— Ти що, спиш? — не звернув уваги на її виправлення син. — Через двадцять хвилин Новий рік.

— Так-так, уже не сплю.

— Ти там дуже нудьгуєш без мене? Сходила б, може, у гості до якоїсь своєї кентухи, розвіялася.

— Синочку, ти не повіриш, але я так і зроблю, — рішуче мовила жінка.

— Оце круто. Ну, добре тоді, цілую тебе, ма, святкуй. Дзенькну тобі вже в наступному році.

— Бувай, синку.

Завершивши дзвінок, Вероніка схопилася на ноги й стала збиратися. Картала себе за те, що не прокинулася раніше, але потім згадала, що її ліки мали невеликий снодійний ефект і облишила самобичування.

Жінка одягла светр і джинси, зібрала волосся у хвостик. Поставила телефон на беззвучний режим і поклала його в одну з кишень, в іншу засунула флешку.

Видихнула й на мить заплющила очі. Прислухалася до свого організму, а головне — до органа, що активно перекачував кров. Звісно, через те, що вона збиралася здійснити, в організмі виділилася певна доза адреналіну та ендорфінів, тому кров стугоніла в жилах. Але загалом жінка виявила, що почувається добре, кольорових нападів не передбачалося. Вероніка рішуче вийшла з дому.

Розділ 19

До Нового року лишалося якихось вісім хвилин. Де-не-де фальстартом вибухали поодинокі салюти. Вероніка роззирнулась і швидко перейшла через дорогу. У двоповерховому будинку Кучерових було гамірно й шумно. У жінки на мить завмерло серце, коли вона побачила, як на балкон із келихом шампанського вийшов Тарас. Жінка сховалася за сплячою мирним зимовим сном яблунею. За мить чоловіка покликали дивитися привітання президента і він зник.

Вероніка видихнула і вийшла з-за яблуні.

«Зараз не час думати про нього», — подумки осмикнула вона себе й пішла далі.

Наблизившись до дому Антона та Софії, Вероніка стишила ходу. Ілюмінація будинку Шевченків яскраво освічувала не тільки двір господарів, а й сусідні. Жінці без проблем удалося розгледіти камеру, що спрямувала своє невсипне око на територію навколо гаража Антона. Вероніка вже знала що робити.

Цього разу став у нагоді двір Василя. І в домі, і на території навколо нього було темно. Очевидно, Василь теж десь вирушив у пошуках пригод або міцно спав, заглушений черговою пляшкою спиртного.

Вероніка швидко прокралася захаращеним подвір’ям п’янички й вийшла на земельну ділянку Василя. Проминула город Шевченків, який Мирослав засадив молодими яблунями (Вероніка була впевнена, що Олеся сюди своїх рученят не докладала). Врешті жінка опинилася на земельній ділянці Антона. Ще мить повагавшись, таки рушила у двір.

Із цього боку будинку було темно, світло від ілюмінації Шевченків не досягало аж сюди. Вероніка подумала, що навіть якщо Антон і понатикував тут камер, то їхня якість навряд чи дозволить щось розгледіти в темряві. Сподівалася лише, аби Долі не змінили місце схованки ключа, бо інакше вся її затія виявиться даремною.

Кілька місяців тому, коли Антона не було вдома, дверний замок у їхньому будинку заклинило. Софія тоді попросила допомоги в першого, хто натрапив на очі. Вероніка саме поверталася з роботи й без проблем допомогла сусідці. Тоді вона й побачила, що Долі ховають ключ під статуеткою чи то жаби, чи то собаки. Звісно, тоді їй було це ні до чого, але тепер цей випадок став у пригоді.

Вероніка нахилилася, щоб дістати ключ, як раптом почула голосний крик. У свідомості виникла багряна картинка. Від несподіванки жінка присіла й накрила голову руками. Коли до крику приєднався ще й голосний регіт, вона повільно звела погляд і побачила, що вулицею бреде компанія молоді.

Жінка видихнула й на всяк випадок схопилася за серце. Трохи почекавши, доки юнаки й дівчата проминуть двір Антона та Софії, вона дістала ключ і відчинила двері чужого будинку.

Вероніка швидко роззулася при вході, аби не лишати слідів. У вітальні її ноги занурились у ворсистий килим. Будинок був обставлений хоч і не дорого, але зі смаком: сучасний диван, кілька крісел, великий плазмовий телевізор. На книжковій полиці Вероніка знайшла кілька старих підручників із фізики, математики та ще щось про електрику, решту місця займали диски з іграми для «Playstation».

