В одному з портів Намібії на корабель «Сакура-Мару» чекало двадцять тисяч тонн залізної руди. Проте колір цієї руди був якийсь дивний: не темно-іржавий, а значно світліший. Здавалось, ніби в ній більше піску, аніж заліза. Ще дивнішим виглядало те, що для перевезення такої жмені піску був зафрахтований корабель з тоннажем сімдесят тисяч і що капітан отримав розпорядження плисти по той самий пісок аж із Дурбана.

Японці, однак, нічому не дивувались, бо, як відомо, наш клієнт — наш пан. Аби платив. Навантаження залізної руди відбувалось дуже вже повільно: то докерів не вистачало, то мотори псувалися. Проте власник вантажу зовсім не переймався дедалі більшими видатками й, навіть оком не змигнувши, платив за простоювання корабля «Сакура-Мару». Японські матроси вигрівалися собі на корабельній палубі.

Нарешті, ледь завантажений, японський суховантаж узяв курс на Кейптаун. Тут знову його протримали на рейді три дні, й лише потім буксири завели в порт. Чому саме три дні? Це також було таємницею, бо в порту місця було доволі.

Коли руду розвантажили, на корабель прибула санітарна комісія і дала розпорядження знищити щурів, що зайняло іще два дні. Капітан протестував, але дарма. На третій день він також не зміг вийти в море, щоб узяти курс на Дурбан, бо не вистачало буксирів, аби вивести «Сакура-Мару» з порту. Лише пізнього вечора закінчилися клопоти капітана. Нарешті знайшлися буксири, які уже в цілковитій темряві вивели корабель у відкрите море, і той одразу взяв курс на схід.

Якби корабель простояв ще принаймні годину, то матроси зауважили б, що ті самі буксири ведуть подібний корабель, який пришвартувався не біля купи залізної руди, а трохи далі. Через дивний збіг обставин з корми звисав великий шмат брезенту, який закривав частину назви корабля. Видно було лише друге слово — «Мару».

Наступного дня ані портові працівники, ані жителі Кейптауна не помітили ніякої зміни. Японський корабель як і досі стояв на причалі, тільки посунувся трохи вперед. Крани вивантажували руду на берег. Ця руда, однак, була трохи темніша. Можливо, в одному трюмі була темніша, а в другому — світліша. Докери могли, звісно, нічого не помітити, але найвірогідніше вони були у все утаємничені й щедро підкуплені.

Дирекція стокгольмського банку «Енскілд» також не здивувалась, отримавши телеграму, що з «Меркабанку» їм перерахували п'ятдесят один мільйон доларів на рахунок однієї бразільської копальні, яка зможе розпоряджатися капіталом після повернення кредитного листа на таку саму суму.

Японська фірма, що продала ліберійській судновій компанії «Ліверпуль» старий суховантаж, також не здивувалась, що кредитний лист викуплено на два тижні раніше зазначеного терміну. Очевидно, ліберійці мали вільну готівку й вирішили якнайшвидше погасити виставлений їм рахунок.

У банку «Креді суїс» нікого не здивувало переведення значної суми з одного рахунку на інший. Нічого надзвичайного, що фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» перевела сімсот п'ятдесят п'ять тисяч доларів на особистий рахунок Фредеріка Габона — жителя Сполучених Штатів Америки. Таке трапляється досить часто. А фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» останнім часом мала дуже великі прибутки — на її рахунку зібралось понад три мільйони доларів. Зрештою, на її банківський рахунок досить довго нічого не надходило.

Банки завжди радіють, коли їхні клієнти добре заробляють і збільшують товарооборот, бо ж і вони тоді заробляють, маючи більше готівки для фінансових операцій. Чим більше грошей в обігу, тим більше заробляє банк.

Таким чином, усі були задоволені й ніхто не дивувався.

Представники банку «Креді суїс» і тоді не дивувались, коли сума грошей на рахунку «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» почала швидко зменшуватись. Якщо комусь трапиться нагода добре заробити, то ніхто не триматиме всієї суми на рахунку фірми. Податкові органи відразу шукали б якихось прихованих, неоподаткованих джерел прибутку. Саме тому власник і керівник цієї фірми більшість грошей перевів на свій особистий рахунок. Крім того, частину суми він узяв готівкою, частину обернув на акції та цінні папери, які зберігались у банківському сейфі. Після таких фінансових операцій повага дирекції банку до Міллера стала ще більшою. Виявилось, що він не тільки діловитий бізнесмен, але й передбачлива людина.

