«Я сам винен! Ідіот! Наговорив їй дурниць, а тепер…» — Андрій вийшов із Веронічиного двору й зустрів бабу Ліду. У старенької були стомлене обличчя та заплакані очі.

— Лідіє Степанівно, усе гаразд? — Андрій не міг пройти повз засмучену бабусю. Здавалося, ця жінка за один день постаріла на десять років.

— Та яке там гаразд, коли небо на землю валиться? Тетянка зникла, Вероніка поїхала її шукати.

— Куди?

Баба Ліда видихнула й закотила очі:

— Ти ж знаєш нашу Вероніку: як їй щось буде конче треба, то вона й гори перескочить. От і зараз. Вона за допомогою Таниного мобільного дізналася, що вона десь ген-ген далеко на якомусь 137-му кілометрі…

«Де? І чому ця жінка завжди в якійсь халепі?!»

— … що там Тетянці робити, Бог його зна. Одне слово, Вероніка помчала їй на допомогу. Оце супроти ночі. Та ще й сама.

Хмарка пари вирвалася з Андрієвого рота.

— А давно вона поїхала? — запитав чоловік, потім сам спинив відповідь бабусі: — Ні, спершу скажіть, звідки ви те все знаєте?

— Та в тім-то й біда, — у Лідії Степанівни затрусилася нижня губа. Андрій жодного разу не бачив цю стриману бабусю в такому стані. — Веронічин син Артем хотів їй перетелефонувати й повідомити, що неподалік від того місця, де засвітився Танин мобільний, є якийсь будиночок…

— Будиночок? 137-й кілометр? — Андрій стрепенувся. — Так це ж там мисливський дім старого Івана, Антонового батька.

— Справді? Ну не знаю я про теє…

— Так а в чому ж тоді біда?

— Біда в тім, що Вероніка слухавки не бере. Син до неї так і не додзвонився, тому зателефонував мені. Хвилюється хлопець, пита, що там у нас таке діється. А що я йому скажу? Таня не бере, Антон убитий, Софія як крізь землю провалилася, тепер ще й із Веронікою зв’язок утратили. Я от біжу до Мирослава Шевченка, може, він чимось допоможе, бо ситуація дедалі гіршає і як ніби чорти щось виробляють у Святвечір. Хай тобі грець!

— Зрозуміло, — Андрій поспішив до свого будинку, навіть забувши попрощатися зі старенькою.

«Мисливський будиночок, значить?!» — чоловік швидко відмикав гараж.

Вероніка повільно їхала ґрунтовою дорогою і стурбовано озиралася навкруги. Її обсіли тривожні думки, що раптом вона таки не на ту дорогу звернула. Може, на цьому 137-му кілометрі бічних доріг купа.

Вона хотіла перевірити, скільки часу вона вже в дорозі, але екран телефона так і залишився темним.

— Чорт! — Вероніка розчаровано кинула мобільний на пасажирське сидіння. З усією цією метушнею вона забула зарядити телефон.

«Молодець, Вероніко! Ти просто молодець!» — озивалася її саркастична самов’їдливість.

Раптово жінка побачила на дорозі дивну річ. Спершу Вероніка вирішила, що то їй здалося, але про всяк випадок зупинилася.

Швидко вийшла з авто. На снігу лежав без діла темний предмет. Вероніка підняла річ, і її серце загупотіло швидше, коли вона впізнала Танин телефон.

Вероніка протерла мобільний рукавом пальта. Вона дуже сподівалася, що телефон не зіпсувався, лежачи у снігу. Жінка затисла кнопку, яка мала його увімкнути, і підскочила від радості, коли екран блимнув і засвітився.

«Усе-таки ці кнопкові телефони мають значну перевагу над сенсорними», — подумки всміхнулася вона.

Вероніка швидко набирала синів номер, який знала напам’ять, і одночасно тиснула на педаль газу.

Андрій завжди ненавидів полювання. Довгі походи, бруд, утома дратували його, але найгіршим було вбивство тварин. Їхні передсмертні муки або різко обірване буття не приносили ані найменшого задоволення. Та, незважаючи на його супротив, батько не раз брав маленького Андрія на полювання. І хоч хлопчина часом ніби ненароком лякав чи то зайця, чи то якусь пташину, рятуючи так твариняче життя, батько за те ніколи не сердився, а якщо й сердився, то недовго.

