Але небо в цей день було сіре, каламутне, і в імператора знову болів живіт. Християни, сарацини, буддисти, представники всіх релігій і всіх народів, які жили при дворі великого хана, просили своїх богів послати йому благословення і довгі роки життя, здоров'я й щастя. Татарські піддані й народи підкорених країн прислали ханові коштовні подарунки.

Магометанські купці принесли імператорові, який дуже любив мисливство, соколів та орлів з Киргизії. На знак особливої ласки хан Кублай наказав поставити перед ними страви з свого власного стола. І раптом сталось щось нечуване: чужоземці, знітившись, відмовились їсти подану їм їжу. Найстарший з них, високий, білобородий купець, насмілився пояснити, що вони вважають м'ясо нечистим, оскільки воно приготовлене з тварин, забитих не за законами їхньої релігії.

Хан Кублай наказав покликати магометан до трону.

— Мої страви вам не до смаку, — сказав він, аж пожовтівши від гніву, — а тому беріть свої речі і йдіть геть!

Тоді полковник Ван Ку впав перед ханом навколішки і попросив вислухати його.

— Що ви хочете? — здивовано спитав його хан Кублай. — Кажіть швидко.

Ван Ку підняв голову і гучним голосом промовив:

— Пробачте, ваша величність, але я мушу вам розповісти, що я вичитав у священній книзі сарацинів. Там написано: «Убивайте всіх, хто молиться багатьом богам».

Запала мертва тиша. Полковник Ван Ку, за походженням китаєць з півночі, хоробрий воєначальник, зважився відкрито виступити проти магометан. Всі добре знали, що цей удар у першу чергу спрямовано проти імператорського улюбленця Ахмеда, який завжди роздавав своїм єдиновірцям найкращі посади.

Магометанські купці спинились. Хан Кублай підкликав їх до себе.

— Ви чули, що сказав Ван Ку?

Старий купець розгублено озирнувся. Тоді до трону підійшов Ахмед, упав навколішки і попросив слова. Але хан Кублай велів йому мовчати. Одному з придворних було наказано привести магометанських учених, і коли вони з'явились, імператор спитав найповажнішого з них:

— Чи у вашій священній книзі написано: «Убивайте всіх, хто молиться багатьом богам?»

Вчений зніяковів.

— Так, написано, ваша величність, — відповів він.

— І ви вірите, що ваші священні закони — від бога? — Імператор говорив діловим, спокійним тоном, ніби хотів підбадьорити вченого.

— Без сумніву, ваша величність! — твердо відповів учений.

Тоді імператор вкрадливо запитав:

— Якщо ваш бог наказав вам убивати невірних, чому ж ви не виконуєте його заповідей?

Підступне запитання примусило магометанина забути про обережність.

— Ми ще не можемо цього зробити. Для цього ще не настав час, — відповів він.

По залі пронеслась хвиля обурення. Ахмед судорожно стиснув кулаки. Гнів і ненависть сповнили його серце.

— Але я можу убити вас! — вигукнув хан Кублай. — Візьміть його і відрубайте йому голову! Інших киньте до в'язниці!

Охоронці схопили нещасних і потягли через залу.

Ван Ку відійшов від трону, його друг Чжоу Ін, начальник одного з відділів центральної канцелярії, мовчки поклав йому на плече руку.

Міністр Ахмед був збуджений до краю, його ніби хтось здавив за горло. Ці дурні накоїли такого, що могло зруйнувати все створене ним. Про нього, то хай відрубують тому старому голову, а інших згноять у тюрмі. Це його не турбувало. Але він дуже добре знав, що гнів хана Кублая, розпалений невірними собаками, впаде на голову всіх магометан.

Ахмед відшукав очима Ван Ку, який стояв, розмовляючи з Чжоу Іном. Поки він ще думав, як порятувати становище, в його мозку вже визрівав план помсти Ван Ку. Як тільки він знову закріпить свої позиції, то одразу ж знищить отого Чжоу Іна з центральної канцелярії, друга полковника Ван Ку.

Вгамувавши свій гнів, Ахмед знову попросив володаря вислухати його.

— Ну, говоріть, Ахмед, — дозволив хан Кублай. Його голос уже пом'якшав.

Міністр попросив імператора поки що затримати виконання наказу і запропонував викликати ще двох магометанських учених для роз'яснення корана. На превеликий подив присутніх хан Кублай погодився.

