Слідчий: Може, вам ще водички?
Надія: Фу-ух… ні, спасибі, вже дорозказую. Але баба Тоня, вона була погана людина, лиха. Сказала: двадцять четвертого по обіді прийду, якщо грошей не буде, двадцять п’ятого прийду вже з адвокатом, і будете платить у два рази більше.
Денис тоді весь тиждень носився по знайомим, щоб допозичать ті гроші, але однаково не хватало. В мене, видно, того й живіт схватив, на нєрвній почві, бо я ж перед тим бабу Тоню ледь не на колінах благала день почекати.
Я коли її у вікні побачила з папкою, аж ноги ватяні стали від страху, але вона йшла не до нас у двір. І так і не прийшла. А ввечері ми з Денисом прознали, що бабу вбили. І хай мене бог прощає, але то була така радість, що вам не передати.
Але раділа я недовго. Наступного дня побачила папку в домі другої людини. У мене знов серце пішло в п’ятки. Такий кошмар, такий кошмар.
Але про папку ми рішили з Денисом мовчати. Боргу з нас ніхто не вимагав — ні простої суми, ні подвійної. Ото слідчий у мене як тоді спитав, чи я шось знаю, я… я збрехала. Сказала: нічьо не знаю. Після того в мене оп’ять і почалося бродіння ночами.
Слідчий: У якої людини? У кого ви побачили ту папку, пані Надіє?
Надія: У сина баби Тоньки, Антона Долі».
Розділ 32
Доки Софія чистила картоплю для обіднього супу, її накрили спогади власного нещасливого дитинства. Дівчина вкотре задумалася, як би склалося її життя, якби не мати-алкоголічка та батько-пройдисвіт.
Маленькою Софія уявляла собі, як приходить додому, а там на неї чекає любляча й усміхнена мама. Але щоразу Сонині мрії розбивалися об жорстоку реальність. Удома були лише п’яна мати та купа її друзів, які голосно сперечалися або ж горланили пісень.
Минав рік за роком, але, окрім ляпасів та лайливих слів, дівчина не діставала від матері ніяких виявів уваги. Єдине, чим вона жила, — це її мрії.
Софія мріяла, як незабаром закінчить школу, вирветься із цього страшного місця, вступить до вишу, тим паче, вчителі фізики та математики пророкували їй велике майбутнє. Але й цій мрії не судилося здійснитися… Дівчина зустріла його.
Антон був на п’ять років старший. І хоч сам був ще юнак, але в очах мав стільки впевненості, стільки відваги! Він оточив дівчину любов’ю і підтримкою, яких вона ніколи не знала. А коли після кількох місяців зустрічань хлопець запропонував одружитися, Софія без роздумів сказала «так».
До омріяного ВНЗ Соня не вступила, хоч і пройшла на бюджет. Антон пояснив, що не зможе витримувати таку довгу розлуку, адже це треба було їхати на цілий тиждень на пари в обласний центр і бачитися тільки у вихідні.
Для Софії Антон і його комфорт були понад усе. Вона без вагань відмовилась від навчання і натомість накупила кулінарних книг, бо страви, яких її ніхто не вчив готувати, не смакували чоловікові.
Через кілька років Софія стала помічати холод в очах Антона. Вона злякалася. А потім вирішила, що найкраще потепління в їхні стосунки принесе дитинка. Коли вона озвучила ідею чоловікові, у нього аж очі засвітилися.
Минув рік, другий. Їхні спроби зачати маля були безрезультатними.
Софія стиснула ніж у руці, згадуючи, як у них уперше розгорілася через це сварка. Надійшли результати медичного обстеження, де вказувалося, що Софія безплідна. Через кілька днів після того Антон припхався додому п’яний, образив її, звинуватив у бездітності. Софія спакувала речі й кинулася до матері.
Мати того дня була, на диво, тверезою. Вона вислухала побивання доньки, попестила її по голові й відповіла, що Соня мусить повернутися до чоловіка.
— Але ж, мамо… — тієї миті Софії здалося, що все навколо обертається, шлунок стиснуло, і її ледь не знудило.
— Ніяких «але», — перебила її мати, — вийшла заміж, збудувала сім’ю — от і тримайся її.
— Він образив мене!!! — закричала Софія.
— Як? Обізвав бездітною? Пхе… подумай сама. Раз вважає тебе бездітною і досі живе з тобою, такого мужика цінувати треба. Терпи, а шо ж… — мати махнула рукою, лише на мить завагалася і зачинила двері до хати.
