— Що? Та ви сексист! І коли це ми перейшли на «ти»? Хоча чого очікувати від бовдура із середніх віків. — Жінка намагалася його наздогнати, щоб висловити незадоволення в обличчя, та це було непросто, бо діставала вона лише до Андрієвого плеча. — Чи з якого століття ви вискочили? Це ж яким неандертальцем треба бути, щоб молоти такі нісенітниці!

Андрій оминув «таврію» і розпластані ворота. Жінка шалено його дратувала. Особливо коли він зрозумів, що вона має рацію. Як на те пішло, сексистом він себе не вважав, але хотів якось дошкулити Вероніці. Андрій зібрався хряснути дверима їй перед обличчям, але згадав, що сумка, лептоп і ключі так і лишилися лежати біля гаража. Це збісило його ще більше. Чоловік різко розвернувся і закрокував в інший бік. Вероніка не встигла зупинитись і налетіла йому на ногу.

— Чому ви досі в моєму дворі? — проскрипів зубами Андрій.

— Бо мені якось треба забрати своє авто, телепню, — огризнулася Вероніка.

Андрій стиснув губи, ніби боявся випустити через них своє роздратування. Почимчикував до гаража й заходився шукати ключі. Та все ж поглядав, чим зайнята його нова сусідка.

Вероніка закинула песика на заднє сидіння, а потім, не церемонячись, спихнула залишки воріт із капота автомобіля. Із третьої спроби завела машину. Мотор загарчав, «таврія» знову зблиснула фарами.

Андрій нарешті знайшов ключі в снігу. І тепер очікував, доки Вероніка здасть назад. Але жінка чомусь не поспішала. Навпаки, вона, наче зачарована, вийшла із салону й отетеріло пройшла до його ґанку, куди падав промінь від фари.

«Що вона ще надумала?» — Андрій войовничо покрокував до неї.

Він уже зібрався видати нову порцію сарказму, але жінка ніяк не зреагувала на його появу. Андрій відкрив рота, аби щось сказати, і застиг. Нарешті він побачив те, на що дивилася вона. Просто на його ґанку з-під снігу визирало посиніле обличчя із широко розплющеними очима.

«Тільки не знову», — промайнуло в його голові.

Коли чоловік повернувся до сусідки, вона вже викликала поліцію. В Андрія поповзли мурашки по шкірі, коли він побачив, скільки підозри та страху ховалося в її погляді.

Оксана нервувалася, а коли вона нервувалася, погано було всім. Жінка вже встигла нагримати на старшу доньку й пожбурити надвір кота, що попався під гарячу руку. Коли повернулася до вітальні, чоловік знову стирчав біля вікна. Він активно визирав на вулицю, намагаючись зрозуміти, що за галас зчинили сусіди, та, щойно помітив, що дружина зайшла у кімнату, відійшов від вікна, сів на диван і втупився в телевізор. Оксана зітхнула: вона була певна, що її благовірний нічого там не бачить, натомість думками перебуває на вулиці.

Жінці не вірилося, що ще двадцять хвилин тому вона сиділа в кабінеті і спокійно завершувала оформлювати щомісячну документацію власної стоматологічної клініки.

«Чортова Вероніка», — промайнуло в голові.

Почувши вищання гальм, гамір і крики, Оксана не особливо зацікавилася. Та все ж таки згодом відчинила вікно і спробувала розгледіти, що сталося. Хоч весь цей гармидер стояв у сусідів через дорогу, спершу розчути чи зрозуміти щось було складно. Але шквальний вітер дув жінці просто в обличчя і вже за мить приніс разом зі сніжинками знайомий голос. Коли Оксана зрозуміла, кого саме вона чує, відразу помчала розшукувати чоловіка.

Як вона й здогадувалася, її обранець уже стояв напіводягнений біля дверей. Чоловік метушливо намагався знайти другий черевик.

— Далеко ти зібрався, Тарасе? — холодно запитала Оксана, хоча всередині розпалювався злостивий клубок.

Він зиркнув на неї, але швидко відвернувся, нарешті угледівши другий черевик.

Оксана мимохіть кинула погляд на чоловікове взуття. Замшеве, дороге, вона особисто замовляла йому ці зимові черевики в одному з італійських бутиків. І заплатила за доставку майже стільки ж, як і за товар.

«Як можна бути такою невдячною свинею?»

— Ти що, не чула? Там щось сталося. Схоже, сусідам потрібна допомога, — тим часом промовив він.

— Сусідам чи сусідці?

