— Бідна дівчина, — мовив швейцарець. — Мені шкода її. Вона справді була гарна і завжди посміхалась до мене.

— Догралася. Не треба було вплутуватись у підозрілі справи. Мені зовсім не шкода її. Я зроблю зауваження дирекції готелю, аби вони старанніше добирали персонал.

— Вона загинула тому, що я лишився живий. Може, справді краще було б повідомити поліцію, і це врятувало б їй життя…

В аеропорт вони їхали трьома автомобілями, які мчали одне за одним. «Форд», у якому сиділи Ройтер та його гість, був посередині. Автомобільний караван добрався до аеропорту без пригод. На бетонній смузі чекав готовий до старту шестимісний літак, хоча летіло в ньому лише два пасажири.

Через дві години літак приземлився на аеродромі поблизу столиці. Тут також, про всяк випадок, Ван ден Ройтер організував відповідну охорону, але цього разу ніхто їх не чіпав.

Рівно о дванадцятій годині в будинку дирекції РОКСІ Антона Міллера запросили в конференц-зал, де за великим круглим столом сиділо вісім чоловіків, серед них, річ ясна, і Ван ден Ройтер. Після коротких рекомендацій, з яких Міллер запам'ятав лише, хто генеральний директор концерну і хто його заступник, розпочалася перша розмова.

Розділ VIII

НАРАДА ЗА КРУГЛИМ СТОЛОМ

— Я б хотів, щоб ми спочатку вислухали пана Антона Міллера, — першим узяв слово Ван ден Ройтер. — Хочу зауважити, що Міллера я знаю вже давно. Це серйозний бізнесмен, на якого можна повністю покластися.

— То нехай пан Міллер викладе свої козирі, — головував на засіданні сам генеральний директор РОКСІ.

— Панове, ви вже, мабуть, обізнані в загальних рисах зі справою, — почав швейцарець. — Зараз нема можливості купити на світовому ринку велику кількість вольфраму, який потрібен для вашої металургійної промисловості. Великі держави вважають вольфрам стратегічною сировиною, і тому його продаж, не контрольований з боку великих держав, дуже обмежений. Водночас усе виробництво вольфраму сконцентроване в руках кількох могутніх концернів.

Учасники наради схвально кивали головами. Цю ситуацію вони знали, мабуть, краще від свого гостя.

— Тому, — вів далі Міллер, — неможливо роздобути вольфрам для РОКСІ у промисловому вигляді. Принаймні в тій кількості, яка потрібна вашому концернові. Проте моя фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» має змогу продати вам, доставивши в будь-який порт, бразільську вольфрамову руду, котра, як відомо, поки що вважається найкращою. У цій руді від чотирьох до дев'яти процентів чистого вольфраму. Зрештою, я маю офіційний висновок бразільських експертів, а також проби руди. Ваша промисловість продукує ванадій, титан, марганець та інші рідкісні метали. Методи флотації, а також виплавки цих руд майже такі самі, як і для вольфраму. Отже, моя пропозиція, гадаю, повинна зацікавити вас. У разі вашої згоди, я готовий до детальної розмови з експертами і фінансистами про ціни й умови доставки.

— Якою буде ціна одного кілограма вольфраму з вашої руди? — запитав генеральний директор РОКСІ. — Чи можете ви подати бодай приблизну інформацію?

— Приблизно тисяча п'ятсот доларів за один кілограм. Це набагато менше від ціни, по якій продають вольфрам американці.

— Але треба ще врахувати кошти, витрачені на переробку руди, — докинув один з присутніх.

— Звичайно, — погодився Міллер. — Проте вольфрам, а точніше вольфраміт, міститься в руді, багатій на залізо. Цю руду ви отримуєте, можна сказати, задарма ще й з доставкою. Сировина, виплавлена з відходів, покриє кошти, витрачені на виробництво вольфраму.

— Залізної руди ми маємо стільки, що не мусимо імпортувати її, — обізвався високий чоловік з рудим волоссям, який сидів праворуч від генерального директора.

— Я знаю, що ви маєте залізну руду, — вів своєї Міллер. — Але її треба ще добути й привезти. Та, яка залишиться після вилучення з неї вольфраму, вже буде на місці.

— Про яку кількість руди йде мова?

— Я маю угоду на купівлю в Бразілії шістдесяти п'яти тисяч тонн руди.

— Скільки вийде з цього чистого вольфраму?

