Тетяна скочила на ноги. Її дихання збивалося, язик став сухим, наче пожовкле листя, у голові паморочилося від думок.

— Оксано, якщо ти зараз не заберешся геть, я за себе не відповідаю! — скрикнула вона.

— Добре, добре, — улесливо мовила Оксана і, посміхаючись, зацокала підборами по вологому асфальті.

Таня і Лідія Степанівна довго дивилися одна одній у вічі. Одна зі страхом і образою, друга — із почуттям вини. А вітер далі продовжував гнати хмари й водночас обдмухувати біль двох жінок.

Вероніка обережно заглянула в невеличку спальню. Колись це була кімната батьків. Перелаштовуючи дім під себе, Вероніка саме тут залишила деякі пам’ятні речі: мамину швейну машинку, кілька полиць із потертою класичною літературою, батькове улюблене крісло-гойдалку та свого старого плюшевого ведмедя. Найчастіше Вероніка використовувала кімнату лише для того, щоб посидіти на батьковому кріслі та поринути у спогади, але коли до неї переїхала Таня, жінка без вагань віддала їй саме цю спальню.

Тепер Вероніка спостерігала за подругою, що лежала обличчям до стіни. Звісно, вона була вже в курсі всіх подій: і про слова Кучерової, і про сварку, і про те, що Таня вигнала Лідію Степанівну геть. Вероніка не знала, як їй реагувати на всі ці події, але відчувала, що Тетяна зараз шкодує про свої дії.

— Ти не спиш? — урешті наважилася озватися Вероніка.

— Ні.

— Тоді в мене є пропозиція, — жінка дзенькнула порожнім бокалом об пляшку «Мерло».

— Дякую, щось не хочеться, — навіть не поворушилася Тетяна.

— Ну ж бо! Чи вчителі не п’ють навіть на свята?

Таня неохоче повернулася.

— Узагалі-то ти теж вчителька, — буркнула вона.

— Пробач, — усміхнулася Вероніка, коли Таня почала сповзати з постелі, — я постійно про це забуваю.

Уже за десять хвилин вони вмостилися за столом у вітальні й попивали червоне вино. Вітер за вікном дедалі нестримніше лютував у пошуках снігу.

Вероніка усміхнулася, коли Таня, ковтнувши вина, скривилася і потяглася по цукерку.

— Пробач, — ніяково мовила Тетяна, прослідкувавши погляд подруги, — мені більше подобається щось солоденьке.

— Ага, дитяче шампанське, наприклад, — зіронізувала жінка.

Таня теж усміхнулася.

— Так, ми з тобою дуже різні, — мовила вона, — дивно, що ми здружилися.

— Треба ж було комусь захищати тебе від…

— Пашки Заворотнюка! — промовили подруги в один голос і засміялися, згадавши однокласника.

— Уявляєш, я його недавно зустріла, — засвітилися Танині очі, — і знаєш, що він сказав?

Вероніка кивнула, очікуючи продовження розповіді.

— Виявляється, мій портфель у дев’ятому класі він підпалив, бо я йому подобалася.

— Та невже?! А іншого способу продемонструвати почуття він не вигадав? Ти ж тоді сама ледь не згоріла.

Таня засміялась і розвела руками.

— Каже, що так боявся моєї мами, що із залицянь міг дозволити собі тільки таке.

Вероніка хмикнула й відпила вина. Таня теж відсьорбнула з келиха й занурилася в глибокі роздуми.

— Що робитимеш? — наважилася запитати Вероніка. — Я про Лідію Степанівну, — додала вона, коли побачила нерозуміння в очах подруги. — Ти ж любиш її. Може, не варто в такий час втрачати друзів. Тим паче через те, що було триста років тому.

— Я заплуталася, — Таня обійняла келих долонями й підібгала ноги. — Як їй узагалі довіряти після всього зла, що вона бажала моїй матері? А може, і мені.

— Ти не твоя мати!

Їхню розмову перебило настирливе шкрябання у двері.

— Тихо, — прошепотіла Вероніка, — може, якщо прикинемося мертвими, він повернеться спати.

— Сумніваюся, — пирснула Таня, коли під дверима просунулася лапка. Потім з’явився собачий ніс, що так і застряг між дверима та підлогою. Цуценя жалібно заскавчало.

Вероніка поспіхом поставила келих і побігла визволяти песика з пастки, що йому влаштували підступні двері.

