— Потрібні будуть проби, бо вони дуже обережні, — застеріг Міллер.

— Нічого дивного в цьому немає, — мовив Фок. — Адже вони викладають гроші, а кота в мішку ніхто не купує. Проби вони дістануть. Тут усе мусить бути гаразд. Зможуть узяти навіть контрольні проби з барж або із завантаженого корабля.

— Скільки коштує тонна руди?

— Десь біля тисячі доларів.

— Це вже разом із вашим заробітком? — запитав Ціммерман.

— Із вашими комісійними.

— Дуже дорого, — скривився Міллер.

— Після переробки руди вольфрам однаково буде значно дешевший, аніж куплений у США. З цієї руди вийде понад триста п'ятдесят тонн чистого металу. Цього їм повинно вистачити принаймні на десять років: як для воєнної промисловості, так і для атомної. До однієї тонни сталі додається всього-на-всього кілька грамів вольфраму. Титан, ванадій і марганець вони мають у себе.

— Покупець вимагає, аби всі документи були оформлені лише на фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» і на прізвище Антона Міллера, тобто угода і сам контракт на продаж, а також фрахт.

— Це можна буде владнати, — погодився ліванець. — Просто Ліверпульська суднова компанія за певну платню дасть корабель панові Міллеру в оренду. Такі контракти підписуються нині досить часто, мова йде про вантаж, коли судновласникові краще не знати, який товар везе його корабель.

— Це трохи ускладнює справу, — мовив Арнонд Фок, — бо бразільці добре знають мене і довіряють мені. Пан Міллер для них — чужа людина, тож вони можуть мати застереження.

— Поїдете в Боазілію разом, — вирішив проблему Ціммерман, — і пан Міллер перестане бути для них чужим. Я потурбуюся про такі рекомендації, після яких усі двері в Ріо-де-Жанейро будуть відчинені для нього. Я маю зв'язки й по той бік океану. Дарма комісійних не беру.

— А як наші справи з фінансами? — запитав ліванець. — Бо ніхто не продасть мені корабель за обіцянку.

— Якщо буде угода, — пояснив Міллер, — і покупець прийме мою пропозицію, то нам відкриють кредит, за який ми купимо і руду, і корабель. Коли вантаж прибуде в Кейптаун, кредит буде покритий готівкою.

— Але ж документи на кредит будуть не в наших руках, — стояв на своєму ліванець. — Де ж тоді мій заробіток?

— У вас залишиться корабель.

— Не залишиться. Коли ми розвантажимо руду в Південній Африці, то іншому покупцеві нічого буде везти.

— Пан Габон має рацію, — визнав Ціммерман. — На кораблі він не заробить нічого, але може віддати його в оренду панові Міллеру.

— Однаково я нічого не зароблю на тому, — наполягав ліванець. — Мені доведеться витратити немало грошей, поки знайдеться відповідний покупець.

— Тобто ви хочете сказати, — уточнив Ціммерман, — що «небагато заробиш комісійних на старому кориті, яке стоїть на якорі»? Зрештою, наполегливий знайде покупця навіть у Стамбулі! Орендна плата за два місяці лише заокруглить ваш заробіток. Два місяці по двісті п'ятдесят тисяч доларів — це півмільйона, покладені задарма до кишені.

— Два місяці — то замало. Двісті п'ятдесят тисяч — також замало. На світовому ринку ціни значно більші. Я ще муситиму заплатити за реєстрацію і податок.

— Кому ви це кажете, пане Габон? — розсміявся Ціммерман. — Не майте мене за малу дитину.

— А я прошу не рахувати мого заробітку. За ці гроші я добре напрацююся й увесь ризик беру на себе. А ви, сидячи за столом, без жодного зусилля заробите десятки тисяч доларів.

— Панове, досить сперечатися, — різко втрутився Фок.

— Ми не сперечаємось, — захищався ліванець. — У такій серйозній справі все треба з'ясувати заздалегідь, аби потім не було непорозумінь. Все мусить працювати як годинник.

— Міллер заплатить за оренду, починаючи з дня, коли екіпаж зійде на корабель, і по той день, коли залишить його. Гаразд?

— Гаразд. Але не по двісті п'ятдесят тисяч. Принаймні на сто тисяч більше.

— Пане Габон, не слід надто натягувати струни.

— То скільки ви даєте?

— Максимум — двісті сімдесят.

— Триста.

— Різницю розділіть наполовину, — запропонував Фок.

