— Чи є в Стамбулі якась туристична фірма, котра організовує подібні подорожі?
— Безперечно, є. Але ми не скористаємося її послугами. Полетиш у Багдад і там станеш клієнтом будь-якої туристичної фірми, котра знайомить зі стародавніми пам'ятками. Багдад аж кишить такими фірмами. Від Тегерана ми, мабуть, відмовимось. Потім візьмеш курс на Індію. Так і подорожуватимеш від країни до країни. Сполучені Штати проминеш, зате побуваєш у Мексіці. І не забудь добре оглянути Індонезію. Півроку пролетить, як оком змигнеш. Потім знову приїдеш до мене й порадимося, що робити далі. До речі, ти маєш відповідний англійський паспорт?
— Так. У моїй колекції є документ на ім'я Пітера Аткінса. Треба трохи пристосувати його до моєї нової ролі, але це не проблема. На щастя, я завбачливо взяв із собою свою колекцію документів та штемпелів. На час подорожі залишу її в тебе. А їхати мені хочеться так, як псу орати!
— Іншого виходу немає. Щодо твого архіву, то він буде тут у цілковитій безпеці. Не забудь висилати картку з кожного нового місця. Туристи це дуже люблять, а ти мусиш бути типовим туристом: проспекти в руці, фотоапарат на шиї і якнайбільше дурнуватих запитань екскурсоводові.
— Ти казав мені триматися якнайдалі від дівчат. Але, сподіваюсь, бодай трохи спиртного ти мені не заборониш?
— Англійський військовослужбовець на пенсії може дозволити собі келих шері або віскі з содовою. Але пити треба в міру.
— Тут недалеко, в Греції, є монастир. Може, я б одразу поїхав туди?
— Ти б навіть непогано виглядав з довгою бородою, волоссям до плечей і в брунатній чернечій рясі, — засміявся Ціммерман.
Чотири дні Антон Міллер не виходив з гостинної вілли, розташованої на одному з Принцевих островів. Лише втаємничений у все секретар господаря залагоджував різні справи і купляв усе необхідне.
Одного дня відомий у світських та ділових колах Стамбула пан Ціммерман організував у найвишуканішому ресторані вечерю для свого давнього приятеля — англійського полковника у відставці Пітера Аткінса. Вони не бачилися багато років. І от зараз, вибираючись у подорож навколо світу, полковник завітав на кілька днів у Стамбул, щоб відвідати свого давнього товариша. На вечері, організованій щедрим господарем, зібралися майже всі представники вищих кіл. Були там двоє міністрів, кілька високих військових чинів та відомі бізнесмени. Дипломатичні сфери представляли перший секретар англійського посольства і посол Венесуели. Жінки засліплювали паризькими туалетами та коштовностями.
Усім сподобався гість — досконалий тип англійського джентльмена. Незважаючи на досить поважний вік, він зберіг молодечу статуру й енергійні рухи. Аткінс також чудово розумівся на коньяках і винах, а кожній з жінок умів сказати якісь приємні слова. Всі навіть жалкували, що післязавтра полковник залишає Стамбул.
Розділ XVIII
УДАР У НІЩО
Коли Фредерік і абон, зателефонувавши до штаб-квартири страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», попросив, щоб його прийняв директор, йому відповіли, що шеф радо зустрінеться з ним наступного дня о дев'ятій ранку. В аеропорту ліванець спокійно пройшов паспортний контроль і митницю, але про всяк випадок не поїхав ані на свою квартиру, ані в контору. Телефонував до страхової компанії з кав'ярні.
Слова секретарки трохи заспокоїли бізнесмена. Принаймні до наступного дня арешт йому не загрожував. Тому Габон спокійно подався на Вікторія-стріт, де він наймав розкішну квартиру. Відпочивши після подорожі, він перевдягся й по телефону домовився про зустріч з адвокатом, який уже не раз рятував Габона в критичних ситуаціях.
Адвокат уважно вислухав свого клієнта, переглянув документи і сказав, що план, розроблений Гансом Ціммерманом, — це єдина можливість уникнути небезпеки.
— Можу побитися об заклад, — сміявся він, — що Скотленд-Ярд уже про все знає і завтра о дев'ятій ранку хтось з інспекторів сидітиме під дверима директора «Ллойда», аби одразу арештувати вас. Він, звичайно, охоче візьме участь у цій розмові. Уявляю собі їхній вигляд. Гарна буде забава.