Ганс Ціммерман без здивування дізнався, що його банківський рахунок збільшився внаслідок різних сум, переведених із Швейцарії, Роттердама та Англії. Він, щоправда, не знав прізвищ та адрес тих, хто посилав ці значні суми, зате більш-менш передбачав, скільки грошей повинно надійти. Лише сума з Лондона була на кілька тисяч меншою, але, знаючи Фредеріка Габона, Ганс Ціммерман поблажливо поставився до скнаристого ліванця.

У кожному великому порту світу місцева газета завжди має рубрику «Хроніка порту», де повідомляє про те, які кораблі прибули в порт з вантажем, які прибули по місцеві товари і які чекають на рейді. Цю хроніку читачі продивляються побіжно, тому в Кейптауні ніхто не дивувався, що японський корабель «Сакура-Мару» і далі стоїть на причалі, розвантажуючи залізну руду з Намібії. Жоден з читачів місцевої преси не тримав у руках газети, що виходить у Дурбані. Якби таке трапилося, то надто цікава людина могла б замислитись над явищем, яке суперечить головному законові фізики: одне й те саме тіло не може перебувати водночас у двох місцях. А тут вечірня кейптаунська газета «Івнінг стар» писала: «Сакура-Мару» розвантажує руду з Намібії». І того самого дня газета «Морнінг ньюс», що виходить у Дурбані, інформувала своїх читачів: «Корабель під японським прапором «Сакура-Мару» завантажує шістдесят тисяч тонн вугілля для Японії».

Цей незначний недогляд був єдиною помилкою в операції, чудово спланованій відомим промисловим магнатом з Кейптауна Ван ден Ройтером. Щойно корабель зайшов у кейптаунський порт, як він особисто прослідкував, щоб негайно були припинені всі фінансові справи, пов'язані з операцією «Вольфрам». Він вважав, що треба якомога швидше припинити будь-які відносини як з продавцями руди, так і з посередниками.

Розмовляючи з Арнондом Фоком, який залагоджував у Кейптауні всі формальності, Ван ден Ройтер відверто сказав:

— Панове, ви зробили те, що слід було зробити. Таким чином, ми звільняємось від прийнятих на себе зобов'язань. Коли вантаж буде на березі, вважаймо справу закінченою. Про якісь нові контракти не може бути мови. Ясно?

Навіть такий досвідчений бізнесмен, як Фок, мусив визнати, що його співрозмовник має рацію.

— Я вже маю квиток на літак, — мовив він, усміхаючись. — І завтра взагалі забуду, що був колись у Кейптауні.

Так виглядало прощання двох бізнесменів. Можливо, якби до Кейптауна прибув не Арнонд Фок, а швейцарець Антон Міллер, то його стосунки з представником фінансових кіл Південно-Африканської Республіки були б сердечнішими. Але Ганс Ціммерман, здалеку керуючи всіма операціями, категорично заборонив приятелеві показуватися в Африці.

— Два замахи і спроба потопити чи зіпсувати корабель, — мотивував своє рішення Ціммерман. — Проте корабель з вантажем усе-таки доплив до кінцевого порту. То невже ти гадаєш, що люди, які так перешкоджали нам, пошкодують якихось кілька рендів, аби звести нарешті з тобою порахунки? Вони ж бо знають: це ти в Бразілії перешкодив підірвати цистерну з нафтою.

— Невже вони мститимуться за цього палія? — легковажно запитав Міллер.

— За нього, звичайно, ні, але за невдалу акцію — так. Отже, повертайся в Швейцарію і зліквідовуй свою фірму.

— Чому?

— Роби те, що я кажу.

Антонові Міллеру нічого не лишалось, як першим-ліпшим літаком повернутися в Цюріх.

Розділ XIII

НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК

Рейс через Атлантичний океан минув щасливо. Старенький корабель «Куретаке-Мару» давав собі раду з бурями й течіями. Біля Кейптауна корабель зменшив швидкість і став. Вночі припливли буксири, з допомогою яких суховантаж зайшов у порт і пришвартувався. На кораблі одразу з'явилися представники порту, сповістивши, що в Кейптауні зареєстровано кілька випадків жовтої лихоманки. Занесли її матроси, тому керівництво порту змушене ввести суворий карантин для всіх екіпажів, які прибувають сюди.