— Аякже. Усі його колишні коханки так думали. О Вероніко, відчуваєш себе особливою, такою собі недоступною красунею, — ядуче всміхнулася Оксана. — Я знаю, як діє Тарас, усі його хитрощі й пасточки, аби затягнути жінку в ліжко. Сто процентів: учора він приходив із пляшечкою «Шардоне» і пропонував тобі свою дружню підтримку.

«Невже це стерво говорить правду, і Тарас — просто бабій?» — Вероніці забило дух.

«Ох, Вероніко, а ти ніби й не здогадувалася?!» — іронічно прошепотіла совість жінки.

— Мені однаково, що там буде з тобою, — зморщила носа Кучерова, ніби почула неприємний запах, — просто хотіла сказати, що після всіх хвойд він завжди повертається до мене.

Вероніка не знала, як реагувати на цю образу. Та й було вже пізно. Оксана кинула на неї ще один зневажливий погляд і пішла геть.

— Ой, Вероніко, — промовила Кучерова солодким голосом, зробивши вже кілька кроків до хвіртки, — тобі варто більше бувати на свіжому повітря, а то ти якась бліда.

Вероніка не стала чекати, доки гостя вийде за ворота, і швидко зачинила двері.

«Невже ті баби на кладовищі перешіптувалися про мене?» — раптом уразила жінку ще одна неприємна думка.

Серце Вероніки вкотре за цей тиждень стислось і не збиралося послаблювати хватку.

«Ліки», — Вероніка кволо нишпорила по кишенях, намагаючись віднайти таку важливу пляшечку, але не знаходила. Перед очима знову застрибали кольорові картинки, кольнуло в лівій частині грудної клітки, а тоді все почала огортати темрява.

Андрій саме встановив ялинку — дістав із комори картонну коробку зі всіляким новорічним начинням. Він сонно перебрав дощик і старі прикраси, на хвилину зупинив погляд на ялинці і врешті відсунув коробку ногою вбік, упав на диван і потягнувся по пульт від телевізора.

Відразу натрапив на чергову телевізійну рекламу:

— Так-так-так, — говорив на екрані чолов’яга таким веселим голосом, ніби щойно вжив дозу кокаїну, — у нашому магазині є все. Від викрутки до комбайна, від кахлів до люстри. Із двадцять п’ятого грудня до сьомого січня приходьте й отримайте новорічні знижки. У нас є все: від воріт і до стелі!

«Great! У них є все, може, позичили б мені ворота», — ця думка вивела чоловіка зі стану прокрастинації. Андрій заглянув у коробку з новорічними прикрасами, дістав звідти кульку, але за мить знову жбурнув її назад.

— Чорт забирай, у коробці немає моїх воріт, — вилаявся він.

Чоловік схопив куртку й вискочив на двір.

«Цього разу ти мене не відшиєш! — думав він, підходячи до сусідської хвіртки. — Ну звісно, чого їй хвилюватися, — бубонів чоловік, — у неї ж нормальна огорожа!»

Андрій ледь не налетів на жінку, що саме виходила з двору Вероніки.

— Ох, — зойкнула та, на мить її очі агресивно зблиснули, але коли вона впізнала Андрія, на лиці розповзлася усмішка. — Андрій Злий! Власною персоною! Триста років тебе не бачила!

— Привіт, Оксано, — сухо кинув чоловік.

— Ну як твоє життя? Як Штати?

— Штати як Штати. От, повернувся додому.

— Та я бачу, — промурчала жінка, оцінним поглядом ковзнувши по Андрієві.

— Вибач, але я дуже поспішаю, — спробував обійти сусідку чоловік.

— Зрозуміло, — Оксана кинула швидкий неприязний погляд на двір Вероніки.

Андрій мовчки пройшов повз Кучерову.

— Андрію! — гукнула жінка, коли той зайшов у двір. — Ти ж сьогодні вночі вільний?

— Що? — трохи розгубився чоловік.

— Ну, я маю на увазі, цієї новорічної ночі, — засміялася Оксана, як телевізійна діва, і потягла сусіда за рукав назад на вулицю.

— Не знаю, — спробував ухилитися від відповіді Андрій.

— Будуть Долі й Ластівенки. Ти теж можеш приєднатися.

— Вибач, але в мене інші плани.

— Та бачу я твої плани, — кивнула жінка в бік будинку Вероніки, — будь обережний, а то це стерво такого напланує…

— Що? — Андрій здивовано розвів руками. — Про що ти взагалі говориш?

