— Всі знають, чого ми тут зібралися, тому не зволікаючи поговоримо про те, як найкраще і найшвидше владнати цю справу.

— І як заробити на цьому, — докинув голландець.

— А також визначити, — вів далі господар, — скільки грошей може викласти кожен. Адже потрібні будуть кошти.

— Поки що мої фінанси в обороті, — пояснив Арнонд Фок. — На мене прошу не розраховувати.

— На мене теж, — додав Міллер. — Я пропоную вам справу, на яку вже й так витратився достатньо.

— Всі видатки повинен покрити замовник, — мовив ліванець.

— Виходить, ви хочете заробити мільйони, але не маєте грошей, — зробив висновок Ціммерман.

— А ви хіба ні?

— Я тут для того, щоб познайомити вас і по можливості допомогти своєю порадою і знайомствами. Мені досить два проценти від усієї суми. Я одразу називаю цифру, щоб потім не було непорозумінь.

— Два проценти! — Габон схопився за голову. — Ви хочете заробити біля ста п'ятдесяти тисяч доларів, не виходячи навіть із-за стола.

— Може, й більше, — сухо відповів Ціммерман, — але без мене ви б не сиділи тут разом і без моєї допомоги не залагодите цієї справи. Гадаю, це цілком зрозуміло.

— Я згоден на два проценти, — мовив Міллер.

— Я також, — додав Фок.

— То грабунок, — не здавався ліванець. — Проте більшість «за», і я мушу погодитись. Один проти трьох нічого не зробить.

— Оскільки це вже ми вирішили, — знову забрав слово Ціммерман, — то я пропоную такий розподіл обов'язків. Пан Фок візьметься за купівлю товару. Якщо виникне потреба, кожен з нас допоможе йому. Пан Габон організує транспорт, а пан Міллер продасть вольфрам і дістане фінанси для купівлі транспорту. Я ж буду координувати вашу діяльність і втручатимусь у разі потреби.

— А заробіток?

— Кожен заробить гроші на своїй ділянці і кожен заплатить мені також свої два проценти. І то відразу під час інкасування.

— Це несправедливо, — протестував далі ліванець, — бо заробіток буде різний.

— Але пропорційний до докладених зусиль. Дайте спочатку по двадцять мільйонів доларів на основний капітал — тоді будемо домовлятися про рівний заробіток.

— Найбільше заробить пан Міллер, — ніяк не міг заспокоїтись ліванець.

— Заробить стільки, скільки зможе витягнути з африканців. Пан Фок заінкасує те, що зуміє вирвати в продавців вольфраму. А пан Габон добре заробить на вигідному фрахті, і то не виклавши ані цента з власної кишені.

— Це несправедливо. Повторюю ще раз: моя доля буде найменшою.

— Або найбільшою. Залежно від того, як ви все залагодите, — не поступався Ціммерман. — Хочу ще додати: на якорі стоїть зараз багато кораблів. Якщо ви, пане Габон, не бачите тут власної вигоди, ми не наполягатимемо на використанні Ліверпульської суднової компанії.

— Досить сваритися, давайте говорити про діло, — заспокоював присутніх Міллер. — Бо інакше ми ніколи не зрушимо з місця.

Ліванець знову хотів заперечити, але, побачивши, що проти нього троє і що погроза Ціммермана відмовитись від його послуг не є порожніми словами, замовк і простяг руку до пляшки з лікером, аби ковтком міцного солодкого трунку заспокоїти нерви.

— А зараз нехай пан Фок поінформує нас, які є можливості щодо купівлі вольфраму, — знову забрав слово Ціммерман.

— Майже ніяких.

— Що це значить?

— Незначну кількість вольфраму, який використовується в електротехнічній промисловості та в чорній металургії, продають головним чином американські концерни. На ринок потрапляє ще трохи радянського вольфраму, але ці поставки йдуть, власне, до соціалістичних країн і так званого «третього світу». Розміри поставок чітко обумовлені державними угодами або контрактами між великими концернами. Відверто кажучи, США слідкують за тим, аби вольфраму вироблялося рівно стільки, скільки потрібно для оборонної промисловості країн НАТО, для виробництва електричних лампочок і тому подібне. Про Японію, яка також має трохи вольфраму, не може бути мови. Увесь вольфрам вона використовує в себе, ще й трохи імпортує, бо їхні копальні майже вичерпані.

