— Гм! — мовив інспектор Зейфард, переглядаючи принесені Гоффом документи. Голландський спеціаліст з фінансових порушень вже мав не одну нагоду знайомитися з документацією компанії «Фоссілз трейдінг», але ще ніколи вона не була в такому зразковому порядку. Поліцейський анітрохи не сумнівався, що Фок не тільки був попереджений про їхній візит, а й мав доволі часу, аби приготуватися до нього. Повідомлення в газетах про аферу з кораблем «Куретаке-Мару» також давали привід для роздумів. Адже все трималося в таємниці. Звідки ж кореспонденти довідалися про це?

Інспектор не міг пояснити поінформованість преси. Тим часом справа була дуже простою. Арнонд Фок мав кількох друзів, які працювали в цій галузі. Вистачило кількох ніби випадкових слів, аби навести досвідчених редакторів на сенсаційний слід.

Спіймавши облизня, троє представників влади вийшли з офісу компанії «Фоссілз трейдінг» і подалися в найближчу кав'ярню спокійно там усе обміркувати.

— Я попереджував вас, який це пролаза, — мовив голландець. — І сподівався від нього якогось коника. Але те, що нас спіткало, переходить усякі межі. Сміявся нам просто в очі. А коли він називав себе взірцем чесного й працьовитого голландця, то в мене аж усередині все переверталося. На документах, які він показав, ледь висохло чорнило. Самі бачите, панове, як нам важко працювати в Роттердамі. У цьому великому портовому місті аж кишить од подібних пташок. І ніяк не вдається спіймати їх у клітку.

— Будемо сподіватися, що прийде черга і на Фока.

— Я теж так думаю. Але, на жаль, не сьогодні.

— Фредерік Габон та Арнонд Фок валять усе на Антона Міллера, — мовив Генрі Гендон. — Швейцарська поліція, мабуть, уже розшукала його.

Швейцарська поліція відома як одна з найкращих у світі. Вона одразу розшукала Антона Міллера. Проте цей шляхетний швейцарець уже майже десять років спокійно лежав собі на… цвинтарі в Базелі. Отже, він не Міг мати нічого спільного з аферою корабля «Куретаке-Мару».

Офіс фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» був зачинений. Але, як з'ясувалося згодом, чистота там була ідеальна: намащена мастикою підлога аж сяяла, ніде ані порошинки, а шухляди — порожні. Розшукані працівники фірми в один голос казали, що Антон Міллер ліквідував свою фірму, бо перебирається у Францію, де мав намір узятися за виробництво парфумів або стати чиїмсь компаньйоном у цій галузі. Останнім часом до фірми надходило багато подібних пропозицій. Працівники майже місяць тому отримали розрахунок у розмірі річного заробітку. Отже, пан Міллер благородно повівся з ними.

Власникові дому він також заплатив за кілька місяців наперед.

Квартири Антона Міллера вже не існувало. Власник дому показав листа, надісланого з Парижа, в якому Міллер повідомляв господаря, що звільняє помешкання. Меблі та свій гардероб він розпорядився передати одній з доброчинних організацій.

— Я дуже здивувався, — мовив господар, — бо такого мені ще не траплялось. Однак треба визнати, що пан Міллер повівся дуже порядно. Квартирна плата була внесена за три місяці наперед, а щедрий подарунок придався бідним людям, яких не бракує навіть у Швейцарії.

— Чи були в квартирі якісь папери або документи? — допитувалися поліцейські.

— Трохи приватних листів та рекламні проспекти різних фірм. Звичайнісінький паперовий мотлох. На прохання пана Міллера, я все спалив. У кишенях одягу я знайшов трохи грошей — понад тисячу франків — і віддав їх доброчинній організації, яка забрала меблі й гардероб. Маю, зрештою, розписку про передачу цієї суми.

— Пташка вчасно вилетіла з гнізда, — промимрив один з інспекторів.

— Ви маєте той лист з Парижа?

— Ось, прошу, — власник дому подав його поліцейському. — Ясна річ, я старанно зберігаю подібні розпорядження.

Лист був короткий, але змістовний, і надісланий з поштового відділення поблизу Лувра.

— Як виглядає пан Міллер? — це запитання чув кожен, хто мав справу з ожилим покійником.

— Гарний високий чоловік, сивуватий блондин із рубцем через усю ліву щоку, — відповіді завжди були однаковими. Той рубець бачили і запам'ятовували всі. Інших деталей статури й обличчя чомусь ніхто не пригадував. Тому швейцарській поліції та Інтерполові нічого не залишалось, як розіслати по країнах повідомлення про розшук чоловіка, який має фальшиві документи на прізвище Антона Міллера і характерний рубець на лівій щоці. Якось так вийшло, що поліції не пощастило роздобути жодного знімка цього шахрая.

