встромив собі в тюрбан соколине перо, підперезався поясом з брязкальцями і повісив на шию поштовий ріжок. Одне тільки дошкуляло йому — боліла спина.

В пам'яті його все ще стояло вузеньке обличчя Абаки з міцно стуленими губами і грізно зведеними бровами, він ніби чув його голос: «Ти їхатимеш день і ніч. Чуєш? Ти повезеш важливе повідомлення. Ніхто не повинен його бачити…»

Ці слова весь час підганяли Саїда.

— Я сам знаю дорогу, — різко відповів він і, скривившись від болю, скочив у сідло, щосили стьобнув коня і помчав у темряву.

— Зачекай, Селім, ось я повернуся назад… — бурмотів він.

На його поясі видзвонювали брязкальця. Соколине перо і табличка відкривали йому всі дороги. Чи то вдень, чи вночі, чи тоді, коли сяяло сонце, чи коли туман оповивав рівнини й гірські схили — його завжди зустрічали послужливо, подавали йому найкращі страви, перед ним, посланцем Абаки, схилялися писарі й кур'єри поштових дворів.

Саїд не знав спокою. Втомлений від безперервного напруження, він засинав лише на кілька годин, пробуджений неспокійними снами, схоплювався серед ночі з постелі і галасливо вимагав факельників супроводити його до наступного поштового двору.

До Камбалі йому лишилося ще двісті миль. Він їхав на білому коні з шовковистою гривою. Яскраво сяяло сонце. Кінь летів, як стріла. На мулких рисових полях буйволи тягнули дерев'яні плуги, на ланах хвилювались хліба.

Попереду в невеличкій долинці Саїд побачив рукав якогось озера. Дорога поволі спускалася до піщаного берега. Він протрубив у ріжок, викликаючи поронника. Між двома палями на воді погойдувався великий порон. З очерету неквапом вийшов з вудочкою в руці молодий дужий чоловік.

— Швидше! — гукнув йому Саїд. — Хіба не бачиш: я посланець з соколиним пером і везу важливу звістку для самого пана міністра Ахмеда в Камбалі.

— Для Ахмеда? — похмуро мовив поронник і процідив крізь зуби так, що Саїд не міг добре розчути якусь лайку.

— Швидше! — люто повторив Саїд і кинув йому повід свого коня. — А то скажу твоєму панові!

— Сідай, ти, посланцю з соколиним пером!..

Поронник мовчки погнав порон через рукав. Кінська грива виблискувала на сонці, немов тисяча срібних ниток.

— Озеро глибоке, — сказав поронник, перестаючи гребти.

На протилежному березі по згірку проходив караван верблюдів. Тварини несли на своїх горбах прямокутні дерев'яні ящики. Гордо звівши голови, вони поважно прямували до озера. Вже було чути втомлені вигуки погоничів.