— Вставайте! — прокричала вона Василеві в самісіньке вухо. — Ви ж замерзнете!

Чоловік лишень махнув рукою, щось нерозбірливо буркнув і повернувся на інший бік.

Вероніка роздратовано видихнула і спробувала підняти п’яницю.

— Ти справді вважаєш, що здатна сама затягти його в дім? — почула вона позаду знайомий голос.

«Ох, цей насмішкуватий тон мене бісить».

— Ти, видно, завжди у пригоди встряєш? Як не цуценя на дорозі знайдеш, так мужика п’яного під парканом, — мовив Андрій.

— Ти допоможеш чи так і будеш там стовбичити? — уже розсердилася жінка.

Він усміхнувся, похитав головою, але таки підійшов до сплячого Василя. Підхопив чоловіка під руки і, попри п’яний спротив, поставив на ноги.

— Нумо, друже, — промовив він, — треба зайти до хати, бо і справді задубієш к бісу.

Василь ледь не гепнувся знову на землю, але Андрій його підхопив, а Вероніка підтримала з іншого боку, намагаючись не звертати уваги на сморід, що линув від п’яного.

Дорога через захаращений двір була нелегкою.

— І вона ще хотіла підвести його сама, — хекав Андрій.

— Що ти там собі бурмочеш? — теж змучено запитала Вероніка.

— Кажу, пощастило тобі, що я почув твої крики й повернувся.

— Не було ніяких криків, я просто зойкнула.

— Атож, уся вулиця, певно, чула, як ти репетувала. Тому визнай: тобі пощастило, що почув саме я.

— О так, я неймовірно щаслива жінка.

Чоловік пропустив її іронію повз вуха. Вони нарешті дісталися вхідних дверей.

— Чудово, а де шукатимемо ключ? — запитала жінка.

— Як показує життєвий досвід, — Андрій штовхнув двері, і вони легко прочинилися, — такі будинки рідко замикаються.

Нарешті, коли вони дотягли Василя до пошарпаного й побитого міллю дивана, чоловік трохи прийшов до тями.

«Дуже вчасно», — холодно подумала Вероніка, відсапуючись, як спринтер після дистанції.

— О, Андрюхо, — лице Василя розплилося в широкій усмішці й від цього втричі збільшилося в розмірі, — ти повернувся з-за кордонів.

— Ні, я не повернувся, — пожартував чоловік, укладаючи п’яного сусіда на диван. — Я примара.

— Примара? — мотнув головою Василь. — Тоді цур тобі. Іди геть!

— Та вже йду, — пробурчав чоловік.

— Ти не поганий мужик… гик… — продовжив бурмотати п’яниця, — не думав, що ти прийдеш по мою душу.

— Поки що ні, — Вероніка бачила, що Андрій заледве стримує сміх, — але будеш так гасити, обов’язково натравлю на тебе всіх демонів пекла.

— Ой… гик… ніколи б не думав, що ти… У пеклі? Гик.. тобі на небо треба… гик… тим паче, що там є кому зустрічати…

Вероніка не особливо звертала увагу на п’яну маячню сусіда, але останні слова змусили Андрія завмерти. Жінка спробувала розгледіти в його обличчі, що він зараз відчуває, але в будинку панувала напівтемрява, тож зробити це було складно.

— Спи вже, — врешті сухо відповів Андрій.

Вероніка подала чоловікові пропахлу сигаретним димом ковдру, і Андрій укрив сусіда, що вже голосно хропів.

Вероніка й Андрій, не зронивши більше ні слова, попрямували до виходу. Жінка поспішила першою, намагаючись якнайшвидше ковтнути повітря, не просякнутого сигаретним димом і перегаром.

— Хороший ти мужик, Андрюхо… — раптом знову забурмотав Василь.

— Так-так, я вже чув..

— А от баба Тоня була ще тим стервом. Я не здивований… гик… що її грохнули.

Чоловік із жінкою здивовано перезирнулися.

— Ти знаєш, хто міг бажати бабі Тоні смерті? — Вероніка повернулася до дивана.

— Кому? — знову очуняв Василь.

— Антоніні Йосипівні. Хто міг бажати їй зла? Це ж був не ти?

— О-о-о-о-о-о-о-о!!! Я бажав цій відьмі такого зла, що аж соромно. Але ти Андрюсі не кажи, бо його демони затягнуть мене до пекла, — чоловік спробував обпертися на лікоть, але не втримався і знову впав на постіль. — Чого взагалі всі на мене напосілися, — він скривився так, неначе йому в обличчя світив прожектор, — я не один хотів, щоб ця баба здохла.