— Я про те, що ти часто вибираєш не тих жінок.

Чоловік провів Оксанин погляд, і нарешті до нього дійшло.

«Ця дурепа думає, що я…?».

— Оксано, по-перше, ти помиляєшся, по-друге, мої жінки — це не твоя справа, а по-третє, я не піду до вас зустрічати Новий рік, бо терпіти не можу ваше сімейство, — випалив він.

— Відколи це? — розгублено мовила жінка.

— Відтепер, — чоловік визволив свій лікоть із лабет спантеличеної сусідки й таки попрямував до дверей Вероніки.

«Треба було лишатись у Штатах, — бубонів він собі під ніс, — там люди якісь адекватніші…»

— Вероніко! Відчиняй! — Андрій безцеремонно почав гепати у двері сусідки, і ті самі слухняно відчинилися.

Чоловіка це насторожило. Він штовхнув ручку й зазирнув до веранди.

— Ти вдома? Я заходжу! — гукнув він.

— Чого ти репетуєш? — почув він слабку відповідь.

Вероніка сиділа на підлозі, обпершись об стіну. Обличчя її було бліде, очі прикриті, руки стискали пляшечку з ліками.

Андрій швидко підійшов до неї.

— Тобі зле? Що сталося? Дозволь допомогти.

— Мені вже не так зле, але від допомоги не відмовлюся.

Вероніка подала Андрієві руку, і він допоміг їй підвестися та дістатися вітальні. Жінка безсило прилягла на диван.

— Проблеми із серцем? — Чоловік кивнув на ліки, що Вероніка поставила на тумбочку.

Жінка мовчки кивнула і знову заплющила очі.

— Може, викликати швидку?

— Не треба, мені вже краще. А взагалі, якби в мій дім не вдиралися всі підряд, проблем було б менше.

— Вибач, я просто…

— Я знаю. Подай мені, будь ласка, сумочку. Он вона, на підвіконні.

— Не варто, Вероніко… — спробував відмовитися чоловік, але жінка рішуче простягла руку.

Андрій виконав її прохання.

— Схоже, цієї новорічної ночі я спатиму, як ведмідь у барлозі, — кволо усміхнулася вона, копирсаючись у сумці.

— Так, якщо сусіди дозволять.

— Тобто? — Вероніка ніяк не могла знайти гаманець.

— Ну, за словами фурії, яка вилетіла нещодавно з твого двору, у них вечірка буде. Запрошена майже вся вулиця…

— І Антон із Софією? — Вероніка аж завмерла. А тоді труснула головою. Ніби щойно нею вдарилася.

— І вони теж…

«Якась дивна в неї реакція», — подумав Андрій.

— Не звертай уваги, — прочитала жінка його думки, — це просто моя синестезія.

— Сине… що?

— Ну, це типу такий вид сприйняття. Звуки, які я чую, відображаються в моїй голові кольорами.

— Я таке в якомусь шоу бачив. Ти можеш угадати мелодію, яка не грає, просто дивлячись на зображення.

— Ага…

— Неймовірно.

— Загалом неймовірного мало, здебільшого дивно, а іноді — фіть… — жінка провела рукою над головою, — трохи зносить дах. У певні, гм… моменти слух загострюється настільки, що ці звуки просто видавлюють із нормального життя і, як бонус, усі вони вискакують у голові кольорами.

В Андрія крутилося ще одне запитання на язиці: чому жінку так цікавлять Долі? Але Вероніка врешті віднайшла гаманець, дістала звідти готівку й простягла сусідові.

— Ну от, — промовив Андрій, — тепер я почуваюся йолопом, який вибив гроші у напівбезтямної жінки.

— Та ні, — промовила Вероніка, — як не дивно, це добре, що ти прийшов. Дякую.

Чоловік хотів відповісти щось дотепне, аби розрядити атмосферу, але вирішив, що не варто змазувати слова жінки дурними жартами.

— Будь ласка, — відповів він натомість.

Вероніку розбудив телефонний дзвінок. Жінка не відразу змогла прийти до тями і зрозуміти, де вона. Урешті протерла очі й поглянула на ручний годинник, що лежав на тумбочці. Циферблат показав, що до півночі лишилося двадцять три хвилини. Від ранкового серцевого нападу вона відходила цілий день. Тим часом телефон укотре загудів, вимагаючи до себе уваги.

— Алло, ма, — почула жінка у слухавці Артемів голос, — із наступаючим тебе Новим роком.

— Не з наступаючим, а з прийдешнім, — сонно пробурмотіла Вероніка.