— Відколи фінікійці винайшли гроші, з цією проблемою нема клопоту.

— У Бразілії, — і далі повчав його Ціммерман, — всього остерігайся, навіть їжі. Харчуйся у перших-ліпших пивницях або в барах із самообслуговуванням, тільки не в готелі, де будеш жити. Ніколи не замовляй їжу в номер.

— Не будь такий нудний.

— Мені байдуже до тебе — нехай навіть решето зроблять із тебе. Йдеться про гроші, які я хочу заробити. І я б не вибачив собі, коли б через якогось навіженого з цієї справи вийшов пшик.

— Гаразд, гаразд. У Ріо-де-Жанейро голодуватиму, немов індійський йог.

— Завжди тримайся біля Фока. Якщо навіть це він організував нещодавню стрілянину, то більше такого не повторить, щоб і самому не постраждати. Коли ж вам доведеться бути разом десь у гостях, пий з тієї самої пляшки та з такого самого келишка.

— Зміни платівку, бо я довше не витримаю.

— І тримайся якнайдалі від жінок. Хто знає, чи та дівчина, твоя коханка з Кейптауна, не продала тебе типам, які найняли убивць.

— Цього не може бути!

— Я переконаний, що ти їй усе розповів.

— Тут ти глибоко помиляєшся. Я навіть словом не обмовився. А вона дуже порядна й мила дівчина.

— От і розмовляй з таким. Завжди він має справу з порядними дівчатами.

— Саме так.

— Занапастять тебе оті дівки, — пророкував Ціммерман.

Тут з гучномовця пролунало оголошення, щоб пасажири, які летять у Франкфурт, займали місця в автобусі. Тільки тоді Ганс Ціммерман припинив свою тираду й попрощався з товаришем.

Ніхто більше не цікавився чорним «мерседесом», що повертався на Принцеві острови. Біля обгорілих решток БМВ стояли поліцейські автомобілі й «швидка допомога», куди саме заносили ноші з двома накритими тілами.

Політ до Франкфурта-на-Майні й пересадка на літак, який летів у Бразілію, минули без пригод. У Ріо-де-Жанейро теж не трапилося нічого надзвичайного. Арнонд Фок прибув туди на кілька годин раніше, замовив для нього номер у тому самому готелі й одразу розпочав переговори з власниками копальні.

Голландець виявився діловим і добре обізнаним з бразільським ринком партнером. Він, звісно, не забував про власні інтереси, але дбав також про спільну справу. Бразільці були спочатку занадто обережні в розмові з Міллером, але й тут Ганс Ціммерман зумів і здалека вплинути на них; тож після кількох днів переговорів з власниками копальні та неофіційних контактів з представниками влади, які вирішували питання про ліцензію на вивіз, справа щасливо зрушила з місця.

Арнонд Фок отримав дозвіл на купівлю шістдесяти п'яти тисяч тонн руди для своєї компанії «Фоссілз трейдінг». Йому пообіцяли також видати дозвіл на вивезення руди до Японії. Відтак окремим актом компанія «Фоссілз трейдінг» відступила цей дозвіл швейцарській фірмі «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Була встановлена також ціна на руду. Загалом замовник повинен був заплатити п'ятдесят один мільйон доларів. Антон Міллер, мабуть, слушно здогадувався, що один мільйон — то комісійне спритного голландця.

Бразільці не приховували свого задоволення від підписаного контракту й наполягали на якнайшвидшій його реалізації. Вони пообіцяли самі все владнати з перевезенням вольфраму на узбережжя й подальшим навантаженням його на корабель. Погодилися також на те, що платня за руду матиме вигляд кредитного листа якогось відомого європейського банку. Кредит буде виплачений готівкою після того, як руда потрапить у порт призначення.

На замовлення Арнонда Фока, інститут геології зробив аналіз руди на вміст вольфраму і дав відповідний висновок.

Все пішло так гладко, що вже через тиждень Антон Міллер міг надіслати в Кейптаун телеграму: «Приїжджаю з потрібними документами».

Розділ VII

ЗНАЙОМА З АДМІНІСТРАЦІЇ

Знову Кейптаунський аеропорт, знову митні та інші формальності. Антон Міллер зайшов у зал для пасажирів. Тут, як скрізь в аеропортах світу, групки людей чекали на своїх рідних і знайомих.