Хто міг здогадуватись, що вирішить імператор? Він був примхливий, як хвороба, яка то свердлила його шлунок, то залишала його в спокої. «Небо он жовте, як сірка, — погана прикмета. Чи варто гнівати чужих богів?» думав він.

Обличчя хана Кублая, спустошене пристрастями і властолюбством, було сіріше за камінь. В свою колісницю він запріг чужих богів і людей. Людьми він грався, як ляльками, але перед чужими богами відчував якийсь забобонний страх. Кожен народ сповідав свого пророка: християни — Ісуса Христа, сарацини — Магомета, євреї — Мойсея і китайці — хана Загомомбара. Кублай молився всім чотирьом богам і в усіх чотирьох прохав собі підтримки.

По залі пробіг гомін — до трону наближалися двоє мусульманських учених. Уважно оглянувши їх, хан Кублай наказав їм підвестися з підлоги. Вони намагалися приховати своє хвилювання. Один з них був невисокого росту, геть сивий, зморщений. Очі його неспокійно бігали. Другий був високий чоловік з кістлявим обличчям і довгими руками. Зустрівшись очима з поглядом Ахмеда, він на мить опустив повіки. На його лиці проступив глибокий, зосереджений спокій.

— Чи правда, що ваша священна книга велить убивати всіх іновірних? — спитав імператор.

Всі мовчали, не зводячи очей з мусульманських учених.

І раптом сталося щось несподіване. Жовті хмари на небі розійшлися, і сонячні промені пронизали сірий осінній день. Тьмяна черепиця враз засяяла золотом. По залі пробіг легкий неспокій. На тлі темних різьблених стін пломеніло золото, срібло, діаманти, барвисті шовки й червоні колони. Все приміщення заповнилось світлом.

— Це правда, — почав високий, худорлявий магометанин. — Аллах велить убивати людей, що моляться багатьом богам. Але це стосується лише тих, хто не визнає вищого божества. Оскільки ж ваша величність на початку всіх своїх наказів називає ім'я бога, вас не можна зарахувати до таких людей.

Хана Кублая, котрий у несподіваній появі сонця побачив не що інше, як божий знак, цілком задовольнила відповідь магометанина. Він наказав негайно ж відпустити заарештованих, а вченим дав багаті подарунки.

Зима прийшла сніжна й морозна. Одного дня в кузню Ванга прибіг сліпий Шю і схвильовано сказав:

— Батьку Ванг, заарештовано пекаря. Солдати ходять по хатах і розшукують зброю. Янг передав, щоб ви негайно тікали.

Хлопець намацав мозолисту руку коваля.

— Скажіть же що-небудь, батьку Ванг, — мовив він, звівши догори перелякане обличчя.

Ванг пригорнув хлопця.

— Тікати, — глухо мовив він. — Але куди ж ми підемо з тобою, Шю? Адже на щоках у мене випечено тавро злочинця. Тут кожен знає, хто я такий. А хто дасть мені роботу в іншому місті? Там просто подумають, що я злодій або вбивця.

— Я вмію грати на сопілці. Ми не помремо з голоду. Тільки поспішайте, батьку Ванг. Я чув, як кричали жінки, коли солдати заходили в будинки. Вони розбивали сокирами двері. Я боюся, батьку Ванг. Ходімте, — тихенько додав Шю.

Коваль відчував, що хлопець весь тремтить, йому пригадалась в'язниця, в якій він мало не загинув. Тепер заарештували пекаря Лі, його завжди веселого товариша. Солдати ходять по вулицях, щоб привести до покори бунтівливих китайців. Коваль думав про ту ніч, коли до нього в дім завітав незнайомий кур'єр. Тоді в його серці спалахнула надія. Йому принесли залізо, і він почав кувати мечі та вістря для списів. Тепер надія вмерла в серці Ванга.

— Ходімо, Шю, — сказав Ванг. — Ти гратимеш на сопілці, а я жебракуватиму… Прекрасне життя в Китаї, Шю.

— Я вже чую їх, батьку Ванг. Вони вибивають двері. Скоро вони прийдуть сюди. Треба поспішати.

Навантаживши на віслюка свої мізерні пожитки, Ванг вивів його через задні двері у вузенький провулок. Солдати тарабанили вже у ворота.

— Вперед, сіренький! — тихо мовив Ванг.

Шю міцно тримався за повід, його хлоп'яче обличчя посіріло від горя.