Згадуючи ті роки, Андрій розумів, що його батькові просто подобалося проводити разом час, але іншого способу, окрім полювання, він не знав. Тому й тягав сина за собою по всіх околицях.

Але зараз Андрій був дуже вдячний за те батькові. Бо, окрім того, що він давав синові найголовніше — свій час і свою любов, Андрій ще й досконало з дитинства знав усі мисливські околиці, зокрема й місце розташування мисливського будиночка Івана Долі.

Іван, батько Антона та Тетяни, був дуже добрим — син пішов геть не в нього. Хоч із ним Андрій і його батько ніколи разом не полювали, дядько Іван знав про їхні кількаденні вилазки й давав їм ключ від свого мисливського будиночка, щоб вони не ночували просто неба.

Тепер, стільки років по тому, Андріїв «Land Cruiser» набирав швидкості, щоб знову відвідати дім дядька Івана.

«Я мушу її побачити, — думав чоловік, — у що вона знову встряла, невідомо, але якщо це якось пов’язано з убивствами та зникненнями на нашій вулиці, то вона в небезпеці».

Андрій пригальмував і звернув на ґрунтову дорогу. Чоловік знав, що цим шляхом він зекономить як мінімум із десяток кілометрів. Єдине, що доведеться залишити автомобіль біля вигину річки, бо місток там не розрахований і на велосипед, не те що автомобіль «Toyota» в кілька тонн.

«Fuck», — подумки вилаявся Андрій, коли автомобіль улетів колесами у величезну яму. Навіть його позашляховику нелегко було впоратися із цією дорогою, та все ж чоловік продовжував тиснути на педаль газу.

«Знаючи тебе, Вероніко, із твоїм розумом і твоїм умінням притягувати неприємності, скоріш за все, ти поруч з убивцею. Тому прошу тебе, дочекайся мене», — думки Андрія здіймалися в голові, наче хмарки снігового пилу, що вилітали з-під коліс його позашляховика.

Вероніка зупинила «таврію» біля невеликого насадження дерев, вимкнула фари й оглянула місцевість. З одного боку річка, що вигиналася, наче гімнастка, із другого — дерева, а далі — безкрайній степ. І тут, посеред цієї природної свободи, якимось дивним чином вигулькнув невеличкий цегляний будиночок.

Споглядаючи дім, про який син їй розповідав телефоном, Вероніка чомусь згадала дитячу гру: знайди на малюнку зайвий предмет. Так от, цей невеличкий, але доглянутий будинок посеред кілометрів степу та полів здавався геть зайвим.

Жінка вийшла з автомобіля, тихенько причинила двері й попростувала до будинку. Світло в єдиному вікні горіло, і Вероніка бачила, що там хтось ходить.

Жінка підійшла майже до дому, роздумуючи, що їй краще зробити. Постукати? Чи, може, спершу оцінити ситуацію і заглянути у вікно? Вирішити вона не встигла.

Танин мобільний завібрував. Вероніка кинулася до нього, розуміючи, що в неї є кілька секунд, доки не почне поширюватися звук. У цей момент телефон більше нагадував гранату, із якої витягли запобіжника, аніж засіб зв’язку.

Вероніка встигла натиснути на червоний телефончик, перш ніж пролунав звук. Вона зупинилася, прислухалася, намагаючись зрозуміти, чи почули її всередині дому.

Спершу в будиночку панувала тиша, а потім слух Вероніки вловив швидкі кроки. Жінка заледве встигла сховатися за ріг, коли з дому обережно визирнула Софія.

Вероніка притулилася до стіни, а потім сторожко виглянула з-за рогу.

Софія уважно вглядалася в темряву. Вероніка була впевнена, що дівчина не тільки дивиться, а ще й прислухається до кожного звуку.

«Ну що за нісенітниця, — промайнула в голові саркастична думка, — ну як Софія може бути вбивцею? Вона, може, втекла від усього того жаху, що творився в їхній сім’ї, і тепер сама в домі, а на кілька десятків кілометрів жодної людини».

— Тут хтось є? — озвалася Софія, усе ще обмацуючи поглядом все навколо.

«Треба вийти й поговорити з нею!» — вирішила Вероніка, але втілити в життя свій задум не встигла. Щойно вона визирнула з-за рогу, Софія різко повернулася до неї. Вероніка не встигла нічого вимовити, бо прогримів постріл.