— Біля чотирьохсот п'ятдесяти тонн.

— Це дуже мало! — вигукнув рудий.

— Але то найбагатше родовище в світі. Американцям чи японцям оплачується експлуатація родовищ, продуктивність яких наполовину менша.

— Якою буде загальна вартість контракту? — запитав голова засідання.

— Близько сімдесяти мільйонів доларів.

— То величезні гроші. Чи можемо ми мати гарантію, що все буде гаразд?

— Продавця влаштує кредитний лист, який буде оплачений тоді, коли корабель з рудою ввійде у ваш порт. Це, мабуть, найкращий доказ доброї волі з нашого боку.

— Сімдесят мільйонів доларів за шістдесят п'ять тисяч тонн руди — це дуже дорого, — знову втрутився рудоволосий. — Згідно з моєю інформацією, американці платять значно менше.

— Ви маєте рацію. Поблизу бразільських копалень американці мають свої гірничо-збагачувальні комбінати. Тому вони можуть диктувати ціни копальням і не тримати свої контракти в таємниці. Вони мають також у своєму розпорядженні кораблі, які вже багато років возять лише цю руду. Моя фірма — то зовсім інша річ. Фірма купує руду, мусить перевезти її у бразильський порт на побережжі, таємно перевантажити на корабель, який після розвантаження руди у вас просто перестане існувати. Все це вимагає додаткових і то досить значних коштів.

— Прошу пояснити точніше.

— Все дуже просто. Неможливо вивезти з Бразілії шістдесят п'ять тисяч тонн руди, ще й під боком в американців, щоб про це ніхто не довідався. Треба мати дуже солідного покупця, який не викликав би анінайменшого підозріння. Лише тоді бразільці видадуть експортну ліцензію. Тим покупцем аж ніяк не може бути РОКСІ — державне підприємство Південно-Африканської Республіки. Однак руду отримаєте ви, а не той, хто купив її в бразільців. Звідси випливає, що корабель, який везтиме руду, мусить зникнути з поверхні землі. Може, не стільки з землі, — посміхнувся Міллер, — як з поверхні океану. Ви зрозуміли?

— Незважаючи на те абсурдне ембарго, — рудоволосий і далі тримався свого, — ми без будь-яких труднощів купуємо нафту, причому по ціні не набагато більшій від тієї, яку установив ОПЕК. Так само все можна залагодити і з вольфрамом.

— Пане президент, — обізвався Ван ден Ройтер, — я добре знаю, що керований вами концерн ЛОСАС забезпечує нас необхідною кількістю нафти й бензину, але вже два роки ви намагаєтесь купити вольфрам — і все даремно. А ми тут маємо конкретну пропозицію на швидку доставку вольфраму.

— Поки що в нас нічого не вийшло, — боронився директор державного нафтоперегінного заводу в Дурбані, — але ми ось-ось повинні домовитися з американцями. Президент Рейган прихильніше ставиться до нас, аніж його попередник Картер.

— Коли б ви змогли доставити вольфрам? — запитав генеральний директор РОКСІ. — Тільки прошу назвати конкретний термін.

— Зараз мені важко це зробити…

— А що скаже пан Міллер?

— Руду ви матимете протягом трьох місяців, а може, навіть швидше. На мою думку, вам не варто покладати дуже великі надії на американців і їх прихильність. У зв'язку з планами президента Рейгана про нарощування озброєння вони самі потребуватимуть більше вольфраму. І, мабуть, не поступляться стратегічними запасами цього металу заради вас. Однак хочу підкреслити, що моя пропозиція одноразова, бо вдруге такий номер не пройде.

— Три місяці, — повторив генеральний директор. — Ви чули, пане директор? Чи за цей самий термін ви можете гарантувати доставку принаймні половини тієї кількості вольфраму, яку запропонував пан Міллер?

— Гарантувати цього не можу, але переконаний, що ми роздобудемо вольфрам без таких ризикованих, сумнівних контрактів.

— Але коли? Наші металургійні заводи мусять виконувати зобов'язання по доставці високоякісної сталі.

— Я не бачу тут ніякого ризику, — докинув Ван ден Ройтер. — Адже наперед ми не даємо жодного ренда. Маємо гарантію: розраховуємося тоді, коли корабель буде в нашому порту. Тому можна зрозуміти й пана Міллера, коли він теж хоче мати якусь гарантію, у даному випадку гарантійний лист.