В Нагасакі обійшлося без церемонії пиття чаю в готелі. Ту саму церемонію Міллер побачив у чайній, що проіснувала вже триста років і куди запровадила його Юніші.

Наступного вечора вони застали в готелі телеграму з проханням, якщо пан Міллер не заперечує, припинити подорож і завтра повернутись у Токіо, Ьо на післязавтра пан Міллер запрошений на вирішальну розмову до штаб-квартири концерну.

Цього разу Юніші Мацусіта була миліша, ніж звичайно. Вона більше тулилася до швейцарця і ще солодшим голосом шепотіла:

— Дякую, пане Міллер.

До Токіо вони повернулися лише після обіду, бо не вдалося придбати квитків на літак, а подорож залізницею тривала кілька годин. Юніші завезла гостя в той самий готель. Коли вони прощалися, Міллер запитав:

— Не прийдеш, люба, сьогодні ввечері на чай?

— Ні, — відповіла досить здивована дівчина. — Я вже не на роботі, а тут маю хлопця, якого дуже люблю. Але було мило, правда? До побачення! — Поки швейцарець зібрався щось сказати, дівчина зникла за вхідними дверима.

У номері на Міллера чекав лист, написаний на офсетному папері, де його запрошували прибути завтра до штаб-квартири концерну на десяту годину.

Швейцарець приїхав на п'ятнадцять хвилин раніше. Він не дуже вірив міському транспорту і боявся, що таксі може потрапити у вуличну пробку. Зараз йому нічого не лишалось, як походити п'ятнадцять хвилин біля будинку. Коли він зайшов усередину, внизу на нього чекав той самий працівник, що й першого разу. Ліфтом вони піднялись нагору, а тоді швейцарця провели у невеличкий зал. Біля великого, майже квадратного стола сиділо четверо чоловіків. Трьох Міллер уже знав — то вони запропонували йому подорож по країні. Четвертому давно перевалило за сімдесят, і, як з'ясувалося потім, то був президент концерну «Саней метал термал інджінірінг» та його засновник.

Почалася конкретна розмова про терміни, умови, перевезення, ціни і фрахт. Японці ні про що не розпитували, були докладно поінформовані. Але це ще не означало, що вони знають про Південно-Африканську Республіку. Зате вони знали все про копальню, про її власників та про дві фірми, через чиї руки пройде руда, перше ніж потрапить у японський порт.

У фінансовому відношенні це також був непоступливий партнер. Але фінансові умови не мали для Антона Міллера ніякого значення. Головним для нього був контракт, від якого залежало отримання експортної ліцензії. Швейцарець лише вдавав, що запекло торгується.

Після довгої торгівлі обидві сторони погодились на п'ять промілів від купівельної суми за руду. Вартість перевезення повинен був покрити той, хто продавав. Коли Міллер почав протестувати, один із директорів концерну зауважив:

— П'ять промілів — це понад чверть мільйона доларів, які ви заробите по суті ні за що — за кількаденне перебування в Токіо плюс видатки на квиток. Адже бразільці також вам платять. Я підозрюю, що навіть більше, аніж ми. Для вас це дуже вигідна справа.

Міллер не заперечував. Гроші йому виплатять тоді, коли товар буде на місці. Термін доставки — не пізніше двох місяців з дня підписання контракту. В іншому випадку японська сторона має право розірвати контракт.

Оскільки переговори затяглися, дві працівниці внесли в зал маленький столик і накрили його на п'ять осіб. Обід був поданий, як поінформував один з директорів, із заводської їдальні. Якась сира риба в гострому соусі, маленька чашка густого супу і страва, яка складалася з рису, шматків риби, овочів та яловичини. Ця страва була навіть смачною. Під час обіду вони випили по два келишки саке — рисової горілки, яку наливали з маленької порцелянової пляшки, що називалась токкурі. Президент пояснив, що існує два види саке: один, більш популярний, мав понад двадцять градусів, а другий, шістдесятиградусний, призначався скоріше для любителів. І додав, що вони пили слабшу саке. Наприкінці ще принесли таріль з вареним рисом. Проте взяти з неї бодай зернинку вважалося великою нетактовністю.