— Ти серйозно? Зараз? — Він кинув на неї зневажливий погляд. — Я тебе прошу — не починай, — у його словах і близько не було ніякого прохання.

— Ти нікуди не підеш! — Оксана прудко оббігла чоловіка і штовхнула двері, коли він потягнув їх до себе.

— Ти, очевидно, щось переплутала. — Тарас говорив спокійно, але Оксана добре знала цей тон: у його спокої було більше загрози, аніж в усіх вигуках світу. — Ми не в тебе на роботі, я тобі не підлеглий і ти мені не наказуєш.

— На роботі?! — здійняла брову жінка, пекучий клубок загрозливо розростався. — На якій роботі? Я щось не згадаю, щоб ти десь працював останні роки.

— А нічого, що я виховую наших доньок?! Коли ти востаннє перевіряла домашнє завдання в Лізи або читала казку Ніні? А чи ти знаєш, що постить Кіра в інстаграмі? — він підійшов майже впритул, свердлячи очима дружину.

Оксана не змогла нічого відповісти.

— Отож, — Тарас переможно відступив, — тому не треба закидати мені про роботу.

Чоловік нахилився, аби зашнурувати взуття. Жінка швидко оминула його, зняла ключ і замкнула двері зсередини. Вона не хотіла думати, наскільки смішний її вчинок, клубок уже розрісся і поглинув її всю.

Тарас повільно підвівся, поглянув на двері, потім на ключ у руках дружини. Складалося враження, що він не міг повірити, що Оксана таке щойно утнула. Посмикав двері. Замкнуті. Чоловік розреготався. Колючим, образливим сміхом. Оксанин клубок злості розчинився, жінка закусила губу, щоб не розплакатися.

— Не віриться, що я колись тебе кохав, — сухо кинув він і, взутий, пішов до вітальні.

— А тепер що, кохаєш її? Вероніку? Цю вчительку? — вона зірвалася на крик.

— Заспокойся, — просичав Тарас, — розбудиш Ніночку, я щойно її вклав.

Оксана замовкла, спостерігаючи, як чоловік продовжує крокувати у вибраному напрямку.

— Ти куди? — Вона спробувала себе опанувати: ще не таких доводилося ламати за життя.

— До задніх дверей. Слава Богові, будинок у нас немаленький, — кинув він.

— Ти не можеш…

— Ще як можу. — Він спинився, спина здригнулася, чи то, може, Оксані здалося. — А завтра подаю на розлучення…

Жінка вже не раз чула від нього такі погрози, тому знала, як на них реагувати.

— А як же дівчата? Якщо подаси на розлучення, обіцяю: ти їх не побачиш.

— Сумніваюся, що вони виберуть тебе. — Вона не очікувала, що чоловік так швидко відіб’є найсильніший її аргумент.

Ніби прочитавши її думки, Тарас хмикнув, ще раз кинув зневажливий погляд на дружину й покрокував до кухні, де був інший вихід із будинку.

Оксана не знала, що їй робити — плакати чи кричати. Вона хотіла розридатись, але замість цього заламала руки, аби не розбудити малу. Та вже за мить у голові блиснула ідея. Жінка швидко кинулася з вітальні до дитячої. У кімнаті її найменша дворічна донька мирно спала в ліжечку.

— Ніно, прокидайся, — поторсала жінка за плече дитину, але сон маляти був міцним.

Тоді Оксана ввімкнула світло, але Ніна навіть не поворухнулася. Жінка швидко роззирнулася по кімнаті й дещо помітила в кошику з іграшками. Виставивши смугасте пузо, із кошика стирчало «Веселе піаніно».

Ця іграшка завжди дратувала Оксану через те, що була надмірно гучною. Сьогодні ж вона вперше зраділа, що Тарас заборонив їй позбутися піаніно. Не вагаючись, жінка натиснула на кнопку із зображенням скрипкового ключа.

— Hello, — піаніно жваво привіталося безтурботним голосом.

Потім цілий хор дзвінких дитячих голосів весело заспівав відому дитячу пісеньку «If you happy and you know it», супроводжуючи спів плесканням у долоні та тупцянням.

Дівчинка хмикнула, перевернулася з боку на спинку, а потім голосно заридала. Замахала ніжками, скидаючи із себе ковдру.

— Тату! — почала кликати мала. — Та-туууу!

Оксана вимкнула піаніно. Вона спостерігала, як донька заливається слізьми, і здавалося, її серце от-от розірветься від почуття провини й жалю.