Через дев'ятнадцять днів ми прибули до одного з островів і сказали: «Ми хочемо говорити з вашим королем. Він повинен підкоритися наймогутнішому з володарів світу, великому хану Кублаю, і сплатити належну данину». Ті відповіли нам: «Пливіть далі на схід, і ви дістанетесь до великого острова, на якому володарює наш король».

Ми знову вирушили в дорогу і пливли ще кілька днів, доки не прибули в Ціпангу. Хан Онк і Єке Черен з двома вояками та перекладачем пішли до палацу володаря. Дах його палацу вкрито товстими золотими плитами. І килими всередині теж із золота. Ось що ми побачили там.

Ми поминули багато зал і кімнат, в яких стояли маленькі столики з чистого золота.

Король Ціпангу не захотів прийняти хана Онка і Єке Черена. «Нехай ідуть до Токімуна, — сказав він. — Що їм треба від мене?» Тоді ми попрямували в другий палац до Токімуна, їхнього головного міністра. Хан Онк і Єке Черен віддали йому послання вашої величності, і той одразу ж його прочитав. «Хто ви такі, що зважуєтесь звертатися до нас з такими нахабними вимогами», спитав він. Хан Онк відповів йому: «Ми посланці наймогутнішого володаря на землі, імператора Китаю. Якщо ви виконаєте його вимоги, він буде милостивий до вас. Якщо ж ні — імператор піде на вашу країну війною».

Почувши ці слова, Токімун розлютився: «Візьміть їх обох і відрубайте їм голови! — наказав він. — Інших відпустіть. Нехай вертаються і перекажуть нашу відповідь великому хану». В ту ж мить хана Онка і Єке Черена стратили. Ми швидко повернулися на корабель і залишили гавань. Ось і все, що я можу розповісти.

Голомозий упав перед імператором на підлогу.

Хан Кублай вислухав його, нічим не зраджуючи свого хвилювання. Дванадцять міністрів з пихатими обличчями непорушно сиділи на подушках, втупившись своїми розкосими, вузенькими очима у великого хана.

— Ти кажеш, що весь дах із золота? — після тривалого роздуму перепитав імператор.

— Ваша величність, я бачив це на власні очі.

Хан Кублай раптово обернувся до китайського вченого.

— Що ви скажете на це, Хіу Хенг?

— Ціпангу розташований посеред Великого океану. Війська вашої величності звикли воювати на суші.

— Ахмед, а яка ваша думка?

— Треба помститися за смерть сміливців — хана Онка і Єке Черена.

— Гаразд, — мовив імператор. — Ідіть і чекайте, що я вирішу.

Хан Кублай залишився в залі з міністрами Тайї. Всі інші вийшли в коридор і там стали чекати, тихо перемовляючись між собою.

Матео, який уже трохи навчився чужої мови, зрозумів, про що розповідав голомозий, йому вже давно набридло жити в місті та їздити з Ніколо й Мафіо Поло. І ось траплялася нагода знову вийти в море, взятись за штурвал або навіть стати капітаном.

До океану було не більше чотирьох днів дороги, але за всі ці роки Матео лише раз бачив на власні очі морське узбережжя, бухту з безліччю кораблів. Яке чудове море! Скрізь воно виблискує такими самими розкішними барвами, котить на берег прозорі хвилі, обмиває зелені острови, яких ще ніколи не бачило людське око.

Якби він не думав тоді про Марко й Ашіму, що чекали на нього в Камбалі, то пішов би простим матросом на перший-ліпший корабель. Що його тримає в Камбалі? У Венеції він міг би купити собі суденце і ще дещо до нього, бо придбав з допомогою братів Поло чимало золота.

Його тримали тут зелені острови, сподіванка на якусь повну пригод мандрівку, що вимагала мужності й хоробрості, потяг до незвичайних переживань… І тепер усе це було так близько, залежало тільки від ухвали отих пихатих татарських князів.

— Ти сказав йому, що я непоганий моряк? — вже втретє запитав він Марко.

— Я розповів йому, — відповів, посміхаючись, Марко, — що ви славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, найкращий моряк у світі.

Міністр Ахмед підійшов до Марко й Матео. Останнім часом йому вдалося завоювати прихильність Марко. Молодий Поло вважав його чесним слугою імператора і розумним державним діячем. Напруженість у відносинах між Ахмедом і Хіу Хенгом прикро вражала його.

— Імператор послухає моєї поради, — сказав Ахмед. — І ви, бег Матео, навіки вкриєте себе славою. — Він люб'язно посміхнувся.