Переговори, по суті, були закінчені — залишилось тільки виготовити контракт, тому президент «Саней» запросив присутніх у свій кабінет. Поряд зі звичайним письмовим столом, кількома м'якими кріслами, столиком з телефонними апаратами й екраном внутрішнього телебачення на підлозі лежало кілька циновок. Виняток зробили лише для іноземця — поставили низенький стільчик з ебенового дерева. Решта гостей президента, незважаючи на чорні європейські костюми, білі накрохмалені сорочки та краватки, по-традиційному посідали на циновки. Перше ніж зайти в кабінет, вони роззулися.

Дівчина принесла на чудовій лакованій таці посуд для заварювання чаю, і президент «Саней», попри свій похилий вік, навколішки приступив до традиційної церемонії. Першу чашку він подав іноземцеві, який у свою чергу передав її заступникові президента, що викликало схвальні посмішки присутніх. Міллер узяв лише другу чашку й заходився вихваляти штаб-квартиру концерну: які тут зручні приміщення, як зовсім не чути кроків, і як тихо працюють ліфти. Всі гаряче підтримали його, наголосивши, що нова будівля концерну — то виключно заслуга президента. Присутні й далі вихваляли президента, завдяки працьовитості й талантам якого невеличке підприємство перетворилось у великий концерн.

Після другої чашки пахучого напою Міллер захоплювався чудовими пам'ятками в Кіото й сучасним портом у Нагасакі. Тепер президент і його співпрацівники переконались, що мають справу з добре вихованою людиною. Вони ще більше пересвідчились у цьому, коли після третьої чашки чаю гість сказав, що новий прем'єр-міністр Японії буде підтриманий більшістю парламенту і зможе вирішити складні економічні проблеми країни.

Антон Міллер дивувався жвавості президента «Саней». Цей немолодий уже чоловік увесь час стояв навколішках і тільки так подавав своїм гостям чашки з чаєм. Сам він не випив ані краплі. Тому нічого дивного, що коли настав час для розмови про найрізноманітніші справи, один з присутніх чемно почав дякувати господареві за гостинність, мовляв, робочий день ще не закінчився і він мусить повернутися до своїх обов'язків. Всі гості разом із Міллером приєдналися до нього. Господар церемонії висловив щирий жаль, що шановні гості мусять покинути його.

Так закінчилась церемонія пиття чаю. Усі встали і знову зайшли в зал, де щойно вели переговори. На столі в сап'янових папках лежало по кілька примірників готового до підпису контракту.

Президент концерну роздав присутнім копії, а сам поволі зачитував окремі параграфи з оригіналу, надрукованого на офсетному папері. Закінчивши, він запитав швейцарця:

— Ви погоджуєтеся з таким змістом?

— Так, — Міллерові, власне, було байдуже, що підписувати.

— А ви? — звернувся президент до своїх працівників.

— Ми не заперечуємо.

— Пане Міллер, прошу підписати кожен примірник, — один з директорів узяв папку з документами й урочисто поклав її перед швейцарцем. Подав також авторучку з позолоченим чи золотим пером. Серед цілковитої тиші Міллер підписав контракт. Все виглядало точнісінько так само, як дипломатичний візит на екрані телевізора.

Далі документи потрапили до президента. Він підписав їх і, встаючи з місця, показав рукою, аби його заступник чи директор з фінансових справ теж поставив свій підпис. Японці підписувалися двічі: раз по-англійському, раз по-японському. І нарешті сап'янову папку з одним примірником контракту поклали перед Міллером.

Японці мовчки підвелися. Антон Міллер підвівся також. Тоді президент і директори «Саней метал термал інджінірінг», ніби по команді, проказали в один голос:

— Дякуємо, пане Міллер.

Розділ XI

ПІРАНЬЇ ЗАВЖДИ ГОЛОДНІ

Повернувшись з Японії, Антон Міллер мав майже два тижні відпочинку; він провів їх у Швейцарії, де займався справами своєї фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Виплатив заборговану зарплату своїм працівникам, яких було зовсім небагато: бухгалтер, котрий виконував водночас обов'язки заступника директора, та друкарка, яка вела кореспонденцію. Заплатив податок й орендну плату за приміщення. Чекова книжка «Креді суїс» безперестанку була в русі, зате фінансовий стан фірми став такий, що її можна було ліквідувати в будь-яку хвилину…