Коли в полі зору жінки з’явився ноутбук, на вулиці пролунав гамір і почали спалахувати салюти. Вероніка швидко натиснула кнопку вмикання, сподіваючись, що світлові сплески перекриють те, що в домі без хазяїв засвітився монітор.

Жінка схрестила пальці, щоб комп’ютер виявився незапароленим. І ледь стримала радісний вигук, коли на екрані з’явилося футуристичне зображення, на якому одна геометрична фігура переходила в іншу.

Вероніка озирнулася, коли знадвору почувся голосний чоловічий регіт. Вона швидко дістала з кишені флешку, але руки тремтіли від збудження. Накопичувальний пристрій зрадницьки вислизнув і впав додолу у ворсистий килим.

— Чорт… Чорт… Чорт… — у відчаї вилаялася жінка.

Вона заходилася шукати флешку, але навпомацки і в напівтемряві зробити це було нелегко. Та ще й килим був настільки м’яким, що жінка почала переживати, аби флешка в ньому не втонула. Серце вистрибувало з грудей.

«О, буде чудово, якщо в мене зараз станеться серцевий напад, і мене знайдуть непритомну в чужому домі. Уявляю, як смакуватимуть пліткарі», — думала жінка.

Нарешті накопичувальний пристрій знайшовся. Вероніка швидко тицьнула його в ноутбук і стала нишпорити на робочому столі. Нічого не знайшовши, відкрила диск D. Цього разу вона таки не стримала тихого вигуку, коли знайшла папку з назвою «Відеокамера». У ній, як у матрьошці, розміщувалися інші папки.

— Та-а-а-а-ак, — пробурмотала жінка, — 2016, 2017… ага, 2019!

У папці «2019» було ще кілька папок із кожним місяцем року. Вероніка перевірила обсяг папки «Грудень» і, зрозумівши, що вона не займає багато місця, скинула інформацію собі на флешку.

Завантаживши дані, жінка вимкнула ноутбук, поправила ковдру на дивані й вислизнула з вітальні.

«Нарешті, — раділа вона, взуваючись, — цей падлюка дістане по заслугах».

Вероніка схопилася за ручку і вже збиралася штовхнути двері, коли почула на порозі човгання. Цієї миті жінці здалося, що всі її органи зупинилися, відмовляючись виконувати свої функції. Вероніка стала навшпиньки й заглянула у вічко.

На порозі стояв Антон. Він курив сигарету і, похитуючись, намагався знайти під статуеткою ключ від дверей, який Вероніка саме тримала в руці.

Жінка спостерігала за ним, наче у сповільненій зйомці. Ось він нишпорить під статуеткою. Потім роздратовано викидає недопалок і вже двома руками обмацує поріг у пошуках ключа. Чоловік випрямився, потрусив головою, потім увімкнув ліхтарик на телефоні. Незадоволено лаючись, продовжив свої дії.

Вероніка закусила губу. Обпершись об двері, міркувала, що робити. Вискочити через котресь із вікон? Ні, він помітить. Жінка взялася за голову, чуючи, як дедалі голосніше лається Антон за дверима. Вона знову визирнула у вічко.

Антон, невпевнено стоячи на ногах, покинув пошуки ключа й тепер цілеспрямовано наближався до дверей.

«Треба було хоч ізсередини замкнутися», — панікувала Вероніка.

Тим часом чоловік уже потягнувся до ручки. Ще мить — і вони зіткнуться обличчям до обличчя.

«Що робити? Що робити?» — застрибали думки в голові Вероніки.

— Антоне!!! — почувся раптом вигук знадвору. Жінка затамувала подих.

— Що таке?

— Іди сюди, я хочу в тебе дещо спитати.

— То питай.

— Що, отак, через ворота?

Антон сплюнув і, лаючись, почовгав до воріт.

Вероніка не намагалася повернути собі холоднокровність чи чинити якісь інші дії. Вона прожогом вискочила з дому, замкнула двері, поклала ключ під статуетку й побігла до городу.

За хвилину Антон повернувся на ґанок власного будинку, укотре підняв статуетку і спантеличено взяв до рук ключ.

***

Вероніка мчала викладеною плиткою доріжкою свого двору, коли почула, як скрипнула хвіртка. Жінка сполохано обернулася.