Вранці головний цензор сказав Марко:

— Я все передав його величності, його величність зараз сидить у своїй курильні. Ідіть до нього… Він бавиться павиними перами.

Роса на траві ще не виблискувала під промінням сонця. Обтяжені краплями стеблинки хилилися до землі. На лузі самотньо стояв фламінго.

У внутрішніх покоях палацу було тихо.

— Його величність погано спав, — сказав Юсю Темюр.

«Що він хоче від мене? — подумав Марко Поло. — Настрахати мене?»

На боці в Юсю Темюра висів меч з оздобленим золотом і коштовними каменями держаком.

Вже розвиднілось, але сонце ще не зійшло. День ще тільки народжувався. Для людини, яка не могла заснути вночі, це були найбажаніші хвилини. Але це був і час страти.

Марко йшов у супроводі охоронців, сповнений важких роздумів. Як він повертатиметься назад цією дорогою — вільним чи в кайданах?

Юсю Темюр сказав:

— Немає підстав радіти.

У відповідь йому Марко Поло тільки грубо засміявся.

— Ви хочете мене залякати, Юсю Темюр? — спитав він. — Я не каюся.

Він уповільнив кроки, немов хотів цим показати, що йому зовсім байдуже, коли буде вирішена його доля.

— Але немає ніяких підстав і не радіти, — озвався хитрий старик.

Марко думав, що станеться з батьком і дядьком, коли його заарештують.

— Онде курильня, — мовив Юсю Темюр і показав на жовтобілу, ніби з слонової кістки, будівлю, що стояла на рівнині між квітниками й луками. Обсаджена деревами дорога, вздовж якої стояли імператорські охоронці, раптом скінчилась.

— Почекайте тут, пане Марко Поло, — сказав Юсю Темюр. — Я доповім його величності про ваш прихід.

Дві служниці, тихо сміючись, вибігли в парк. Їхні строкаті халати зникли за кущами.

Хан Кублай сидів на дивані з чорного дерева. Сива борода спадала йому на груди. Лівою рукою він спирався на велику подушку, а в правій тримав келих з вином. На килимі сиділа, скоцюрбившись, співачка і грала на гітарі.

Його величність підніс до рота келих, випив вино, а келих кинув на килим. Скрізь валялись павині пера.

Біля столика стояв гостроносий собака з розумними очима. Стіни кімнати були обтягнуті розмальованим шовком.

Марко Поло окинув швидким поглядом кімнату. Потім, разом з Юсю Темюром, уклякнув перед імператором і став чекати запитань. Серце його билось спокійно.

— Хай вона перестане грати, — промовив хан Кублай. — Хай іде геть.

Співачка тричі вклонилася і вийшла з кімнати.

— Юсю Темюр і Марко Поло, — звернувся до них імператор. — Сядьте переді мною.

Марко і головний цензор сіли на килим. Служниця підсунула їм м'які шовкові подушки. Над головою імператора розкинув крила вишитий на шовку журавель. В кімнаті не було вікон, але всю її заливало світлом, бо за спиною в Марко і Юсю Темюра саме сходило сонце. Імператор дивився на нього крізь відчинені двері. На обличчя йому лягав червоний відблиск, згладжуючи зморшки.

— Дай нам м'ясо, — наказав імператор служниці, яка поралася в кутку біля жаровні.

Марко Поло бачив, як тремтіли у служниці руки, коли вона подавала імператорові маленький рожен з круглою, слонової кістки ручкою.

Юсю Темюр пересунув свій меч за спину. Імператор і- головний цензор з великим апетитом взялися за їжу. Марко Поло здалося, що його величність навмисне зволікає розмову. Може, він хоче помучити його?

Раптом, зовсім несподівано, імператор сказав:

— Значить, ви убили міністра Ахмеда… Джамбуїк-Хатун дуже розгнівана.

Він узяв у руку три павині пера і подув на них. Пір'їни розлетілися у різні боки: дві впали біля столика, а третя опустилась на жаровню і згоріла.

— Якщо Найян турбуватиме нас і далі, — мовив хан головному цензору, — треба буде його розбити.

Марко Поло знав, що імператор любить наближатись до цілі манівцями. Зараз він завів розмову про свого свояка Найяна, який на півночі Китаю виставив проти нього військо і збирав спільників. Але в наступну хвилину хан міг одним словом винести присуд. Марко чекав цього, затамувавши подих. Він ніяк не міг забути тремтячих рук служниці, яка подавала м'ясо його величності.