— А хто ще? — запитала Вероніка, але чоловік перевернувся на інший бік і голосно захропів.

— Прокидайся! — спробувала розтрясти вона п’яницю.

— Вероніко, що ти робиш? — здивувався Андрій.

— Хочу дізнатися правду!

— Від нього?

— Дарма ти так упереджено до нього ставишся.

Василь знову голосно захропів.

— Та невже? — усміхнувся Андрій.

— Я просто хочу знати, хто вбивця. А ти хіба не хочеш?

— Ну, може, із цікавості, але не з таким ентузіазмом, як ти.

— А нічого, що ти один із підозрюваних?

— Нічого страшного, я звик до підозр.

Вероніка кинула на чоловіка задумливий погляд.

— А вона не дарма так рветься дізнатися про смерть тої проклятої старої, — підняв палець Василь, наче професор на лекції.

— Ти ба, наче й не виходив із розмови, — хихотнув Андрій.

Жінка лише обурено поглянула на нього, а потім перевела погляд на п’яницю. Василева рука вже опустилася, а очі закотилися, він знову поринав у сон, але продовжував бурмотіти:

— Якщо вбивця знав, скільки бабла й землі нагребла собі баба Тоня, коли розпадався Союз… Та всі знають, що в неї грошей більше, ніж у Кучерових… гик… єдине питання: чи довго жити її єдиній спадкоємиці… шкода Танечку… гик…

Навіть Андрій ошелешено завмер. Вероніка відчула, як її почало трусити від цих слів. Думка, яку вона гнала від себе ці кілька днів, щойно вилетіла з прокуреного й пропитого рота п’яниці. А найстрашніше було те, що жінка знала, що цей здогад правильний.

У день поховання Антоніни Долі сонце раптом згадало, що воно дає тепло, тому щедро заливало вулицю Садову яскравим промінням. Люди не дуже раділи такому сонячному працелюбству напередодні Нового року. Із дахів капало, сніг змішався із землею і перетворився на брудну чвакотню, лід, не встигши розтанути, зверху вкрився тонким шаром води, від чого слизота стала ще небезпечнішою.

Вероніка, як завжди поспіхом, вибігала з дому. Вона прагнула ще позбутися деяких дрібних клопотів, пов’язаних із поминальною церемонією, які взяла на себе, аби допомогти подрузі. Але щойно жінка торкнулася дверної ручки, як щось м’яко потягнуло її за штанину. Вероніка обернулась і побачила Носика, який учепився зубами в джинси і спрямував на неї повний суму погляд.

— А ти молодець, — усміхнулася Вероніка й погладила цуценя, — навряд чи хтось зміг би піти від таких благальних оченят.

Жінка швидко повернулася на кухню, насипала цуцикові поїсти і, скориставшись моментом, доки песик був зайнятий своїм харчем, таки вислизнула з дому.

На вулиці вона наткнулася на Андрія, що цілеспрямовано йшов у її двір.

— Із самого ранку ти! — не стрималася Вероніка.

— Справді я!

— Я дуже поспішаю, чого ти хочеш?

— Он чого я хочу! — чоловік тицьнув пальцем на свій двір.

— Ти хочеш піти додому й дати мені спокій?

— Я хочу, щоб у мене нарешті знову з’явилися ворота.

— Що, просто зараз?! — жінка повільно відходила в бік Тетяниного будинку.

— Коли? — Андрій попрямував за нею.

— Не сьогодні. Мені треба допомогти Тані й…

— Мене це повинно хвилювати?

— Ти нестерпний! Гаразд, повернуся з поминок і перекину тобі гроші через «Приват24». І за матеріали, і за ремонт. Може, тоді ти відчепишся від мене.

— От як перекинеш, тоді й побачимо…

У Таниній оселі Вероніка щосили намагалася не заглибитись у вир смутку й печалі. Тетяні було дуже тяжко, але поруч із нею, окрім Вероніки, із самого ранку була Лідія Степанівна. Старенька весь час підтримувала Таню, щось тихо їй говорила. Вероніка навіть подумала, що бабці краще вдається втішати подругу, аніж їй самій.

Попрощатися з Антоніною Долею прийшло небагато людей. Окрім Лідії Степанівни, було ще кілька її подруг. Перед тим як тіло мали виносити з дому, з’явилися Антон із Софією.

Вероніка внутрішньо напружилася, очікуючи нового конфлікту брата й сестри, але Антон не удостоїв нікого навіть поглядом. Вони із дружиною кілька хвилин постояли біля тіла, опісля Антон швидко вийшов геть. Софія затрималася. Вона несміливо підійшла до Тані.