Однак, незважаючи на таку яскраву прикмету злочинця, ніяких повідомлень не надходило.

Інтерпол не мав також успіху в розшуках ще одного героя цієї афери — капітана Ахіллеса Боргуліса. Грецька поліція категорично відповіла, що про таку особу взагалі даних не має. Не вдалося також знайти жодного доказу, щоб якась грецька установа видала на це прізвище робочий диплом капітана далекого плавання. Не допомогли аргументи страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», нібито цей капітан добре відомий їй хоча б тому, що до «Куретаке-Мару» ще три кораблі, на яких він був капітаном, пішли на дно. Страхова компанія казала своє, а греки — своє.

Майже в ту саму пору один грецький громадянин, який заробив, мабуть, трохи грошей за кордоном, повернувся на батьківщину. Місцем свого проживання він обрав гарний острів Родос і почав будувати готель з рестораном. Грецький уряд дуже зацікавлений у розвитку туристичної бази, особливо на островах, які значно відстають у цій галузі від району Афін.

Тому діловитий реемігрант мав підтримку на острові не лише з боку місцевої адміністрації, але й з боку банків, які надали йому дешеві довгострокові кредити.

Уважна людина могла б помітити, що новий власник готелю дуже схожий на старого морського вовка, що відважно борознив моря й океани.

Готель був сучасний і водночас затишний. В ресторані подавали смачні страви, характерні для грецької кухні, серед них чудовий салат з креветок. Цю кухню хвалили як іноземці, так і місцеві жителі. Отже, прибутки були забезпечені.

Лише після кількох термінових запитів поліція Південно-Африканської Республіки відповіла, що їй нічого не відомо про привезену звідкись вольфрамову руду. Про корабель «Куретаке-Мару» вона також нічого не знала.

Інспектори Інтерполу добралися навіть до Стамбула. Їхні колеги з турецької поліції не дозволили турбувати такого шанованого бізнесмена, як Ганс Ціммерман. Проте сам він не ухилявся від розмови з інспектором Інтерполу. Ціммерман визнав, що він знає Міллера. Познайомився з ним кілька років тому, коли продав йому свою цюріхську фірму. Йому навіть на думку не спало, що такий поважний швейцарець може виявитись аферистом. Дуже йому прикро з цього приводу, але він сподівається, що Скотленд-Ярд спіймає авантюриста. Адже чоловік з таким рубцем на щоці не зможе довго ховатися, бо тут не допоможе жодна пластична операція.

А полковник Аткінс і далі подорожував по світі, захоплювався пам'ятками давніх культур, знайомився з новими людьми. Він був товариською, добре вихованою людиною і вмів подобатися. З кожної країни полковник посилав давнім і новим друзям кольорові картки з екзотичними марками.

Розділ XIX

ЧАС РОБИТЬ СВОЄ

Час робить своє. Велика афера з потопленням «Куретаке-Мару», яка набрала широкого розголосу в усьому світі, поволі відступала на задній план. Це було на руку Скотленд-Ярдові та поліції декількох країн, бо вони не мали чим похвалитися. Нікого не віддали до суду. Головний герой цієї афери, нібито швейцарець Антон Міллер, наче в воду канув. Не тільки не вдалося затримати чоловіка з характерним рубцем на лівій щоці, але навіть установити, як цей чоловік виглядав і яке було його справжнє прізвище. Цю таємницю знав лише Ганс Ціммерман — дуже поважаний житель Стамбула й одного з Принцевих островів, але ніхто в нього не запитав про це, та й запитувати було марно.

Фредерік Габон, збанкрутілий на цьому контракті ліванець з американським паспортом, повторював усім, скільки йому довелося викинути грошей на цю так добре сплановану аферу Антона Міллера. Він, мабуть, добре підупав на здоров'ї або ж почав погано переносити лондонський клімат, бо раптом продав свою Ліверпульську суднову компанію разом зі своїми апартаментами на Вікторія-стріт і купив зручний палацик в іспанському колоніальному стилі в містечку Файрхоуп, розташованому на березі Мексіканської затоки поблизу Нового Орлеана. Зараз він має власний пляж з білим-білісіньким піском, який нічим не нагадує вольфрамової руди. Біля невеличкої пристані погойдується струнка яхта. Пан Габон займається парусним спортом, іноді ловить рибу, часто приймає гостей, особливо гарних жінок. Його справи йдуть напрочуд добре як на людину, котра нібито багато втратила на операції «Вольфрам». Часом, щоб не втратити навику, він грає на біржі. І переважно з успіхом. Купує здебільшого акції золотих копалень та оборонної промисловості.