— Юсю Темюр розповів мені все, — мовив імператор, запихаючи в рот шматок м'яса. — Я чув ваше обвинувачення. Хана Коготая треба буде нагородити… Ви знаєте, що вбито намісника Ханьчоу за те, що він родич Ахмеда? Скрізь почалися заворушення. Мої війська придушили їх.

Побачивши на обличчі імператора вираз глибокого задоволення, Марко Поло цілком заспокоївся. Він підвів голову і тепер дивився прямо на його величність, чекаючи вироку.

— Ахмед обдурив мене, — мовив хан Кублай. — Тепер я знаю це. Але як можна було вбивати його без суду? Ви, Юсю Темюр, сказали: «Добре, що вони його вбили. Якби ми кинули його до в'язниці, нам довелося б кожного дня годувати його і витрачати марно харчі». Так ви сказали… Сегетю Вагадур, Тула Темюр і ви, Юсю Темюр, негайно поїдете в Камбалі. Нехай Хіу Хенг скличе всіх чиновників, літніх, досвідчених придворних та вчених і познайомить їх з обвинуваченням. Після цього винесете вирок. Це мій наказ.

Марко Поло і Юсю Темюр тричі торкнулися чолом підлоги, його величність звернувся до Марко:

— Вас я призначаю намісником Ханьчоу. Юсю Темюр видасть вам золоту дощечку… Повертайтесь в Камбалі, а звідти якомога швидше вирушайте в дорогу…

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

Знову Марко Поло йшов обсадженою деревами доріжкою, вздовж якої стояли охоронці його величності, йшов і ніяк не міг збагнути всього, що допіру скоїлося. Він був вільний. Його величність довірив йому найвищу посаду, яку будь-коли займав в імперії чужинець. Марко Поло з Венеції став намісником Ханьчоу.

Марко відчував страшенну втому, бо за минулі п'ять днів і п'ять ночей майже не спав. І тому, діставшись до свого ліжка, він заснув міцним сном.

Наступного ранку Юсю Темюр приніс йому золоту дощечку з лев'ячою головою і печаткою великого хана.

— Дякую вам, Юсю Темюр, — радісно посміхаючись, сказав Марко Поло.

— Ох, і дурні ж ви! — сердито відповів йому старий татарин. Потім трохи ласкавіше додав: — Глядіть, щоб вас не схопили охоронці її величності Джамбуїк-Хатун. Біля палацу стоїть ваша особиста охорона. Цю охорону вам дав його величність. Беріть її з собою до Ханьчоу, пане намісник.

Марко Поло наказав осідлати коня і того ж дня на чолі загону охоронців з п'ятсот чоловік вирушив до Камбалі. З ним поїхали, як наказав імператор, Сегетю Багадур, Тула Темюр і Юсю Темюр.

На подвір'я садиби Марко Поло в Камбалі зайшов якийсь незнайомий чоловік, його зустрів носильник Янг. Він уважно оглянув добре одягненого гостя.

Незнайомий розправив плечі, з гідністю наморщив обличчя і мовив:

— Ти не дивись на мене, а йди й скажи своїм хазяям, що з ними хоче говорити Фан Кунг-до. Чого ти чекаєш? Позичити тобі свої ноги?

— Я не можу вас впустити, — нерішуче озвався Янг. — Милостивий пан ще не повернувся…

Фан Кунг-до розсердився.

— Негайно йди до своєї пані і скажи їй, що з нею бажає говорити Фан Кунг-до. Хіба твою пані звати не Ашіма? Бачиш, я все знаю. Скажи їй, що я давній друг Матео. Побачиш, як ти ще бігтимеш по мене.

Скоро Янг повернувся.

— Пані чекає вас, — мовив він.

— От бачиш, голубчику? Хіба я тобі не казав? Ну, веди мене.

Янг, посміхаючись, повів гостя в дім.

Ашіма схвильовано чекала незнайомця, який приніс звістку від Матео. Сьогодні вранці з Шаньту прибув посланець і передав їй від Марко Поло листа з радісним повідомленням, що все скінчилося добре і він їде в Камбалі.

Це був щасливий день.

— Сідайте, чужинцю. — Ашіма показала йому місце біля столу, нетерпляче чекаючи, що він скаже. — Як чудово, що ви прибули саме сьогодні! — вигукнула вона. — Кажіть швидше, що з Матео? Ви пробачте мені моє нетерпіння!

Фан Кунг-до, роззявивши рота, дивився на Ашіму. Все складалося зовсім не так, як він сподівався. В ясних очах дівчини танцювали неспокійні вогники. Вона була прекрасна. Чорне з синім відтінком блискуче волосся облямовувало її повне, овальне обличчя, дві бірюзові шпильки і темночервона квітка прикрашали її зачіску.