Софія до крові розбила кулаки, намагаючись прорватися до матері, намагаючись пробити ті двері, але марно. Того ж дня вона повернулася до чоловіка.
Антон обійняв її, поцілував, подарував троянди й пообіцяв, що більше ніколи не кине в її бік таких звинувачень. Соня вирішила, що, напевно, Антон (хоч і з певними вадами) і є тією підтримкою, яку вона прагнула все життя отримати.
Через тиждень після того дівчині повідомили поліціянти, що її мати згоріла живцем у власній хаті. Називали дві попередні причини пожежі: або коротке замикання, або куріння в ліжку. Софія прекрасно знала, яка із цих причин імовірніша. Але її здивувало те, що плакати й сумувати не хотілося. Вона вперше відчула якесь звільнення.
Що ж до Антона, то він свою обіцянку виконав, і більше жодного разу не заговорив про дітей. Та все ж… Софія шкірою відчувала, як ця тема стоїть між ними. Як вона наростає, наче снігова куля, і голками впивається в обличчя, руки, волосся.
Одного разу, задумавшись, дівчина схопилась голою рукою за гарячу пательню. Вона підставила долоню під холодну воду, але з тим, як ущухав її фізичний біль, наростав душевний. Саме тоді дівчина зрозуміла, що єдиний спосіб побороти демонів, які терзали її серце, — це втопити їх у вирі власного болю.
От і тепер усі ці спогади змусили дівчину мучитися, а її душу — корчитися від болю. Софія дочистила останню картоплину. Вимила ножа й руки. Посолила воду для супу. Засукала рукав. Обережно провела холодним лезом по голому передпліччі.
Дівчина заворожено спостерігала, як котиться рукою крапелька крові, як вона збігає вниз, а потім із пальця зісковзує просто на підлогу.
Софія схаменулася від трансу, коли почула, що відчиняються вхідні двері. Вона швидко промила руку та ніж. Опустила рукав саме в той момент, коли Антон увійшов до кухні.
— Привіт! — кинув він, цілуючи дружину у щоку.
— Привіт! — відповіла Софія.
— А що, суп ще не готовий?
— Вибач, я сьогодні закрутилася, не встигла. Зараз насмажу тобі яєчню.
— Добре, — розчаровано видихнув Антон, — давай уже свою яєчню.
Соня прислухалася. Коли чоловік увімкнув у вітальні телевізор, дівчина швидко дістала особисту аптечку й заклеїла рану, аби не вимазати кров’ю одяг.
— Ти будеш яєчню чи омлет? — запитала вона, входячи до вітальні, і похолола. Антон тримав у руці пістолет.
— Що це? — тремтячим голосом запитала Софія.
«Невже він бачив, що я щойно робила? Чи, може, кров проступила через кофтину? Або Олеся розповіла, що бачила мої шрами», — несамовито зароїлися думки в голові.
— А ти типу не знаєш? — кинув Антон, висовуючи шухляду в столі.
— Навіщо тобі це?
— Бо на нашій вулиці живуть одні дегенерати. Причмелена Надька Ластівенко, Василь — алкоголік зі стажем, ця скажена Вероніка Кіт, моя навіжена сестричка, про Андрія Злого я взагалі мовчу. І хтось із них, до того ж, убивця моєї матері. Здається, я вчинив розумно, коли придбав у свого знайомого пістолет.
«Отже, не помітив», — полегшено видихнула дівчина.
— Вибач, але ти несправедливий до наших сусідів, — тихо мовила натомість.
— Що?! Можеш говорити голосніше?!
— Ти несправедливий до Вероніки. Вона хороша. Твоя сестра теж ніби гарна людина…
— Моя сестра? — пирснув Антон, замикаючи шухляду з пістолетом і ховаючи ключ у кишеню. — Ти моя наївна. Усіх захищаєш, а їм насправді на тебе начхати, сестричці моїй — і поготів. Повір, це стерво нічим не краще від моєї матері, а може, навіть гірше.
— Чому ти так вважаєш? Таня, вона запропонувала мені допомогу…
— Яку?
Софія замислилася. Вона, звісно, не стримала язика й бовкнула зайвого, але про те, що Таня запропонувала пожити в неї і, фактично, покинути Антона, дівчина говорити не збиралася.
— Не пам’ятаю, — збрехала вона, — це було давно.
— Яка ти тільки тугодумка, — скривився Антон, — а ти знаєш, що Таня говорила поліції, що у вбивстві матері підозрює не тільки мене, а й тебе?