— І що ж ви пропонуєте?

— Є одна-однісінька можливість. Я вжив заходів і вже отримав відповідь з Бразілії, що справу можна владнати.

— Кажіть зрозуміліше! — захвилювався ліванець.

— Вольфраму купити не можна, зате можна купити трохи вольфрамової руди.

— Руди? Про це у Кейптауні мови не було.

— То буде. Південно-Африканська Республіка має руди титану та інших рідкісних металів. Їхнє виробництво майже не відрізняється від виробництва вольфраму, тож вони не матимуть особливого клопоту з вольфрамовою рудою.

— З Бразілії?

— Так. У Бразілії є кілька копалень, де видобувають не вольфрамову, а скоріше залізну руду, яка містить вольфраміт: хімічну сполуку, з якої потім отримують чистий вольфрам. Ці копальні в руках місцевого капіталу, зате гірничо-збагачувальний комбінат, де відокремлюють вольфраміт од піску й заліза, в руках американських концернів. Вони диктують ціни, які, звичайно, не набагато більші від собівартості видобутку. Американці вміють рахувати гроші й без потреби не переплачують. Збагачену руду вивозять потім у США й лише там використовують на промислові потреби.

— І що далі?

— Я знайшов копальню, що міститься біля однієї з приток Амазонки. Звідти на баржах руду перевозять на гірничо-збагачувальний комбінат. Амазонка має дуже багато каналів і русел. Можна, проминувши комбінат, перевантажити руду на корабель, який стоятиме в гирлі річки. Власники копальні, якщо заплатити їм більше, аніж платить концерн, підуть на таке. Звісно, це одноразовий фокус. Удруге подібний номер не пройде.

— Яку кількість руди можна брати до уваги?

— Стільки, скільки візьме суховантаж за один раз.

— Від шістдесяти до сімдесяти тисяч тонн, — уточнив Габон. — Таких кораблів на ринку найбільше і їх найлегше купити.

— Воно й так багато, — вів далі Фок. — Не забувайте, що по Амазонці можуть плавати баржі вантажопідйомністю п'ять тисяч тонн. Треба буде зібрати принаймні десять таких барж, а потім розвантажити їх у якомусь малому порту. І то чимскоріше.

— Корабель повинен мати додаткову вантажопідйомну техніку, але це можна зробити.

— Я не знаю, чи мої замовники підуть на таке, — завагався Міллер.

— Тоді взагалі не матимуть вольфраму, — відповів голландець.

— А дозвіл на вивіз? — занепокоївся ліванець. — Я ж не зможу вивезти з порту шістдесят тисяч тонн руди так, щоб ніхто цього не помітив.

— Це можна владнати Відносини Бразілії зі Сполученими Штатами Америки не настільки добрі, щоб бразільці не скористалися нагодою втерти носа своєму «старшому братові». На продажі руди вони ще й виграють, бо копальні, шантажуючи концерни, зможуть підняти ціни. Ясна річ, ми не дістанемо дозволу на вивіз руди до Південно-Африканської Республіки. Треба буде знайти іншого солідного покупця.

— Але як йому потім пояснити, чому він не отримав товару? — Антон Міллер не дуже орієнтувався у великій грі, у яку встряв.

— Нещасні випадки трапляються не лише з людьми, але й з кораблями, — спокійно зауважив Ціммерман.

— Тільки як нам знайти потрібного покупця? — запитав Габон.

— Я це владнаю, — заспокоїв його Ціммерман.

— Іспанія? — ліванець не приховував зацікавлення. — Соціалістичні країни, можливо, хотіли б купити, але Бразілія не дасть їм дозволу на вивіз.

— Ані Іспанія, ані Спільний ринок, ані РЕВ. Ви матимете на руках таке замовлення, що бразільці й бровою не поведуть. До цього замовлення треба буде додати, звичайно, ще дещо, аби отримати дозвіл на вивіз. Але то цілком нормальна справа, особливо в Латинській Америці.

— Який процентний вміст вольфраму в руді?

— Скоріше невеликий: від чотирьох до семи промілів[3]. Адже вольфрам належить до рідкісних металів. Решта — то залізна руда.

— І стільки піску треба марно перевозити! — розпачливо мовив ліванець.

— Заплатять і за це, — зауважив Ціммерман, — інакшим способом вольфраму не дістануть.