— Щось довго триває нарада, — мовив Матео. Ахмед обернувся до Марко:

— Чи не бажали б і ви взяти участь в експедиції? А втім, ви, мабуть, більше хочете залишитись при його імператорській величності.

Марко швидко зиркнув в обличчя Ахмедові.

— Я буду робити те, що забажає його величність, — мовив він.

Ахмед схилив голову на знак своєї цілковитої згоди.

— Мені було б дуже важко, бег Поло, якби ви покинули Камбалі.

Слова Ахмеда розтривожили душу Марко. Звичайно, його не менше, ніж Матео, приваблювала сповнена пригод морська мандрівка. Але тут було про що й подумати. Ніколо й Мафіо Поло часто виїжджали з міста. Крім того, він саме замовив собі у мосьє Буше, придворного ювеліра його імператорської величності коштовну прикрасу… Камбалі — цікаве місто. Де він ще зможе так багато взнати корисного, як не тут? І чи варто бентежити свій розум золотими дахами й золотими столами?

Одного чудового дня він скаже Ашімі: «Тепер я повезу тебе в Куньмін, в прекрасне, як сонце, місто».

Напевне, дівчина гадає, що він забув про свою обіцянку. А він часто згадує той вечір, коли Ашіма сказала йому: «В Куньміні протягом цілого року цвітуть квіти».

Мабуть, вона сумує за батьківщиною, але ще не час їхати на південь. Генерал Байян, прозваний Стооким, після впертої кількарічної боротьби підкорив багату провінцію Маньї, на півдні Китаю, скинувши там короля Суня. Тепер Маньї була в руках хана Кублая. Під його владу потрапив і Куньмін. Однак не завадило б трохи зачекати, поки в країні відновиться порядок, порушений війною.

Дві квітки жасмину в чорному дівочому волоссі були коштовніші за золоті дахи.

Мосьє Буше, золотар з Парижа, пообіцяв виготовити для нього браслет, найкращий з усіх, які будь-коли виробляли в його майстерні.

— Дівчина, яка живе у вас, дуже сумуватиме, коли ви покинете Камбалі, — сказав Ахмед капітану Матео. — Я чув, що ви любите її, як свою доньку…

Матео підняв голову і сміливо глянув на всемогутнього міністра. Той ледь сягав йому до плечей.

— Це правда, пане міністр.

На обличчі Ахмеда промайнула переможна посмішка.

— Я вас розумію. Хіба можна подолати в собі потяг до моря! Іноді мені теж хочеться бути далеко від Камбалі.

Ахмед заклав руки за спину і попрямував у другий кінець коридора. Там він спинився біля вікна. Ніхто не здогадувався, які думки хвилюють його.

А в цей час за високими темними дверима засідала Тайї, вирішуючи долю десятків тисяч людей.

Нарешті один з особистих охоронців короля покликав Хіу Хенга, Ахмеда й астролога до імператора. Татарські князі, тихо перемовляючись, пройшли через коридор. Голомозий схопився з крісла й низько вклонився.

Марко й Матео теж вклонилися.

Чекання стало нестерпним. Нарешті Ахмед вийшов від імператора.

— Бег Матео, — мовив він із стриманою люб'язністю. — Його імператорська величність призначили вас капітаном корабля. Хай щастя не покидає вас на службі в нашого всемогутнього володаря, великого хана Кублая.

Марко й Матео вийшли з палацу з суперечливими почуттями. Вітер стих. На доріжках парку простягнулись довгі вечірні тіні. Венеціанцям не хотілося сідати в паланкін, і тому вони звеліли носильникам повертатися додому без них.

— Про Ашіму не турбуйтеся, — сказав Марко.

Матео мовчав. В спину їм світило сонце. Скрізь вздовж дороги стояли охоронці імператора, озброєні стрілами, луками й гострими списами.

— Багато років тому я був солдатом іспанського короля, — сказав Матео. — Я втік од нього, бо не захотів плентатись по дорогах в строкатому мундирі… Ти розумієш мене, Марко? — спитав він. І, не чекаючи відповіді, повів далі: — Хіба я не справжній моряк? Але Венеціанська республіка не довірила мені корабля, бо я не синок патриція. І ось тепер мені дає корабель китайський імператор. Це тоді, коли я вже посивів, Марко. — Охоплений раптовою радістю, він обняв Марко за плечі. — Глянь на мене, тепер я справді капітан Матео. Ти чуєш? Капітан Матео. Ну, вимов ці слова ще раз!