За мить уже вільне цуценя увірвалося до вітальні, наче маленьке торнадо. Цілеспрямовано й неспинно воно прямувало до журнального столика, де жінки понаставляли страв для посиденьок. Ігноруючи голосний і незадоволений вигук Вероніки, Носик сперся лапами об край столу і стягнув звідти чималенький шмат ковбаси, одночасно перекидаючи глечик із яблучним соком. Таня вчасно підхопила пляшку з вином, яка після всіх діянь песика небезпечно захиталася.

— Це цуценя — скажене, — буркнула Вероніка, вимочуючи паперовими рушниками розлитий сік.

— Та годі тобі, — усміхнулася Таня, — я знаю, що ти обожнюєш цього малого.

Вероніка покинула прибирання і знову вмостилася в крісло. За мить Носик уже був на її руках.

— Воно наче з іншої планети. І так, до речі, несподівано з’явилося в моєму житті.

— Гм… — відпила вина Таня. Вероніка помітила, що з кожним ковтком подруга все менше кривиться. — Так само як і Андрій.

— Схоже, комусь на сьогодні вистачить «Мерло», — Вероніка відставила пляшку з вином на свій край столу.

— Він весь час біля тебе в’ється. По-моєму, ти єдина, хто не здогадується, що він у тебе закоханий.

Вероніка видихнула й налила собі ще вина.

— Тільки не кажи, що тебе лякає його минуле?

— Не минуле, а його ставлення до цього минулого. Я нарешті зрозуміла, чому він такий замкнутий. І взагалі здається, що думками він ще й досі десь там.

— Хтось убив його дружину, а всі стрілки перевели на нього — я б ще й не така замкнута була.

— Та-а-а-ак, одне я знаю точно. Алкоголь убиває в тобі всю стриманість і толерантність.

Таня відібрала з рук подруги пляшку й наповнила знову свій келих.

— То що ти відчуваєш до Андрія? — запитала вона.

«Схоже, алкоголь був поганою ідеєю», — подумала Вероніка.

— Тільки не кажи, що тобі подобається Кучеров! — продовжувала допит Таня.

— Почекай, ти й про Кучерова знаєш?

— Подруго, таке відчуття, що ти не тут виросла й ні сном ні духом, із якою швидкістю нашою вулицею поширюються плітки.

Вероніці не подобалося, в яке русло заходить їхня розмова, але вона добре знала, що якщо вже Таня випила більше келиха, то її не спинити.

— У нас із Тарасом нічого немає і бути не може, — укотре спробувала виправдатися Вероніка.

— Напевно, він так не вважає, бо я чула, що таки подав на розлучення.

— Що?! Кучерові розлучаються? — здивувалася Вероніка. Вона навіть відставила келих, задумавшись.

— Жінко, покинь це, — Таня кинула на подругу гострий погляд. — У них троє дітей.

— Фу-у-ух-х-х… — Вероніка зібрала все своє терпіння в одну фразу. — Таню, між нами нічого нема.

Тетяна теж зітхнула, а за хвилину тяжкої мовчанки мовила:

— Ти пробач, що я тебе допитувала, і взагалі, що лізу не у свої справи. Це було неввічливо.

— Та ні, насправді ти маєш рацію, — Вероніка кинула Носику ще шматок ковбаси. — Я знаю, що все це неправильно, і кожного разу, коли Тарас наближається, я хочу послати його геть, але не можу. І не розумію чому.

— А Андрій?

— Андрій? — Вероніка усміхнулася, згадавши останній казус. — Інколи здається, що я його знаю все життя, а інколи він такий чужий-чужий, що аж страшно…

— Ого… — потягнула Тетяна.

— Так, мені теж уже досить, напевне, — відставила пляшку Вероніка.

— Згодна, завтра треба бути у формі.

— А що в нас завтра?

Таня на хвилинку задумалася, добираючи правильні слова:

— Я завтра повертаюся додому.

— Чому? — спокійно запитала Вероніка.

— Мені з тобою добре, але вже час… переладнати будинок.

— Може, почекаєш, доки спіймають убивцю матері?

— Це може тривати місяці, роки, а може, і взагалі винний залишиться без покарання. Я ж не можу весь час бути твоєю квартиранткою.

— Ну що ж, якщо ти вирішила…

— Я ще дещо вирішила, — Таня закусила губу, — хочу запропонувати Софії пожити в себе.

— Що ти хочеш зробити? — не втрималася від вигуку Вероніка.

— Я розумію, що лізти в чужу родину неправильно, але ж ти бачила, як він до неї ставиться. Усі, чорт забирай, це бачать, але ніхто нічого не робить. Я не раз чула від матері, що Софії нема куди йти. То хоч запропоную їй якусь альтернативу.