Почасти за професійною звичкою, а може, під впливом застережень Ганса Ціммермана пасажир з Ріо-де-Жанейро придивлявся до людей, які чекали біля виходу. Він одразу запримітив чоловіка в темно-синьому піджаку зі срібними ґудзиками і шоферському кашкеті зі срібним галуном. Це був той самий водій, який віз Міллера з палацу Ван ден Ройтера в Констанції до готелю на Рондебоші. Недалечко від нього самотньо стояла дівчина з букетом у руці. Цю дівчину швейцарець також знав: вона працювала в адміністрації готелю «Інтерконтиненталь».

У тому, що працівниця великого міжнародного готелю чекає на когось в аеропорту, не було нічого дивного. Букет в її руці теж видавався цілком нормальною річчю — зустрічає, мабуть, якогось великого гостя. Може, самого директора? А може, перебуває тут у приватній справі — зустрічає, скажімо, свого хлопця?

Трохи далі за дівчиною Міллер побачив юнака в джинсах і строкатій сорочці з якимись написами. Краєм ока Міллер запримітив, що коли він проходив біля дівчини, та раптом зробила ледь помітний рух букетом. Після цього знаку юнак швидко попрямував до телефонних автоматів, що висіли на стіні.

«Аматори, — весело подумав Міллер. — Однак треба бути обережним. Цікаво, вони лише слідкують, чи вживатимуть якихось заходів?»

— Дозвольте, — водій Ройтера вклонився і забрав з Міллерової руки його шкіряну валізу. — Я чекаю на вас. Шеф просив приїхати одразу до нього в Констанцію.

— Я працівник пана Ван ден Ройтера, — відрекомендувався пристойний літній чоловік. — Дозвольте привітати вас від імені директора. Наш автомобіль чекає перед будинком.

— Чудово, — вдав задоволеного Міллер.

Вони сіли у вже відомий швейцарцеві «ягуар». Однак це не був броньований автомобіль. Швейцарець розглядався довкола. Юнак і гарна працівниця готелю кудись зникли. Автомобіль рушив з місця — слідом ніхто не їхав. Вони швидко проминули незабудовані райони за аеропортом і помчали до міста. Міллер увесь час був насторожі, стежив за іншими автомобілями та за людьми на хідниках. Поки що все було спокійно.

Автомобіль в'їхав у бідний квартал, де жили самі негри.

— Зупиніться, будь ласка, — попросив Міллер.

Водій загальмував біля хідника. Антон Міллер швиденько вистрибнув з авто, прихопивши із собою портфель з документами.

— Їдьте на віллу самі й перекажіть директорові, що найдалі через годину я буду в нього: мушу ще залагодити тут дуже важливу справу.

— Може, зачекати на вас? — не приховував здивування працівник фірми Ройтера.

— Ні, не треба, — Міллер пішов у той бік, звідки вони приїхали. Автомобіль рушив, і швейцарець одразу завернув в одну з бічних вуличок. Добрих п'ятнадцять хвилин блукав він у тому лабіринті, де був, мабуть, єдиним білим перехожим, поки не переконався, що за ним ніхто не слідкує. Він охоче випив би кави й посидів трохи в барі, але тут усі бари були призначені лише для чорних мешканців. Тому він запитав якогось перехожого, де найближча зупинка таксі, й пішов у вказаному напрямку.

На зупинці Міллер сів не в перше таксі, а в третє, чим викликав незадоволення водія першого автомобіля, але Міллер не поступився.

— Прошу їхати в район Констанції, — наказав він літньому сивому негрові. — Але не найкоротшим шляхом. Я не знаю Кейптауна і хотів би трохи оглянути його.

Задоволений таксист сорок хвилин возив свого пасажира по всьому місту. Нарешті, боячись розгнівати іноземця надто великим рахунком, завернув убік і під'їхав до палацу Ван ден Ройтера. Мільйонер сам вийшов назустріч гостеві.

— Ну, нарешті! — директор радісно потиснув долоню гостя. — З вами все гаразд?

— А що могло трапитися зі мною?

— Хіба ви не знаєте? Півгодини тому я дізнався, що на мою машину наїхав вантажний автомобіль. Водія геть понівечило, а секретар, мабуть, зі зламаною ногою, також потрапив у лікарню. Задня частина мого легковика ущент потрощена. На щастя, від удару не спалахнув бак з бензином. А як це вам пощастило лишитися живим і здоровим?