— Але чи не схоплять мене все-таки? — непокоївся клієнт.
— Не хвилюйтесь, — заспокоював адвокат. — Як можна заарештувати людину, яка, керуючись чесністю й обов'язком, хоче викрити багатомільйонне шахрайство? Де ж тоді «Habeas corpus»[5]? Адже в старій англійській конституції записано, що нікого не можна арештувати без доказу вини.
Рівно о дев'ятій годині в секретаріаті директора з'явилося двоє джентльменів, зодягнених у чорні костюми. Секретарка обвела їх поглядом й пішла в кабінет шефа, аби повідомити його про прихід Фредеріка Габона й адвоката Томаса Гріна.
Директор наказав негайно провести їх у кабінет. Тут вони застали ще двох чоловіків. Директор устав з-за стола, ввічливо привітався і пояснив, що ці люди — також члени дирекції страхової компанії. Адвокат посміхнувся. По одному з них одразу було видно, що то поліцейський. Можна перемінити країну, колір шкіри та одяг, а от тип поліцейського агента завжди залишається той самий. Тут уже нічого не вдієш.
— Я здогадуюсь, — почав директор, — чого ви прийшли. Мова йтиме про корабель «Куретаке-Мару» та його катастрофу біля берегів Маврікію. Чи не так?
— Так, пане директор, — потвердив ліванець.
— Чудово. Ви принесли заяву про виплату страховки?
— Від імені свого клієнта Фредеріка Габона я б хотів передати вам лист, — заговорив адвокат.
— Будь ласка.
Адвокат, розкрив елегантний портфель, який тримав на колінах, щось пошукав у ньому, а тоді витяг кілька аркушів списаного паперу й подав їх директорові.
— Що це? — обличчя директора витяглось од здивування. — Це не заява про виплату страховки?
— Ні, пане директор, — відповів Габон. — Як чесний громадянин, я вважаю своїм обов'язком звернутися до вас і застерегти страхову компанію від можливого шахрайства. Мій адвокат має документи, які підтверджують мої побоювання.
— Гадаю, — адвокат зробив невинну міну, — що спочатку ви ознайомитесь із заявою мого клієнта, а потім я обговорю її разом з вашими юристами.
Директор читав досить довгий текст. Замість здивування на його обличчі з'явився вираз розчарування. Нарешті він відклав подані йому документи і, звертаючись до прибулих, мовив:
— Ви дозволите ознайомити з цим документом моїх колег?
— Звичайно.
Один з чоловіків, чия приналежність до таємної поліції не викликала сумніву, буквально накинувся на заяву Габона. У міру того, як він читав документ, його і так довге обличчя витягувалось іще більше. Другий чоловік лише проглянув заяву. Його завданням було, мабуть, запровадити ліванця у в'язницю.
Фредерік Габон демонстративно глянув на годинник.
— Пане директор, виконавши свій громадянський обов'язок, я б волів уже піти. Так склалося, що лише вчора я зателефонував до вас, бо мене не було в Англії. На жаль, ми, судновласники, безперестанку мусимо подорожувати, аби по-чесному заробити на шматок хліба. Ви завжди можете розраховувати на мене. І я радий, що бодай чимось зміг допомогти страховій компанії.
Обидва джентльмени встали і, чемно вклонившись, вийшли з кабінету. Вже на порозі адвокат звернувся до мнимих заступників директора:
— Я не раз зустрічав вас біля Скотленд-Ярду. Мабуть, ви часто залагоджуєте там справи страхової компанії?
— Що ви скажете про цей трюк? — запитав директор, коли відвідувачі вийшли.
— Негідники! — інспектор Гаррі Гендон аж скреготав зубами від злості. — Ще й покепкували з нас. А які міни робив цей ліванський крутій, коли патякав про громадянський обов'язок і про чесний заробіток на шматок хліба. Чесність і Габон — це несумісні поняття. Скільки вже разів я розпочинав слідство у справах цього крутія!
— Ну і що?
— Цей негідник завжди виплутувався. Сьогодні я був упевнений, що нарешті вдасться накрити його.
5
Назва відомого англійського закону, який гарантує англійським громадянам особисту свободу.