— Нехай уже буде. Знову я втрачаю.

— Але ж ви не витрачаєте ані цента.

— Зате може бути скомпрометована моя фірма.

— Ваша фірма не має жодного корабля, і купили ви її за кілька десятків тисяч доларів, — знову засміявся Ціммерман. — Кому ви очі замилюєте?

— Проте в цілому вона коштуватиме близько трьохсот тисяч. Я дав лише завдаток.

— Коли ви доплатите решту, колишній власник передасть вам два кораблі, які плавають під прапором компанії. Перше ніж зв'язатися з вами, я добре вивчив стан справ Ліверпульської суднової компанії.

— Ці два старі невеличкі корита розлетяться в морі на друзки.

— На цьому також можна заробити, — буркнув Фок.

— А екіпаж для суховантажу? — поцікавився Міллер. — То мусять бути надійні люди.

— Я знаю одного чоловіка в Піреї, — відповів Ціммерман. — Такий собі Літакіс. Він дооре знається на подібних справах. Літакіс підшукає нам капітана й підбере надійний екіпаж. Це річ проста. Головне — пропхати нашу справу в Кейптауні й уладнати все в Бразілії. Коли ви зможете вилетіти туди?

— Навіть завтра.

— Я повернуся на три дні в Роттердам, а на четвертий буду в Ріо.

— Гаразд. Отже, через чотири дні ви зустрічаєтесь у Ріо-де-Жанейро в готелі «Шератон».

— Якщо це потрібно.

— Така умова покупця, — Ганс Ціммерман підвівся, даючи зрозуміти, що нарада скінчилася. — Аби остаточно все конкретизувати, вдруге зберемося після того, як пан Міллер матиме контракт з африканцями. До того часу пан Габон підшукає відповідний корабель, щоб потім швидко купити його.

Коли двоє бізнесменів вийшли, Ціммерман, сміючись, мовив до товариша:

— Бачиш, з якими злодіями доводиться мати справу? Кожен з них намагається обдурити іншого. Тому я одразу визначив кожному його роль і межу заробітку.

— Вони й так зароблять багато, не маючи ані цента. Злодійство, та й годі!

— Ти також нічого не маєш, а заробиш, мабуть, найбільше. Серед вас я найбагатший, а мені перепаде найменший шмат із цього пирога. Хоч моя роль не така вже й мала. Я мушу диригувати вами, слідкуючи, аби не пересварилися завчасу.

— І ти не видаєш ані цента, хіба що на коньяк та лікери, які ми випили. І зовсім не ризикуватимеш.

— Який там ризик! Якщо ви матимете гроші, то можна знайти тисячу способів, аби цього ризику уникнути.

— Де нам знайти покупця, котрому ми офіційно продамо вольфрам?

— Я вже думав над цим. Гадаю, можна буде намовити японців. Зараз це високорозвинена країна, з якою навіть американці мусять рахуватися. Японці мають тісні економічні зв'язки з Бразілією, тому офіційні власті дадуть дозвіл на вивезення руди в Японію швидше, аніж будь-куди. Окрім того, шлях від гирла Амазонки до Японії пролягає біля Південної Африки. Це дуже полегшує справу.

— Маєш рацію.

— Коли ти повернешся з Бразілії і матимеш у кишені попередній контракт з африканцями, то відразу полетиш у Токіо.

Розділ VI

«СІРІ ВОВКИ» ЧИ ЗВИЧАЙНІ СОБАКИ?

В аеропорт їхало четверо чоловіків: Ганс Ціммерман, Антон Міллер, водій та особистий секретар Ціммермана — невідомо якої національності молодик атлетичної статури. Бізнесмени сиділи позаду, а секретар біля водія.

— Ти купив цей «мерседес» в Англії, бо, бачу, кермо з правого боку?

— Так зручніше.

Проминувши вузенькі покручені вулиці Стамбула, вони виїхали на автостраду, що вела прямо в аеропорт.

— Від самого порому за нами їде якийсь сірий автомобіль БМВ. Я вже давно слідкую за ним. У ньому сидить двоє чоловіків: в темних окулярах і насунутих на чоло кашкетах.

— Можливо, вони також їдуть в аеропорт або в Адріанополь, — Ціммермана зовсім не схвилювали слова водія.

— Їдуть слідом. Я навмисно вибрав у місті не найкоротший шлях і намагався відірватися. Та вони увесь час тримаються за нашим авто.